Дигести (105)

Digesta (зібране) Pandectae (те, ще вміщує все) були складені і опубліковані в 533 році. Є наслідком роботи комісії, утвореної в 530. Дигести або Пандекти складають основну частину компіляції Юстиніана I складаються з 50 книг, розділених на титули і фрагменти. Містять в собі вислови (думки) провідних римських юристів класичної, пізньокласичної і посткласичної епох близько 96-533 року нової ери з різних питань приватного, кримінального і міжнародного права. Отримали обов'язкову силу. Саме Дигести стали точкою відліку для початку рецепції римського права на Заході.

Кодекс Юстиніана

Ко́декс Юстиніа́на (лат. Codex Iustiniani) — частина законодавчої компіляції Юстиніана; містить в собі імператорські конституції, що увійшли до кодексів Грегоріана, Гермогеніана і Феодосія, зберегли силу до Юстиніана, доповнені пізнішими новелами і видозмінені згідно потребам часу.

Кодекс складається з 12 книг, книги з титулів, титули розділяються на окремі імператорські ухвали (лат. leges або constitutiones), а вони, у свою чергу, на параграфи.

Кодекс Юстініана зберігся лише у виданнях Corpus juris civilis, тобто не в повному оригінальному вигляді.

Новели

НОВЕЛИ ЮСТИНІАНА — назва 4-ї частини Зводу цивільних законів (Корпус юріс цивіліс), укладеного за правління візант. імператора Юстиніана І. До Н. Ю. були включені нові закони, видані після 534. Більшість з них стосувалася сусп. відносин у провінціях. Novellae leges.

Новели — це четверта частина юстиніанівського законодавства. Офіційних зборів Новел, виданих Юстиніан після Codex repetitae praelectionis, ми не маємо, але до нас дійшли їх деякі приватні збірники. Найдавніший збірник цього роду належить константинопольському професору Юліанові. Складено він був близько 556 р. і містить у собі 122 новели Юстиніан. Цей збірник звичайно називається epitome Juliani. Він латинською мовою. Ще одні збори — collectio Marciana — містять 168 новел (з них 156 юстиніанівських). Нарешті, ще пізніше стали відомо й інші збори, що містять 168 новел грецькою мовою. У сучасних виданнях новели перенумеровані. Кожна з них складається з уведення (praefatio) тексту і висновку (epilogus); текст розділяється на глави(caput). Спосіб цитування: указується номер новели, номера глави і параграфа: № 28, с.4, § 2 — 28-я Новела, 4-я глава (caput), § 2.

105.ДИГЕСТИ ТА ІНСТИТУЦІЇ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ( см.104)

106.БАЗИЛІКИ ЯК ДРУГА СПРОБА РЕЦЕПЦІЇ РИМСЬКОГО ПРАВА

Наприкінці IX ст. iмператор Василь Македонянин по­чав переробку Зводу Юстиніана з метою його вдосконалення, унiфiкацiї та модернiзацiї. Роботи було продовжено i завершено вже за правлiння його сина — Лева VI (Муд­рого) на початку Х столiття. Наслiдком ïх було видання «Базилiк» — збiрки законодавства, що мала підгрунтям компiляцiю Юстиніана. Складові частини Зводу було перероблено, перекладено грецькою мовою та об'єднано в один Кодекс, подiлений на 60 книг. За своею сутшстю вони можуть бути оцiненi як парафраз Дигест, з'єднаний з коментарями до Кодексу Юстиніана. Знайомство з лiтературою дасть змогу взнати, що Базилiки не надто схвально оцiнені бiлыиiстю сучасних науковцiв. Щоправда, багато хто зазначае, що вони у порiвняннi з попередшм законодавством (Еклогою, Прохiроном та iн.) мали бiльш «римську сутнiсть», були спробою реставрацiї Римського права, але тут же ïх пiддають критищ за непристосованiсть до реальної юридичної практики, за те, що неможливо дати точну вiдповiдь на те, яка ïхня природа: чи це реальне законодавство, чи єнциклопедiя, чи навчальний посiбник з Римського права. В зв'язку з цим слiд звернути увагу на некоректнiсть методологiчної основи оцiнки Базилiк. 3 одного боку, вони, як i попередне Вiзантiйське законодавство, пiддаються критищ за те, що Римське право не збережено у первiсному виглядi. 3 iншого — цi законодавчi акти (точшше — ïхнiх авторiв) докоряють у поганiй пристосованостi до потреб практики, сьогодення. Але якщо ураховувати, що Римське приватне право було практично повнiстю сформовано вже у П — III ст ст., а Базилши було створено наприкшщ IX — на початку Х ст., тобто через 600—700 рокiв по тому, закиди у перекрученнi Римського права здаються необгрунтованими. Хiба що залишаеться припустити, що Василь та Лев мали на метi, як колись Юстиніан, зберегти положения Римсь­кого приватного права у ïхнiй первiснiй чистотi. Втiм, для таких припущень нема реальних шдстав. Законодавча дiяльнiсть наприюнщ першого тисячолiття супроводжуеться активiзацiєю наукових правничих розвiдок. При цьому предметом ïх є не лише положения чин­ного законодавства, тобто Римське право у його вiзантiйськiй iнтерпретацiї, а и Римське приватне право, як таке. Власне, можна видiлити три напрями роботи юриспруденцiї у Вiзантiї того часу. Першi два безпосередньо пов'язанi з впровадженням у життя положень чинного законодавства. Один з них — бiблiографiчна, методична та iн. обробки Базилiк, зокрема, це Synopsis Basilicozum — збiрка ко­ротких статей (витягiв) з Базилiк, розмiщених за алфавiтом, а також Tipucitus — вид предметного покажчика для Базилiк, розроблений наприкшщ XI ст. вiзантiйським юристом Михаилом Патцесом. (Посiбник, шдготовлений у Х ст.) , скорочених збiрок витягiв iз законодавчих актiв—єпiтом тощо. Нарештi третя течiя, найбiльш конструктивна з точки зору рецепцiї Римського права, полягала у створеннi схолiй, тобто коментарiв, написаних у виглядi примггок на полях книг, що мiстили юридичнi тексти. Пiдхiд тогочасних схоластiв до тлумачення та коментування Базилiк полягав у тому, що тлумачення норм позитивного права провалилось як на основі теорiй сучасних юристiв, так i на пiдставi висловлювань юристiв доюстинiанової єпохи, котрi тепер вже були юристами «стародавшми». Практично схоласти заклали шдвалини порiвняльного правознавства вiдносно класичного Римського приватного права, вiдроджуючи при цьому його iдеї. Останнiм юридичним пам'ятником Вiзантiйського права вважають видане близько I345 року вiзантiйським правознавцем (номофiлактом) та суддею Костянтином Арменопулом «Шестикнижжя» (Hexabiblos), яке мети­ло витяги цивiльних та кримiнальноправових норм з Базилiк, зiбранi у шести книгах.

107. Рецепції римського права у пгслявізантійський період

Рецепції римського права у пгслявізантійський період у Східній Європі відбуваються у різних формах на Балкансько- му півострові та суміжних з ним регіонах — у країнах, що входили до так званої «візантійської співдружності націй». Крім того, рецепція римського права за візантійським типом відбувалася у середньовічній Україні та пізніше — у Росій­ській імперії

