1) Громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України;

2) громадяни України уклали з роботодавцями — фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота;

3) Це передбачено законом або міжнародним договором України.

Стаття 53 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює колізійну норму, предметом якої є визначення права, що підлягає застосуванню до трудових відносин громадян Украї­ни, які працюють за кордоном. Згідно із положеннями цієї статті трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо:

1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України;

2) громадяни України уклали з роботодавцями — фізичними або юридичними особами України трудові договори про ви­конання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота;

3) це передбачено законом або міжнародним договором Ук­раїни.

Необхідність закріплення на законодавчому рівні спеціальної норми, яка б регулювала трудовий статут певних категорій праців­ників, вбачається в сучасних умовах найбільш адекватною з позицій ефективного врегулювання та вирішення зазначених колізійних питань і пов'язана з тим фактом, що законодавство багатьох за­рубіжних країн відзначається відсутністю чіткого визначення тру­дового статусу іноземних працівників, що пояснюється наділенням досить широкими повноваженнями у вирішенні цих питань міс­цевих адміністрацій. Згідно із ст. 341-2 Кодексу праці Франції для в'їзду до Франції з метою працевлаштування за наймом іноземець, окрім документів і віз, які вимагаються у відповідності з чинними міжнародними договорами і правилами, повинен подати трудовий договір, що завізований адміністративними владними органами, або дозвіл на роботу та медичний сертифікат. Так, у Франції іноземні працівники мають ряд обмежень щодо допуску до певного роду занять, зокрема іноземець не може очолювати приватний навчаль­ний заклад, питний заклад, обіймати ряд посад на повітряному та морському транспорті тощо. За порушення порядку працевла­штування іноземців у Франції для працедавців встановлено значні адміністративні штрафи та кримінальні покарання (наприклад, від 3 місяців до 1 року тюремного ув'язнення, при повторному

135

порушенні — до 3 років¹)- В Росії наймані працівники не можуть працювати у фармацевтичних закладах та закладах, що пов'язані з реалізацією спиртних напоїв, тощо. Визначення трудового ста­туту громадян України, які працюють за кордоном у відповідності з принципом Іех раїгіае, є доцільним і з огляду на те, що значна кількість українських громадян виконує специфічну роботу за кордоном, перебуваючи у службових відрядженнях, працюючи у посольствах, консульствах та дипломатичних представництвах.

У всіх інших випадках, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України, до трудових відносин громадян України, які працююють за кордоном, повинні застосовуватися правила ст. 52 цього Закону. Це незайве підкреслити у зв'язку з тим, що Україною укладено ряд двосторонніх договорів про трудову діяльність і соціальний захист з іноземними державами, зокрема з Молдовою (1993 р.), Російською Федерецією (1993 р.), Білоруссю (1995 р.), Вірменією (1995 р.), Азербайджаном (2004 р.) та про взаємне працевлаштування з Польщею (1994 р.), Литвою (1995 р.), Чехією (1996 р.), Словаччиною (1997 р.), Туреччиною (2002 р.) та ін.

Стаття 54. Особливості регулювання трудових відносин інозем­ців та осіб без громадянства, які працюють в Україні 1. Трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які пра­цюють в Україні, не регулюються правом України в разі, якщо:

1) іноземці та особи без громадянства працюють у складі дип­ломатичних представництв іноземних держав або представництв міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено між­народним договором України;

2) іноземці та особи без громадянства за межами України уклали з іноземними роботодавцями — фізичними чи юридичними особами трудові договори про виконання роботи в Україні, якщо інше не передбачено договорами чи міжнародним договором України.

1. Коментована стаття кореспондує статті 53 Закону України «Про міжнародне приватне право» і регулює особливості виз­начення статуту трудових відносин іноземців та осіб без грома­дянства, які працюють в Україні. Трудовий статут іноземців та осіб без громадянства — членів дипломатичного персоналу та представництв міжнародних організацій в Україні, які працюють у їх складі, а також осіб, які уклали з іноземними роботодавцями — фізичними чи юридичними особами трудові договори про вико­нання роботи в Україні, визначається правом держави їх місця перебування або законодавством держави, яка надіслала їх в Україну.

¹ Див.: Довгерт А.С. Правове регулювання міжнародних трудових відносин: Навч. посібник. - К.: НМК ВО, 1992. - С. 109-112.

136

У всіх інших випадках основним принципом у сфері регулювання трудової діяльності іноземців в Україні є принцип «національного режиму». Цей принцип здобув своє нормативне закріплення у За­коні України «Про правовий статус іноземців». Згідно із ч. 1 ст. 8 зазначеного Закону іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Змістом цих прав є можливість вільно розпо­ряджатися своїми здібностями до праці, обирати професію за своєю кваліфікацією, вимагати забезпечення безпечних умов праці, виплати винагороди за працю, надання права на відпочинок та ін. Іноземці можуть реалізовувати своє право на працю усіма дозволеними зако­ном способами: працювати у дипломатичних та консульських закла­дах своєї держави або представництвах міжнародних організацій в Україні; шляхом здійснення підприємницької діяльності; здійснювати трудову діяльність в якості робітників або службовців в українських організаціях і закладах; у філіях та представництвах іноземних юри­дичних осіб, що створені на території України тощо.

