Вопрос 23.

Договори.

Договір (contractus) — одне з найбільш поширених у Римі джерел виникнення зобов'язань. Римські юристи зазначали, що в основі договору лежить взаємна угода кількох осіб.

Договір як підстава виникнення зобов'язань мав місце тоді, коли воля сторін була спрямована на встановлення, зміну, припинення прав і обов'язків, тобто на встановлення зобов'язальних відносин.

Розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала і права, і обов'язки — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторо­нами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, — менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розпо­ділялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Ризиковані або алеаторні договори — це договори, при яких напе­ред невідомо, яка з сторін одержить винагороду, а яка збитки. Кожна сторона несе певний ризик, все залежить від випадку; до цього виду договорів належать emptio spei або emptio rei speratae (купівля надії або купівля майбутньої речі). Наприклад, особа купує за встанов­лену плату врожай фруктового саду наступного року. Врожаю може й не бути, вона ризикує втратити гроші, які заплатила, тоді вигоду одержить інший. Врожай перевершив всі сподівання, особа одержала великий прибуток, а її контрагент за проданий врожай одержав дуже малий еквівалент," він продав збиткове. В цьому прикладі все зале­жало від випадку. Кожна сторона однаково ризикувала.

Суворі і вільні контракти. Суворий контракт (stricti iuris negotio) — це контракт, який зобов'язує боржника до точного й буквального ви­конання обіцяного. Що не обіцяно, не підлягає виконанню; зміст такого зобов'язання точний, визначений і завжди піддається обліку (certa obligatio): наприклад, одна особа зобов'язується сплатити іншій 1 березня сто асів. В більшості випадків суворі зобов'язання мають односторонній характер.

Вільний контракт (bonaefidei negotia) — це контракт, який зобов'язує до виконання не тільки обіцяного, а й всього, що в цьому випадку може вимагатися в силу довір'я й добросовісності. Вимога може бути і меншою, і більшою, obligatio завжди incerta, тобто зобов'язан­ня невідоме, хоча б обіцянка й була висловлена ясно; в більшості випадків ці зобов'язання мають двосторонній характер.

В договорах bonne fidei обидві сторони зобов'язуються виконати все те, що вимагає добросовісність незалежно від того, виражено це ясно, чи ні. Такі договори завжди зобов'язують сторони до дбай­ливості передбачливої людини (diligentia, Deligentis patris familias) ідо повного відшкодування збитків у випадку неповного, неϲʙᴏєчасно здійсненого або нездійсненого зобов'язання.

Розрізняли договори оплатні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і каузальні, формальні і неформальні тощо.

Римські юристи звели всю сукупність відомих їм договорів у певну систему. Вони розрізняли два види договорів — контракти і пакти. Контракти класифікувались і одержували ϲʙᴏю назву від способу їх виникнення. їх правова підстава (causa civilis) виникала або в ре­зультаті використання усної мови (verda), або письмової форми (lilterae), або дії, передачі якої-небудь речі (res), або неформальної угоди; тому існували контракти вербальні та літеральні, реальні і консенсуальні.

Кожна з цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо обмежену кількість відповідних правовідносин. Всі ці контракти одер­жали особливу назву і теорію, а також були забезпечені правом позову.

Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів визнати п'яту групу так званих безіменних контрактів. За ϲʙᴏєю юридич­ною природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не мало наслідком юридичної відповідальності. Проте з розвит­ком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відноси­ни вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

Необхідними умовами договору є:

наявність волі, вираження якої має бути дозволеним;

вираження волі має виходити від особи, дієздатної;

вираження волі має виходити від особи, заінтересованої у зміні

конкретних прав;

договір має бути укладений у відповідній формі;

сторони в договорі повинні мати правильну уяву про результат,

якого вони бажають досягти.

Для дійсності договору вимагається наявність волі, спрямованої на його укладання; воля повинна бути абсолютно вільною і свідомою; тому договір, укладений під впливом помилки, примусу або обма­ну, не може мати юридичних наслідків.

Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне воле­виявлення, називається помилкою — error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, яка не­правильно виявила ϲʙᴏю волю. За наявності вини особа вважалася зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось. Помилка враховувалась тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою.

Римські юристи розрізняли: помилку в праві або незнання закону, і помилку щодо фактичних обставин.

Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право повин­ні знати всі громадяни; факти можна було і не знати.

Фактична помилка не завжди вважалась виправною: особа не вбачає того, що всім і кожному добре відомо; її помилку нічим не можна виправдати.

Виправними вважалися тільки ті помилки, які не викликалися найбільшою недбалістю; помилка також вважалася виправною, коли особа, яка помилялась, була введена в це обманними діями іншої особи.

