69. Захист прав на чужі речі

Захист сурвітутного права. Поява сервітутів викликала необхідність но­вих процесуальних засобів, зокрема у таких двох напрямах.

" 1. Для захисту власності від претензій на сервітут: хтось стверджує, що в нього є право проїзду через чиюсь ділянку, тоді як власник цієї ділянки запе­речує це право. Для заперечення такої претензії на сервітут уже в стародавньому цивільному праві власник мав позов, який згодом дістав назву негаторного. Поруч з негаторним позовом у класичному праві відомі і деякі різновиди його - позов прогібіторний. Метою негаторного і прогібіторного позовів було визнання свободи власності від претендуючого сервітуту та забезпечення від по­дальших посягань.

2. Для захисту сервітуту як проти власника, так і проти інших осіб уже ^ старим цивільним правом був створений так званий позов конфесорний, який застосовувався тоді, коли порушення зазнавали ті із сервітутів, що утворилися на грунті цивільного права. У конфесорному позові могли бути поєднані ви­моги, для реалізації яких стосовно права власності довелося б пред'являти віндикаційний, негаторний або прогібіторний позови. Він служив як повер­ненню об'єкта сервітуту з чужого незаконного володіння (наприклад, поверненню житлового будинку за правом пожиттєвого користування), так і усуненню будь-яких перешкод (навіть якщо вони виходили від власника ділян­ки), а також запереченню претензій на чужий сервітут (коли з сервітутним правом одного стикалися особисті права на ту ж саму річ іншого - наймача).

У легісакційному процесі позов починався заявою особи, яка мала право на сервітут. У формулярному процесі конфесорний позов здійснювався за до­помогою преторської формули, яка виражала претензію позивача. Якщо власник заперечував проти позову, то він займав становище відповідача. По­зивач повинен був довести, що йому належить сервітут, вказати факт його порушення. Відповідач, якщо суд визнає претензію позивача обгрунтованою, присуджувався до визнання сервітуту, припинення порушень і відшкодування збитків, а також до повернення прибутку. Вироком суду можна було змусити відповідача дати гарантію щодо припинення порушень.

Якщо розглянутий позов безпосередньо базувався на нормах цивільного права і був прямим, то претор для захисту своїх сервітутів увів такий же за змістом позов, який називався вже непрямим, а корисним. Цей позов мав для преторських сервітутів таке ж значення, як публіціанський позов для преторсь­кої власності. Крім того, кожний із сконструйованих претором сервітутів зокрема захищався його інтердиктами, подібними до тих, які були спрямовані на захист володіння.

Зазначені розбіжності між різними сервітутами за їх юридичною основою усуваються лише в Уложенні Юстиніана. Там позов, подібний до конфесорно-го, набуває загального значення і поширюється на захист сервітутів будь-якого виду.

70. Поняття та види спадкування.

Спадкування свій довгий і складний шлях розвитку прокладало через всі відомі соціально-економічні формації, кожна з яких вносила певні корективи у зміст спадкового права. Але його стрижнева суть завжди залишалася незмінною – майнове правонаступництво, яке складає зміст інституту спадкового права.

Римське спадкове право нерозривно пов’язане з процесом розвитку інститутів власності (propretas) і сім’ї (familia). Первісно право спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька - глави сім’ї (patria potestas, pater familias). Після смерті когось із членів роду майно залишалося всередені роду. Майнові відносини, які виникли до смерті особи – спадкодавця, зберігалися у всій цілісності, поки не з’являвся наступник, представник покійного – спадкоємець (heres).

Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas). Спадкування (hereditas) – це перехід майна особи, що померла, до іншої особи (осіб). За допомогою цього інституту забезпечується збереження у цілісності майна померлого і перехід цього майна до правонаступника. Цим самим спадковим правом забезпечується загальне (універсальне) майнове наступництво після смерті особи. Універсальне правонаступництво (sucessio universitas, universales) має місце у разі, якщо одна особа приймає на себе майнові права і обов’язки другої як одне юридичне ціле (universitas).

Спадщина - це сукупність прав і обов’язків (juris nomen) спадкодавця, яка переходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців. Спадщина існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також і тоді, коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення спадщини не співпадало з визначенням майна.

Важливий правовий принцип римського права полягав в тому, що спадщина до прийняття її спадкоємцем, не маючи живого, фізичного суб’єкта, все ж зберігає статус майна відомої, хоча і померлої особи. І тільки тому дане майно не визнається безгосподарним (нічиїм), воно само собі хазяїн. Це майно “охороняє” особа померлого власника. Воно здатне і у такому стані зменшуватися та збільшуватися у своєму складі, якщо для цього не знадобляться дії фізичної особи (наприклад, збільшення майна за допомогою рабів). Про спадщину, що не була прийнятою, римляни казали: спадщина лежить, покоїться (hereditas jacet).

Поряд з універсальним правонаступництвом римське право виділяло і так зване сингулярне (successio singularis), сутність якого полягає в наданні особі окремих прав, без покладення на неї обов’язків. Це правонаступництво здійснювалося у двох історичних формах: цивільна форма сингулярного наступництва, яка називалася легат (legatum), і загальнонародна форма – фідеЇкоміс (fideicommissum). Сутність обох цих форм складає розпорядження спадкодавця, яке вигідне для третьої особи і належить обов’язковому виконанню спадкоємцем. У праві Юстиніана ці форми були об’єднані у окремий інститут.

За римським правом спадкування можливе було лише або за заповітом або за законом. Спадкування за законом мало місце у разі, якщо заповіт не був складений певною особою, або був визнаний недійсним, або спадкоємець за заповітом не прийняв спадщину. Характерною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто неприпустимим було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за заповітом, а друга частина цієї ж спадщини – до спадкоємців за законом.

Довгий час римське спадкове право включало дві історичні форми: цивільну (juris civilis) і преторську (juris praetorii). Цивільний порядок спадкування мав назву hereditas, преторський порядок вводу у фактичне володіння спадщиною - bonorum possesio. Право Юстиніана встановило тільки один порядок спадкування, який являв собою симбіоз існуючих раніше цивільного і преторського порядків спадкування.