2. Доручення судів України про вручення документів громадянам України, які постійно проживають за кордоном, або отримання від

187

них доказів на території іноземної держави можуть бути виконані консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не суперечить законо­давству держави перебування.

1. Під судовим дорученням розуміється звернення суду однієї держави до суду іншої держави з клопотанням про проведення окремих процесуальних дій на території цієї іншої держави. Зміст цього клопотання можуть складати наступні дії:

а) вручення судових повісток, передача позовної заяви та необхідного до неї пакету документів;

б) витребування письмових доказів (наприклад, передача сві­доцтва про шлюб або про розірвання шлюбу, виписки з реєстру про підтвердження статусу фізичної особи—підприємця та ін.);

в) проведення медичної, мистецтвознавчої, науково-технічної чи інших видів експертиз, матеріали для проведення яких знахо­дяться на території іноземної держави і з об'єктивних причин не можуть бути передані до держави, у кій справа розглядається;

г) заслуховування та фіксація показань сторін, третіх осіб, свідків, експертів про обставини, які мають значення для розгляду справи (зокрема, якщо зазначені учасники процесу не можуть безпосередньо прибути до суду іноземної держави для надання свідчень у справі, що розглядається);

д) клопотання про надання інформації про зміст іноземного права або вчинення певних процесуальних дій (наприклад, прове­дення огляду на місці, огляд житлового приміщення тощо).

Наведений перелік можливих судових доручень не є вичер­пним і може виконуватися різними способами, характерними для відповідного національного процесуального законодавства певної країни світу. Виконання судових доручень розглядається у міжнародному приватному праві як обов'язок, що грунтується на дотриманні принципу сотіїаз еепіішп («взаємної ввічливості»). В доктрині і практиці МПП прийнято розрізняти чотири способи вручення судових доручень:

1) шляхом взаємодії центральних органів юстиції: в якості цих органів виступають міністерства юстиції або міністерства, які виконують аналогічні функції, з іншою назвою;

2) судовий — шляхом безпосередньої взаємодії судових органів іноземних держав: судові доручення передаються безпосередньо судом однієї держави до суду іншої, оминаючи центральний орган юстиції;

3) дипломатичний спосіб: вручення документів здійснюється на прохання консула запитуючої держави до осіб та органів запи­туваної держави, які будуть зазначені останньою в якості таких;

4) через спеціально уповноважену особу: судове доручення виконується в одній іноземній державі спеціальним уповноваже­ним, призначеним судом іншої іноземної держави (наприклад, вручення документів шляхом безпосередньої передачі їх адреса-ту-одержувачу).

188

В українському законодавстві правове забезпечення виконання судових доручень реалізується згідно зі ст. 415 ЦПК України. Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Необхідність провадження процесуальних дій на території іноземної держави виникає у разі, коли хтось із учасників процесу (сторона, свідок та ін.) проживає в іноземній державі, на територію якої не поширюються владні повноваження тієї держави, суд якої розглядає справу за їх учас­тю. Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення процесу­альні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави. Однак в останньому випадку зазначені дії не підлягають виконан­ню, якщо вони суперечать законодавству України, її публічному порядку або не належать до компетенції суду.

2. Частина 2 ст. 80 нормативно закріплює дипломатичний спосіб виконання судових доручень. Доручення судів України про вручення документів громадянам України, які постійно проживають за кордоном, або отримання від них доказів на те­риторії іноземної держави можуть бути виконані консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування. Порядок виконання судових доручень може встановлюватися не тільки внутрішнім законодавством, а й відповідними міжнародними угодами та двосторонніми дого­ворами про правову допомогу. Так, наприклад, у ст. 9 Договору між Україною та Естонією встановлено, що запитувана установа здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, що підлягають врученню, складені на її мові або забезпечені завіреним перекладом, у тих випадках, коли документи складені не на мові запитуваної договірної сторони або не забезпечені перекладом, вони вручаються одержувачу, якщо він згоден добровільно їх прийняти.

Однією з основних багатосторонніх конвенцій, що регулюють порядок виконання судових доручень, є Конвенція з питань цивільного процесу (Гаага, 1954 р.). Розділ про судові доручення є центральним в цій Конвенції, оскільки в ньому закріплюються форми співробітництва судів різних держав у наданні сприяння один одному у збиранні доказів. Згідно із ст. 8 судові власті од­нієї з договірних держав можуть у відповідності з положеннями свого законодавства звертатися у цивільних або торгових справах до компетентних властей іншої договірної держави з судовим дорученням, яке містило б прохання здійснити в межах її ком­петенції допит або інші процесуальні дії. Конвенція допускає можливість направлення доручень з однієї держави до іншої як шляхом безпосередньої передачі їх компетентній владі держави перебування, так і дипломатичним шляхом.