До істотних помилок відносили:

помилку у самому характері правочину (error in negotio), в неправильній оцінці договору. Наприклад, одна особа передає за договором річ на зберігання, а інша вважає, що річ передана їй в тимчасове користування;

помилку в самому предметі правочину (error in corpore). Нап­риклад, продавець продає ϲʙᴏю ділянку в Римі, а покупець вважає,що йдеться про іншу ділянку;

помилку в якості предмета (error in substantia). Наприклад,купували вино в бочці, а там виявився оцет;

помилку в особі контрагента (error in persona). Наприклад,особа доручає справу адвокату Семпронію, приймаючи його за ін­шого знаменитого адвоката, який має таке саме прізвище. Якщототожність осіб для правочину не мала значення, то й помилка в особі вважалась неістотною. Наприклад, особа має бажання в книж­ ковій крамниці купити книгу у продавця Тіта, а купує її у продавця Панфіла, приймаючи його за Тіта. Стоит сказать, для права абсолютно однаково, з яко'і причини особа вступає в юридичні відносини.

Помилка в праві (error iuris), незнання закону прощалися жінкам, неповнолітнім, солдатам, а також жителям провінцій, де немає юристів.

Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примушування могло бути двох видів: у вигляді насилля, застосування фізичної сили (vis absoluta) і у вигляді загрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насилля, вважається недійсною, оскільки має місце повна відсутність волі. При погрозі, тобто при психічному насиллі, воля існує, оскільки є можливість прийняти угоду, відмовитися від неї або вчинити зі боку опір. Римські юристи висловлювалися так: "Не бажаю без примусу, я бажаю хоч би з примусом". У наявності є акт висловлення волі, тому угода визнавалася дійсною. На цій позиції стояло і стародавнє jus civile, але за преторським правом особі, яка уклала угоду під впливом погрози, були надані різні засоби, щоб уникнути шкідливих нас­лідків. Такими засобами були:

заперечення проти заявленого позову у зв'язку з тим, що угода укладена під погрозою (exeptio quod metos causa);

позов потерпілого про повернення йому відданого за правочином, укладеним під погрозою, проти особи, яка загрожувала (actio quod metus causa);

відновлення первісного стану (in integrum restitutio);

Всіма цими засобами можна було користуватися не тільки проти того, хто загрожував, а й проти його спадкоємців.

Всі ці засоби застосовувалися за наявності таких умов:

побоювання мало бути одночасним з виявленням волі;

погроза мала бути незаконним засобом;

однаково, була погроза теперішнім чи майбутнім злом;

загроза мала бути більш значним злом порівняно зі збитком;

загроза життю, але не майну;

погроза наклепом, фальшивим доносом не мала значення;

погроза мала порушувати небезпеку у людини з сильною волею;

слабохарактерному і лякливому право захисту не надавалось.

Той, хто застосував примус, засуджувався до відшкодування завданих збитків. У разі відмови добровільно виконати вирок він засуджував­ся до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

Обманом (dolus або dolus malus) є обдурювання з наміром однієї особи іншою з метою спонукати Ті укласти невигідну угоду. Обман не становить особливого пороку волі. Він може виявлятись по-різному, навіть шляхом мовчання. Вплив обману на угоду аналогічний помилці.

Обманутій особі проти наслідків невигідно укладеної угоди нада­вались такі засоби захисту:

заперечення проти пред'явленого позову (exceptio doli);

позов до особи, яка обманула, про понесені збитки (actio doli);

відновлення первісного стану (in integrum restitutio).

Ці засоби ці діють тільки проти особи, яка обманула (in per-sonam), а проти її спадкоємців — лише в тому випадку, коли вони збагатилися в результаті обману спадкодавця.

Засоби захисту проти особи, яка обманула, мають більш обмеже­ний характер порівняно із захистом проти примусу; пояснюється це тим, що обман є меншим насиллям над волею, ніж примус.

Для дійсності договору наявності однієї волі було недостатньо, необхідно було, щоб вона була виявлена належним чином. Через це вимагалось додержання відповідної форми, яка передбачалася законом або угодою й невиконання якої призводило до недійсності договору. Тому в стародавньому римському праві деякі договори набували юридичного характеру тільки в тому випадку, коли вони укладалися за встановленою законом формою.

Такими формами були: манципація, стипуляція, деякі письмові договори.

Правоздатність і дієздатність суб'єктів зобов'язальних договорів була тісно пов'язана з питанням майнової і ділової спроможності окремих осіб. Тому вільне волевиявлення було можливе лише за наявності право — та дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб.

Укладення договору передбачає складну сукупність юридичних дій, яка починається з оголошення стороною, яка бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду. Таке проголошення пропозиції укласти договір називається офертою. Прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом.