73. Обовязкове спадкування (обов'язкова частка)

Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання -- чи може ця свобода бути безмежною? Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього ᴨȇвної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найдавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.

Право таких осіб на ᴨȇвну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування. Полягало в тому, що спадкодавець не повинен обминати у заповіті своїх спадкоємців. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи ніяких причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недодержання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. У разі недодержання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав, приєднувалися до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не лише сприйняв, а й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці поняттям діти. Отже, за едиктом претора, усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було додержуватися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування стали частішими, в громадській свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральнчх судів, які відали справами про спадкування.

Центумвіральний суд встановив матеріальне необхідне спадкування і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали емансиповані діти. У класичний ᴨȇріод право на обов'язкову частку було визнано й за іншими особами, а саме: низхідні й висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати й сестри спадкодавця. Необхідні спадкоємці -- насамред повнорідні та єдинокровні брати й сестри -- мали одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -- принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Відомо, що імратор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши кілька змін. Зокрема, у новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.

Слід зазначити, що обидва види необхідного спадкування -- формальний та матеріальний -- і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він встановив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоч би мінімальну частку.

Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спадкодавець теᴨȇр зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має ᴨȇрелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних -- 14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних -- 8 (ᴨȇреважно ті самі).

Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в новелі 15 Юстиніана, воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало ᴨȇвні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту, була сприйнята і знайшла своє місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими і модифікаціями.

74. ПРИЙНЯТТЯ СПАДКУ ТА ВІДМОВА ВІД СПАДКУ

Прийняття спадщини - це засвідчення згоди спадкоємця вступити у всі відношення спадкодавця, які складають у сукупності спадщину; така згода повинна бути виражена встановленим законом способом. Спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець протягом шести місяців: подасть заяву про прийняття спадщини у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини; фактично вступить в управління чи володіння спадковим майном. Тільки в одному випадку законодавець не вимагає вчинення дій, які б свідчили про прийняття спадщини. Йдеться про випадки, коли спадкоємцем стає держава. Спадкоємець може особисто звернутися із заявою про відкриття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини або ж надіслати заяву про прийняття спадщини, засвідчивши свій підпис нотаріально. Що стосується другого способу прийняття спадщини, то судова та нотаріальна практика вже давно визнала, що діями, які б свідчили про намір спадкоємця прийняти спадщину, є: вилучення окремих речей із спадкового майна в своє користування, ремонт будинку, сплата за нього податків, страхових внесків. По одній із справ суд визнав дії одного із спадкоємців, що полягали в завезенні вугілля в будинок та дорученні третій особі наглядати за цим будинком, як такі, що свідчать про його бажання отримати спадщину і про фактичний вступ у володіння. Свідченням фактичного вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємця ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здачу в ломбард речі, технічного паспорту на автотранспортний засіб, державного акта на право приватної власності на землю тощо. Ці документи приймаються нотаріусом до уваги з урахуванням конкретних обставин справи. Фактичний вступ в управління чи володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття усієї спадщини, в чому б вона не полягала і де б вона не була. Тому немає потреби приймати спадщину по окремих, об'єктах (земельна ділянка, будинок, автомобіль), оскільки прийняття спадщини являє собою єдину дію. Фактичний вступ в управління чи володіння спадковим майном, яке спадкодавець заповів іншій особі (якщо вона не відмовилася від спадщини), або одержання, за заповідальним розпорядженням вкладу в банківській установі не може розглядатися як вчинення дій по прийняттю спадщини (пп. "в" п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 січня 1992 р. "Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні"). Прийняття спадщини, як одностороння угода, характеризується не лише особливими способами прийняття, а й неможливістю волевиявлення під умовою чи із застереженням з боку особи, яка приймає спадщину. Спадкоємець не може заявити про прийняття спадщини по частках чи відмовитися від неї за умови наявності чи відсутності певних подій або обставин, які можливо настануть у майбутньому. Заява про прийняття спадщини, як і заява про відмову від спадщини, є остаточними і перегляду не підлягають. У виключних випадках встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини може бути продовжений судом (наприклад, спадкоємець доведе, що він не знав і не міг знати про відкриття спадщини). Спадкоємці, які пропустили строк для прийняття спадщини, можуть бути за згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину, включені в свідоцтво про право на спадщину як такі, що прийняли спадщину, але за умови, що свідоцтво про право на спадщину ще нікому не видавалося. Якщо для прийняття спадщини спадкоємець повинен так чи інакше демонстративно засвідчити свій намір прийняти спадщину, то відмовитися від спадщини можна не тільки шляхом вчинення певних дій (подачі заяви про це), а й не вчиняючи дій, які б свідчили про прийняття спадщини. Спадкоємець, який не бажає прийняти спадщину, може відмовитися від належної йому частки на користь інших спадкоємців за законом чи за заповітом, а також на користь держави чи будь-якої організації. Проте така відмова можлива лише на користь тих спадкоємців, які були закликані до спадщини, тобто на користь спадкоємців однієї черги. Так, якщо до спадщини закликані спадкоємці першої черги — син, дочка, жінка, то вони не можуть відмовитися від належної їм частки на користь спадкоємців другої черги — діда, баби, сестри чи брата померлого. На користь інших спадкоємців не може відмовитися і обов'язковий спадкоємець, оскільки його право на обов'язкову частку є суто особистим правом, яке обумовлене його неповноліттям, непрацездатністю, утриманням за кошт померлого. Така відмова від обов'язкової частки спадщини суперечила б її призначенню.

75.ЛЕГАТ,ФІДЕЙКОМІС ТА СУМІЖНІ СПАДКОВІ ІНСТИТУТИ

Римське спадкове право знало сінгулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові виго­ди без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були так звані легати, або заповідальні відкази, і фідеїкоміси. За ле­гатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс будь-якої відповідальності за борги спадкодавця.

Легат, або заповідальний відказ, — це розпорядження спад­кодавця, що містилося в заповіті, про надання будь-якої май­нової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувачу.

У римському спадковому праві класичного періоду відзна­чалось чотири види легатів, які відрізнялися способами при­значення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покла­дені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів су­проводжувалося суворим дотриманням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру оформлення їх. Виконання ле­гатів забезпечувалося позовним захистом. Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за законом привели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних відказів — фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення фор­малізму на основі усних або письмових прохань спадкодав­ця, з якими вони зверталися частіше всього в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі прохання юридичної сили не мали і тому не користувалися юридичним захистом. Цим пояснюється назва подібних розпоряджень або прохань (фідейсоміс — доручення совісті). Виконання їх було спра­вою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпо­рядження або прохання. Він міг їх і не виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися на­данням спеціальних позовів, тобто вони одержали позов­ний захист.

Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливо­го формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом, як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до ньо­го. Ці переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з лега­тами, тому в праві Юстініана вони остаточно зливаються. Проте в фідеїкомісах було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїко-місом усю активну частину спадщини третій особі. Це при­вело до того, що на третю особу почали переносити спад­щину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмо­витися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигід третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого вста­новлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено пра­вило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадко­давця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше четвер­тини спадщини — фальцідієвої четвертини. Остання части­на спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з бор­гами спадкодавця.