Вопрос38

Римські громадяни мали повну цивільну правоздатність у майновій та сімейній сферах. Як зазначалося, у сфері цивільноправових відносин правоздатність римського громадянина складалась з двох основних правоможностей: 1) права укладати законний римський шлюб; 2) права бути учасником цивільного обігу.

За недієздатних осіб здійснював юридичні дії, набував для них права та обов'язки їхній pater familias, а за відсутності такого — опікун або піклувальник. Це стосується правового становища римських громадян. Цивільна правоздатність інших категорій жителів Риму (перегрінів, латинів, лібертінів тощо) обмежувалась.

Перегріни у сфері приватноправових відносин керувалися власним національним правом згідно із законом про провінції, який встановлював для неї особливий правовий статус. Отже, склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин у різних провінціях, при цьому не було спільної правової основи для контакту з Римом у цій сфері.

Зазначені чинники перешкоджали нормальному розвиткові цивільного обігу між перегрінами та римськими громадянами. Тому претор перегрінів у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його й впроваджував у практичну діяльність.

Ситуація практично не змінилася і після надання імператором Каракалою римського громадянства всім підданим імперії: всі особи, що не були підданими Риму, вважалися перегрінами з усіма наслідками, що звідси випливають.

Латини мали часткову цивільну правоздатність: jus comerсіі у них було практично у тому самому обсягу, як у римських громадян, проте jus conubii було обмежено.

Після видання едикту Каракали становище латинів істотно змінилося: практично усі вони набули римського громадянства, перетворившись на повноправних суб'єктів римського приватного права. Ця категорія втратила свій особливий статус, за винятком latini juniani (деякі категорії відпущених на волю), що мало значення аж до систематизації Юстиніана.

Отже, у приватноправовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, однак не всі. Основна їх частина — жителі Лацію, як і римські громадяни, мали право брати законний шлюб і бути учасниками цивільного обігу. Latini juniani не мали права брати римський шлюб, заповідати та успадковувати майно. Після смерті такого латина його майно переходило до колишнього хазяїна, що надав йому свободу. Зобов'язання померлого небіжчика до патрона не переходили, тобто latini juniani «жили як вільні, помирали як раби».

Певні особливості мав приватноправовий статус рабів, відпущених на волю (libertini). Загальне правило було таким, що лібертіни набували стан того, хто дав їм волю: відповідно — римського громадянина, латина, перегріна.

Однак з нього були винятки. Зокрема, навіть вільновідпущеник, що одержав статус римського громадянина, не мав у повному обсязі jus conubii: він не міг взяти шлюб з народженою на волі римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігалася до часів компіляції Юстиніана.

Крім того, вільновідпущеника з колишнім хазяїном пов'язували відносини патронату, через що останній мав право на послуги лібертіна, а той не міг звертатися з позовом до патрона. При цьому вільновідпущеник не лише був зобов'язаний надавати колишньому хазяїну всілякі послуги, а й за потреби мусив аліментувати і патрона, і його дітей, батьків. Він також не мав права викликати патрона до суду, а, отже, був позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його майно успадковував патрон. Щоправда, певною мірою ці обмеження компенсувалися правом лібертіна стати за певних умов спадкоємцем колишнього хазяїна.

Тенденції розвитку римського приватного права знайшли відображення у визначенні приватноправового становища рабів та колонів.

З розширенням римської держави, ускладненням економічних відносин становище рабів істотно погіршується: вони остаточно набувають статус «знаряддя, що говорить». Раби не можуть мати власність та сім'ю. Зв'язок раба з рабинею (contubernium), як, між іншим, із будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якої приватноправової угоди (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи інше ушкодження, з позовом до кривдника міг звернутися не сам раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Коли раба виганяли з дому чи від нього відмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

Разом з тим, мають місце й протилежні тенденції.

По-перше, рабство не розглядалося римськими юристами як специфічний римський інститут — і за своєю сутністю, і за правовим режимом.

Як зазначає Гай, «влада над рабами — є інститут juris gentium, бо взагалі у народів ми можемо помітити, що господарі мають над рабами право життя і смерті і що все, що набувається рабом, набувається хазяїном» (Інституції. 1.52). Ще цікавішим є такий фрагмент: «...але у наш час нікому з підданих римського народу не дозволяється жорстоко поводитись зі своїми рабами без законної причини. За наказом імператора Антоніна той, хто безпідставно вб'є свого раба, підлягає не меншій відповідальності, ніж той, хто вбив чужого раба. І навіть надмірна суворість господарів обмежується наказом того ж імператора. Бо Антонін ...написав: у випадку коли б жорстокість господарів видалася нестерпною, їх треба примушувати продати своїх рабів в інші руки. І те, й інше є справедливим, позаяк ми не повинні зловживати належним нам правом» (Інституції. 1.53).