108. Континентальний та англосаксонський типи рецепції Торкаючись питань рецепції римського права у Західній Європі, а точніше за західноєвропейським типом, слід зазна­чити, що, відповідно до циклів розвитку цієї локальної цивілі­зації, наявності у ній «відроджень», вона відбувалась декілька разів. Перша рецепція припадає на раннє Середньовіччя, почи­наючись після утворення варварських королівств на місці під­кореної ними Західної Римської імперії, сягає свого піку під час Каролінгського відродження. Друга починається зі злетом західного християнства, фор­муванням «нової Європи», особливо помітною стає у XV— XVI ст. Третя рецепція римського права цілком пов'язана з Новим часом, ґрунтуючись на підвалинах, закладених філософською революцією, сягаючи свого піку під час кодифікацій XIX ст. у Франції та Німеччині. Нарешті, новітня рецепція римського права припадає на кінець XX ст., коли йде процес вдосконалення національних правових систем і відбувається творення нового права Євро­пи. Для коленої з них характерне переважання певних форм, того або іншого підґрунтя, кінцевого результату, про які мо­ва піде далі. Перед тим як перейти до аналізу згаданих вище рецепцій римського права, слід звернути увагу на існування двох типів (різновидів) рецепції римського права у Західній Європі: кон­тинентального та англосаксонського. Якщо стосовно можливості та характеру рецепції рим­ського права у континентальній Європі у фахівців сумнівів не виникало, то щодо Англії поширилася думка, що вона уникла рецепції права і своїм самобутнім шляхом прямує до загаль­ноєвропейської інтеграції, маючи, разом з тим, специфічну правову систему. Звичайно вказують на те, що на перших фазах розвитку там мала місце рецепція римського права, що відбувалась без особливих відхилень. Зокрема, у XII ст. в Англії мало місце захоплення римським правом, з континентальної Європи за­прошували викладачів, вивчали його в університетах тощо. Але потім перемогла опозиція щодо застосування римського права у судовій практиці, та було надано перевагу англій­ському звичаєвому (загальному) праву. Проте слід звернути увагу на те, що є чимало обставин, що свідчать на користь того, що теза про несприйняття Англією римського права є хибною. Аналіз особливостей формування англійської правової системи засвідчує, що рецепція відбулась і тут, але у менш звичній (з точки зору традиційних досліджень) формі. Якщо континентальні правові системи (романська, німецька та ін.) реципували римське право і шляхом прямого застосування, і при кодифікаціях, то в Англії обмежились сприйняттям духу (ідей та методології) римського права, низки його засад, врешті решт, концепції створення норм позитивного права. Слід звернути увагу на те, що коли компаративісти конти­нентальної Європи часто зазначають про неможливість сприйняття Англією римського права, то самі англійські до­слідники серед різновидів права, що переважають в Англії, вказують поряд із англійським загальним, місцевим, звичає­вим, статутним правом, правом справедливості, міжнарод­ним, торговим, канонічним, правом Європейської спільноти також і римське право, зазнаючи при цьому, що останнє існує в університетах, тобто забезпечує формування юридич­ного світогляду. Тобто англійська (англосаксонська) правова система ха­рактеризується не відсутністю рецепції римського права вза­галі, а специфічними формами останньої. Чинником і резуль­татом цього, зокрема, є й те, що еволюція англійського права у своїх основних рисах відтворила розвиток римського права (аналогічна форма рецепції римського права характерна і для США).

109.Проторецепція у романістичній юридичній літературі початок рецепції римського права у Західній Європі часто відносять на XI— XII ст.

Однак уже романісти XIX ст. не піддавали сумніву те, що й з V по X ст. римське право не припиняло дії у Західній Європі. Дискусії точились лише щодо того, наскільки глибо­ким та ґрунтовним було тоді знайомство з першоджерелами, а також чи піддавались останні ґрунтовним науковим дослі­дженням. Отже, якими були чинники використання «варварами» чу­жого права? Спектр висловлювань з цього приводу в романістичній літе­ратурі вельми широкий. Від того, хто ще тільки знайомиться з римським правом, не вимагається знання усього розмаїття позицій, однак про головні слід мати уявлення. Завдання по­легшується тим, що позиції можна певним чином згрупувти. По-перше, це пояснюють прагненням варварів сприйняти, по можливості, все вище, що залишилось від Римської імпе­рії, особливо у галузі культури та політичної організації. Як писав з цього приводу С. О. Муромцев: «Вища культура по­роджує у представників нижчої культури нездоланне бажан­ня до її запозичення та самовдосконалення». По-друге, вказують на те, що застосуванню положень римського права сприяла нерозвиненість законодавства у варварів, у яких ще взагалі не було цивільного права. Крім того, вважають, що «життя римському праву врятувала така особливість варварських законодавств, як так званий персо­нальний принцип підпорядкування праву». Нарешті, називали й ідеологічні чинники. Наприклад, те, що «великі землевласники та рабовласники у середовищі са­мих остготів потребували для юридичного санкціонування свого володарювання застосування римського права та рим­ських інституцій, а тому підтримували їх». Підсумовуючи та критично аналізуючи згадані погляди, можна зробити висновок, що головними чинниками запози­чення положень римського права варварами у той час були недостатня розвиненість власного законодавства та прагнен­ня варварів перейняти досягнення більш високої римської культури. Тому цей процес йшов досить активно. Разом з тим, у кінцевому підсумку він був приречений на невдачу через неготовність варварства до сприймання здо­бутків давньоримської цивілізації, відсутність відповідного світогляду, філософського та морально-етичного підґрунтя. Щоб оцінити тенденції законотворчості варварів, її харак­тер та значення, потрібно хоча б коротко оглянути створені у ранньому Середньовіччі кодифікаційні акти. Як уже зазначалось вище, характерною рисою варварських законодавств того часу була «персоналізація» (адресованість певній групі населення) права, яка полягала у тому, що у вар­варських королівствах люди не підлягали дії єдиного закону, котрий поширювався б на усіх жителів її території, але кож­ну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала: франка — за франкським (салічним) звичаєм, бургунда — за бургундським тощо. Тому римлянам, що опинились на окупованих варварами територіях, теж бу­ло надано право судитись за власним правом.