Згідно із ст. ст. 2—6 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних

189

справах (Гаага, 1965 р.) документи, як правило, передаються че­рез центральний орган, що, однак, не виключає інших способів передачі, причому держави-учасниці зобов'язані використовувати при цьому єдиний типовий формуляр. Кожна договірна держа­ва може здійснювати вручення судових документів особам, яй перебувають за кордоном, без застосування будь-якого примусу безпосередньо за допомогою своїх дипломатичних або консуль­ських агентів. Будь-яка держава може заявити, що вона запере­чує проти такого вручення на її території, крім випадків, коли документ підлягає врученню громадянину держави походження цих документів. Порядок передачі судових доручень чітко вре­гульовано Конвенцією про отримання за кордоном доказів по цивільних та торговельних справах (Гаага, 18.03.1970 р.). Згідно із ст. 10 цієї Конвенції при виконанні судового доручення запитую­чий орган застосовує відповідні заходи примусу, які передбачені його внутрішнім законодавством, в тих випадках і в тому обсязі, в якому він застосував би їх у разі виконання доручення органів запитуваної держави або прохання, поданого зацікавленими сто­ронами. Судове доручення повинне бути виконане невідкладно. Однак судовий орган виконує прохання запитуючого органу про застосування спеціального способу чи процедури, якщо це не суперечить внутрішньому законодавству запитуваної держави або якщо виконання прохання вбачається неможливим з причин її внутрішньої практики та процедури чи з причини практичних труднощів. Обидві конвенції (Гаазька 1965 р. та Гаазька 1970 р.) замінюють щодо держав — їх учасниць відповідні розділи Гаазької конвенції 1954 р.

Порядок взаємодії судів з надання один одному допомоги у здійсненні різноманітних процесуальних дій передбачено також і у Мінській конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. Так, у ст. 9 Конвенції закріплено наступний обсяг правової допомоги: «Договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законо­давством запитуваної договірної сторони, зокрема: складання і пересилку документів, проведення обшуків, вилучення, пересилку та видачу речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, звинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального пере­слідування, розшук та видачу осіб, які вчинили злочини, визнан­ня та виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів».

190

Розділ XIII

ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ

РІШЕНЬ

ІНОЗЕМНИХ СУДІВ

Стаття 81. Рішення іноземних судів, які можуть бути визнані та виконані в Україні

1. В Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподія­них збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.

1. У статті 81 цього Закону говориться про рішення іноземних судів, які можуть бути визнані та виконані в Україні. Під рішен­ням іноземного суду, як правило, розуміється рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних та господарських справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, тру­дових, сімейних та господарських справ, що набрали законної сили і підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України або за принципом взаємності за домовленістю ас? Ьос (арбітраж, спеціально ство­рений для розгляду конкретної справи) з іноземною державою. Під визнанням рішення іноземного суду розуміється поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом України. Під виконанням рі­шення іноземного суду розуміється застосування засобів приму­сового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому законом України.

Законодавством переважної більшості зарубіжних країн визна­ються дві основні системи виконання рішень іноземних судів:

1) шляхом видачі екзекватури (від лат. ехеяиашг — «нехай буде виконано»): національний суд після розгляду відповідного клопо­тання виносить постанову про дозвіл на виконання рішення іно­земного суду. Така система є характерною для ЦПК Франції, СЦС ФРН та ряду інших країн романо-германської правової сім'ї;

2) шляхом реєстрації рішення у спеціальному реєстрі: зареєст­роване рішення іноземного суду є підставою для нового судового розгляду, причому воно створює презумпцію на користь стягувача. Сюди відносяться переважно країни англо-американської системи загального права.

191

В Україні правовою основою для визнання та виконання рішень іноземних судів є наявність відповідних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю асі Ьос з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Саме така імперативна засада, яка не дозволяє її двозначно тлумачити, знайшла своє відображення у ст. ст. 390, 399 ЦПК України. Питання визнан­ня та виконання іноземних судових доручень становлять предмет регулювання окремих міжнародних угод. Серед них — Київська угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 р. Згідно із ст. 7 Київської угоди де-ржави-учасниці зобов'язані визнавати і виконувати рішення судів держав-учасниць, що набрали законної сили. Клопотання про приведення до виконання рішення передбачено у ст. 8 цієї Угоди і за своїм призначеним відповідає заяві про порушення виконавчого провадження. У 1998 р. в рамках СНД було додатково укладено Московську угоду про порядок взаємного виконання рішень арбіт­ражних, господарських та економічних судів на територіях держав — учасниць Співдружності. Серед інших міжнародних конвенцій можна також назвати Нью-Иоркську конвенцію про визнання і виконання арбітражних рішень від 10.06.1958 р.

Згода на виконання іноземного судового рішення частіш за все закріплюється у взаємних договорах про надання правової допо­моги. Відповідні норми закріплені у договорах про правову допо­могу в цивільних справах між Україною та Болгарією (ст. 19), СРВ (ст. 41), Грецією (ст. 20), Естонією (ст. 40), КНДР (ст. 39), Латвією (ст. 46), Македонією (ст. 45), Монголією (ст. 17), Туреччиною (ст. 35), Угорщиною (ст. 16), Чехією (ст. 52) та ін. Якщо ж інозем­на держава не є учасницею міжнародного договору або конвенції', за якими Україна приймає на себе зобов'язання щодо визнання і виконання іноземних судових рішень, відповідне клопотання про визнання і виконання на території України не розглядається, а у разі їх надходження суд постановляє ухвалу про відмову у її прийнятті на підставі ч. 2 ст. 122 ЦПК України. У випадку, коли провадження у справі все ж було відкрито, його закривають (див.: постанову Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів і арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку між­народного комерційного арбітражу на території України»).

Стаття 82. Порядок визнання і виконання рішень іноземних судів