Особливо прикметною у цих фрагментах є перевірка становища рабів нормами природного права та справедливості. Не ідеалізуючи ні римських законодавців, ні юриспруденцію в їх ставленні до рабства, варто все ж зазначити послідовність тенденції застосування критеріїв — у даному разі принципу справедливості при регулюванні різноманітних інститутів, в тому числі й цього.

По-друге, не менш важливий момент, на який варто звернути увагу, це поступова зміна приватноправового становища рабів (без змін в їх публічно-правовому статусі): хоч вони і надалі не вважалися суб'єктами права, але поступово з практичних міркувань були фактично залучені до участі у цивільному обігу як його суб'єкти. Для цього були використані такі засоби, як надання рабам пекулія, а також преторські позови за договорами, що вони здійснювали.

Сутність рабського пекулія полягала у наданні господарем рабу майна, яке враховувалось окремо від іншого, що належало цьому хазяїну (Д. 15.1.5.4).

Рабський пекулій являв собою цікаве і, можна сказати, не-одновимірне явище. З одного боку, він був засобом підвищен-ня зацікавленості раба у результатах власної праці — врешті решт на користь його ж хазяїну, який кожної митті міг забрати назад своє майно. З іншого боку, пекулій став ефективним засобом залучення рабів до торгового обігу, оскільки наявність у нього відокремленого майна природно підштовхувала до укладення договорів, набуття нового майна тощо. Необхідність створення гарантій для третіх осіб, які вступали в договори з рабами, котрі мали пекулій, призвела до того, що претори почали подавати позови до хазяїна, який надав пекулій. Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регламентувалася. Певна річ, все набуте рабом при управлінні пекулієм автоматично ставало власністю його хазяїна. Проте і зобов'язання, що випливали з пекулія, також покладалися на хазяїна раба. Відповідальність рабовласника у цих випадках обмежувалась розміром (Д. 15.1.41). Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, його хазяїн за таким договором відповідальності не ніс.

Щодо пекулія допускалося виникнення правовідносин між рабом та його хазяїном. Наприклад, якщо пекулій був торговим майном, то хазяїн з його вимогами до раба опинявся в «одній команді» зі сторонніми кредиторами. Більш того, раб також мав право на позов проти свого хазяїна, якщо той проводив розрахунки з ним неправильно (Д. 15.1.9.6).

Іншим засобом залучення рабів у приватний обіг, з визнанням за ними цивільної нібито правоздатності, були преторські позови. Зміст та характер таких позовів найчастіше залежав від виду діяльності раба.

1. Actio institoria претор надавав у разі, якщо хазяїн призначав раба керуючим своїм підприємством — торговим або іншим. Оскільки хазяїн доручав рабу вести свої справи, на нього лягала відповідальність за дії раба у повному обсязі (Д. 14.3.1).

2. Аналогічно вирішувалась проблема виконання зобов’язань за договорами, укладеними рабом-капітаном судна. Тут надавався позов — actio exercitoria (Д. 14.1.1).

3. Actio quod jussu міг бути наданий тоді, коли раб укладав договір на підставі попередньої домовленості свого хазяїна з третьою особою. І в цьому випадку хазяїн відповідав в повному обсязі (Д. 15.4.1.1).

4. За actio de in rem verso хазяїн відповідав в межах отриманого майна за договорами раба, внаслідок яких це майно перейшло до нього (Д. 12.6.13—14).

5. Крім того, хазяїн відповідав за шкоду, заподіяну його рабом іншій особі.

Отже, спектр участі рабів у приватному обігу був досить широким, що дозволяє говорити про існування у них певної реальної, хоч і обмеженої, правосуб'єктності у галузі приватного права.

Досить своєрідним було приватноправове становище колонів, які у період республіки і принципату були орендарями чужої землі, особисто пов'язаними з хазяїном землі тільки зобов'язаннями за договором оренди, а у період домінату поступово потрапляють у залежність від власників ділянок. Вони не позбавлені правоздатності у сфері цивільно-правових відносин, але разом з родичами прикуті до землі, на якій вони живуть та яку обробляють. Колонат став спадковим. Зростає й особиста залежність колонів від землеволодільців, які здійснювали над ними суд і розправу безконтрольно.

Складається своєрідний взаємозв'язок між хазяїном ділянки та колоном. Якщо колон залишить землю, володар землі має право віндикувати його, як віндикував би раба. Разом з тим, хазяїн не може вигнати колона з ділянки, а також не може продати колона без землі або землю без колона.