Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Римское право.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
460 Кб
Скачать
☆

Вопрос 19.

Правове становище особи.

Давньоримська держава з часів виникнення і до занепаду була рабовласницькою: рабовласницький лад, рабовласницький спосіб виробництва, в основі виробничих відносин — власність на засоби виробництва та раба, основні класи — раби і рабовласники. Спочатку рабство було патріархальним — становище рабів не дуже відрізнялось від вільних. З розвитком продуктивних сил станова диференціація поглиблюється, стає жорстокішою експлуатація рабів. Раб вважався річчю (servus res est). На думку Варрона (І ст. до н. е.), розрізняють знаряддя праці: а) неживі: б) живі, що не вміють говорити; в) живі, що володіють людською мовою (раби). Отже, раб у Стародавньому Римі — знаряддя праці, що вміє говорити (instrumentum vocale).

Володар мав право раба продати, обміняти, подарувати як будь-яку річ, покарати його, навіть вбити за будь-яку провинність або без такої.

На початку І ст. було прийнято сенатус-консульт Сіціліана, за яким всі раби, що були в будинку в момент вбивства володаря, підлягали страті. Ульпіан досить широко тлумачив цей закон.

Основними джерелами рабства були: а) війни, під час яких брали в полон воїнів сусідніх народів (захоплення чужоземця навіть не внаслідок війни робило його рабом, якщо тільки Рим не мав договірних відносин з цією державою); б) народження від матері-рабині. Згідно з нормами цивільного права, дитина, народжена поза шлюбом, набувала статусу матері, який вона мала в момент народження. Отже, якщо в момент народження дитини її мати була рабинею, дитина також визнавалася рабом, незважаючи на те, ким була мати в момент зачаття і хто був батьком дитини; в) продаж вільної людини в рабство — за Тибр. Вільний громадянин не міг стати рабом на своїй батьківщині — це було б надто небезпечно для пануючого стану. Однак у період імперії допускалось обернення в рабство на території Риму засуджених за тяжкі злочини до страти або до безстрокової каторги. За часів принципату в рабство оберталася жінка, що вступила в зв'язок з рабом і не припинила його на вимогу його хазяїна.

У Римі суб'єктом права, особою визнавалися тільки вільні люди. Обсяг прав залежав від багатьох чинників. Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність (caput), у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану. За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, перегріни, вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави родин та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність. Зміна статусів дістала назву capitis deminutio.

1) Стан свободи (status libertatis) — це головний з правових станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

2) Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називали середніми (capitis deminutio media), вони впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

3) Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). До останніх належали всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою pater familias.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасного визначення правоздатності, хоч і користувалися цим поняттям.

Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав: «Хто знаходиться у лоні матері, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду» (Д. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від лона матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у народжених вільними. З моменту народження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, спадкоємцем. Від її імені законні представники захищали її права тощо.

Правоздатність припинялася зі смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися ними особа може самостійно лише за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за заподіяні правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не знало визначення дієздатності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, дієздатність наставала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх значення і відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також і від інших чинників — хвороби, вчинення негідних вчинків тощо.

Впливала на дієздатність і «статева ознака». Наприклад, протягом майже всього розвитку римського права жінка істотно обмежувалася в правосуб'єктності. Вона, як правило, перебувала під опікою батька, чоловіка або інших родичів. За часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, могла приймати самостійні рішення щодо свого майна. Однак вона не могла брати на себе відповідальність за чужі борги. Юстиніан помітно послабив обмеження правосуб'єктності жінки.

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє право їй могли призначити опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, а піклувальник — над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі вимоги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, мати повагу в суспільстві, бути чесними, порядними, безкорисливими і турботливими.

Головним обов'язком їх було піклування про майнові інтереси підопічних, а також про особу підопічного, його виховання, здоров'я, розвиток. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося ганебним вчинком.

Поміж вільних найбільшою правоздатністю наділялися, звичайно, римські громадяни. Спочатку, в період ранньої республіки, все вільне населення поділялось на римських громадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Римської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком цивільного обігу та внаслідок інших соціально-економічних змін римляни були змушені визнати певний правовий статус за латинами і перегрінами, а потім і за вільновідпущениками. В імператорський період з'явилася ще одна категорія фізичних осіб, яка отримала особливий правовий статус, — колони.

Римське громадянство, яке було, передусім, поняттям публічно-правовим, виникало з народження дитини у римських громадян, що перебували у законному шлюбі. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з законом набувала статус матері. Крім того, римське громадянство на-бувалося пожалуванням цього звання чужинцю, звільненням римським громадянином свого раба і всиновленням чужинця. Римське громадянство припинялося зі смертю особи, втратою римського громадянства шляхом продажу в рабство, полонення, засудження до найтяжчих видів кримінального покарання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політичній, майновій та сімейній сферах. Він мав право нести службу в регулярному римському війську, брати участь і голосувати в народних зборах, бути обраним на посади магістратів. Це сфера політичних прав, що не залежали від сімейного стану особи.

У сфері цивільно-правових відносин правоздатність римського громадянина складалась з двох основних груп прав: вступати в законний шлюб і бути учасником цивільного обігу.

Зміст правоздатності римського громадянина відображався навіть у його імені. Повне ім'я римського громадянина складалося з п'яти частин: 1) імені у власному значенні; 2) найменування сім'ї чи роду; 3) імені батька в родовому відмінку; 4) найменування триби, в складі якої громадянин бере участь у голосуванні в народних зборах (належність до триби зазначалась і в той період імперії, коли народних зборів уже не скликали); 5) прізвиська, почесного імені тощо. Наприклад, повне ім'я Ціцерона виглядало так: Марк Тулій Марка Корнелій Ціцерон (Марк — ім'я, Тулій — рід, Марка — ім'я батька в родовому відмінку, Корнелій — триба, Ціцерон — прізвисько).