Доречно звернути увагу й на ту обставину, що поступово­му проникненню римського права (особливо приватного) у життя варварських королівств, що виникли на місці знищеної Західної Римської імперії, сприяло не лише усвідомлення йо­го переваг над варварським законодавством, а й те, що церк­ва та клір завжди й всюди жили за римським правом (Ессіе- sia vivit lege Romano). Завдяки цьому римське право завше застосовувалось не лише серед римської частини населення варварських держав, а й серед духовенства, котре тоді було головним носієм римської культури. У свою чергу духовен­ство не лише само жило за римським правом, а й впроваджу­вало його у життя — опосередковано (через жебраків, вдів, сиріт, мандрівних ченців, хрестоносців тощо) і безпосередньо (через церковні суди, значення яких обумовлювалось тим, що поступово на території теперішніх Франції, Німеччини та Іта­лії було встановлено обов'язкову юрисдикцію церкви у спра­вах про шлюб та духовні тестаменти). Оскільки застосування кількох систем законодавства ство­рювало небажаний різнобій, нагальною проблемою стала йо­го систематизація. ^ Аналізуючи характер законотворчості у варварських ко­ролівствах того часу, можна виокремити два підходи.

Перший з них, більш ортодоксальний, полягав у спробах окремого вдосконалення кожної з гілок «паралельного» за­конодавства, зберігаючи його поділ за персональною озна­кою — одне для своїх, інше — для римлян. Наприклад, у 506 р. король вестготів Аларих II затвердив збірку законів, призна­ченням якої була регламентація становища колишніх рим­ських громадян, що опинились під владою вестготів. Ця збір­ка називалась Lex Romana Visigothorum, або Breviarium Ala- ricianum. До Бревіарія входили витяги з Інституцій Гая, Ко­дексу Теодосія, сентенцій Павла, деяких конституцій імпера­торів Майорина, Севера. Таким самим був підхід до нормо- творчості у тодішній Бургундії, де приблизно у той самий час, що й Бревіарій (може трохи раніше), було створено збір­ки Lex BHrgundionum та Lex Romana Burgonum (Papianus). Вихідний матеріал був приблизно той самий, однак у власне бургундській збірці він зазнав більших змін, був вільніше інтерпретований. Разом з тим, на обидві збірки істотно впли­нуло пізнє римське вульгарне право.Слід звернути увагу на те, що після загибелі бургундського королівства у 534 р. Papianus був витіснений Бревіарієм і, можливо, компіляцією Юстиніана. Доля ж Бревіарія була щасливішою. Спочатку він діяв на території теперішніх Іспа­нії, Франції, Італії, Німеччини. З VII ст. — втратив чинність в Іспанії в зв'язку з прийняттям кодексу Вестготського права (схожого за типом, але більш «варваризованого»), зате його почали застосовувати серед римської частини населення Франкської та Лангобардської держави, де не було спеціаль­них кодексів для римлян. Отже, у південній частині теперішньої Франції (на півночі діяло франкське звичаєве право) саме Бревіарієм було за­кладено ті підвалини «писаного права», що у процесі роботи над «Кодексом Наполеона» через багато століть відіграли по­мітну роль у формуванні засад та багатьох положень остан­нього. До цього слід додати, що на території теперішньої Іта­лії після відвоювання її Юстиніаном набули чинності його Кодекс, Дигести, Інституції, котрі залишались джерелом права для римлян й після того, як Візантія знову втратила ці землі. Інший підхід до удосконалення законодавства у варвар­ських королівствах полягав у намаганні створити акти, котрі б на відміну від «принципу персоналізації» стосувались би усіх підданих держави. Так, на початку VI ст. у державі остготів король Теодорих видав збірку (так званий «Едикт Теодориха»), складену головним чином на матеріалах рим­ських джерел — імператорських конституцій та сентенцій Павла. Вирізнялась ця збірка тим, що її норми стосувались усіх «націй», римських та «неримських», що перебували під владою одного володаря. Для всіх було встановлено єдину юрисдикцію. Таке рішення дуже нагадувало універсалізм, «відкритість» римського приватного права. Тому Теодориха Великого іноді називають «останнім продовжувачем рим­ської традиції на Заході». Загалом два згаданих підходи відображали тенденції регу­лювання за персональним та за територіальним принципами.