Поширюючи у сфері трудових відносин національний режим на іноземців та осіб без громадянства, український законодавець передбачив низку винятків з цього правила. Так, іноземці не можуть займатися певними видами трудової діяльності або призначатися на окремі посади, якщо, згідно із законодавством України заняття такою діяльністю або призначення на ці посади пов'язується з приналежні­стю фізичної особи до громадянства України (зокрема, відповідно до законів України «Про нотаріат», «Про статус суддів», «Про міліцію», «Про прокуратуру» та ін.). Згідно із ст. 53 КТМ України капітаном судна, зареєстрованого у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, може бути тільки громадянин України.

Трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства, окрім внутрішнього законодавства України, регулюються і числен­ними міжнародними актами. Серед них — Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів (Страсбург, 1977 р.), Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів (Москва, 1994 р.), Європейська кон­венція про соціальне забеспечення ЕТЗ № 78 (Париж, 1972 р.) та ін. Цілу низку конвенцій, спрямованих на врегулювання трудових відносин за участю іноземного елементу, розроблено і прийнято такою впливовою міжурядовою організацією, як Міжнародна ор­ганізація праці (МОП): Конвенція про рівноправність громадян країни та іноземців і осіб без громадянства у галузі соціального забезпечення № 118, Конвенція про захист права на організацію та процедурах визначення умов зайнятості на державній службі № 151, Конвенція про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень № 47, Конвенція про максимальний вантаж, допусти­мий для перенесення одним працівником № 127, Конвенція про оплачувані відпустки № 132, Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138, Конвенція про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця № 158 та ряд інших.

137

Розділ IX

КОЛІЗІЙНІ НОРМИ СІМЕЙНОГО

ПРАВА

Стаття 55. Право на шлюб

1. Право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

1. Коментована стаття передбчає спосіб вирішення колізійних питань, які виникають у зв'язку з визначенням шлюбної правоз­датності у сімейних відносинах з іноземним елементом. Як слідує із ст. 55, право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. Викладений у цій нормі підхід до вирішення даного колізійного питання свідчить про застосування вітчизняним законодавцем колізійного при­нципу Іех регзопаїіз (детальніше про цей принцип див. коментар до ст. 16 Закону). Відсилання до тієї правової системи, до якої належать учасники сімейних відносин, є цілком виправданим, оскільки останні непорушно пов'язані з особистим статусом фі­зичної особи та обсягом її загальної правосуб'єктності.

Зазначений підхід фактично усуває проблему так званих «шку­тильгаючих відносин»: шлюби, укладені в Україні з недотриман­ням законодавства іноземця, який бере шлюб, могли визнаватися недійсними у відповідній іноземній державі (рос. «хромающие браки», лат.-ам. таїгітопіит сіаийісапз, фр. тагіа^ез Ьоіїеих, англ. Іітріщ» таггіа§е$). При цьому закріплюється також норма відносно дотримання вимог українського сімейного законодавства щодо підстав недійсності шлюбу. Останнє означає, що при укла­денні шлюбу не беруться до уваги посилання на законодавство іноземної держави, які тим або іншим чином обмежують його певними умовами або спричиняють його недійсність за расовими, релігійними чи то іншими мотивами.

Регулювання здатності фізичних осіб до вступу у шлюб за допомогою формули прикріплення Іех регзопаїіз є характерним для більшості зарубіжних законодавств про МПП. Так, згідно із § 31 угорського Закону про МПП матеріально-правові умови дійсності шлюбу регулюються «спільним особистим законом» осіб, що беруть шлюб. Якщо ж особисті закони цих осіб різні, то шлюб є дійсним лише у випадку, коли умови дійсності «існують згідно із законами обох сторін». Відповідно до ст. 3088 ЦК Квебеку матеріальні умови дійсності шлюбу регулюються правом, яке за­стосовують до статусу кожного з майбутнього подружжя. Подібний підхід відображено і у ст. 10 ЦК Алжиру. За Німецьким цивільним уложенням (ч. 1 ст. 13 Ввідного закону) умови укладення шлюбу для кожної особи, яка вступає у шлюб, підпорядковуються праву

138

держави, громадянином якої вона є. Так само, як і в Німеччині, прив'язка Іех раїгіае використовується і в Таїланді (ст. 19 тайського Закону про конфлікт законів). Законодавства країн англо-амери-канської системи МПП віддають перевагу принципу Іех сіотісіШ, який найбільш повно відображає існуючий фактичний зв'язок фізичної особи з тим чи іншим правопорядком.

Колізійні норми, що визначають вибір права при регламен­тації матеріальних умов щодо вступу у шлюб, закріплюються не тільки в національному сімейному законодавстві, а і в багатьох міжнародних договорах та конвенціях. Серед таких: Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 1993 р.), Конвенція про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів (Нью-Йорк, 1962 р.), Конвенція про укладення та визнання дій-сності шлюбів (Гаага, 1978 р.), Кодекс Бустаманте (Гавана, 1928 р.) та ін. Що стосується двосторонніх договорів, то до їх числа входять договори про правову допомогу з Македонією (ст. 25), В'єтнамом (ст. 24), Узбекистаном (ст. 26), Латвією (ст. 24), Ес­тонією (ст. 25), КНДР (ст. 24), Грузією (ст. 25), Молдовою (ст. 24), Литвою (ст. 25), Польщею (ст. 24) та ін.

Стаття 56. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні