Вопрос 26

Привáтне пр́аво — це сукупність правових норм різних галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою переважно диспозитивного методу регулювання.

До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет (на відміну від норм публічного права) у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежить від волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, недержавних суб'єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб'єктів.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, відокремленні від державної влади і тому є «приватними».

Однак, і це дуже важливо, їх ддоговори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках, або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати. До приватного права відносять галузі:

цивільне право

сімейне право

господарське право

Публі́чне пра́во— це сукупність правових норм різних галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (державних, суспільних) інтересів за допомогою переважно імперативного методу регулювання.

До галузей публічного права перш відносять наступні:

конституційне право,

кримінальне право,

фінансове право,

екологічне право,

адміністративне право,

бюджетне право,

митне право,

податкове право,

земельне право.

Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак у першу чергу підкоряється її завданню захисту інтересів особи і суспільства в цілому. Тому саме цій кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні інтереси.

Вопрос 27

Філософській думці римське право завдячує своєю сутністю та принциповими засадами. Отже, огляд його підвалин має містити характеристику його філософії (тобто світоглядного пояснення сутності римського права, його розуміння й покликання, оцінки під кутом зору людського буття, системи цінностей, що існувала в ньому).

Слід зазначити, що на ранніх етапах розвитку римського права світоглядні витоки цивільного права ще не були визначені достатньо чітко, хоч такі категорії, як «добра совість», «громадянська честь», «доблесть», «порядність», вже в період ранньої республіки увійшли у плоть і кров римського суспільства.

Формування філософії римського права почалося в останні два століття перед початком нашої ери і тривало практично весь період принципату. Істотну роль тут відіграла давньогрецька філософія, зокрема, такі течії, як стоїцизм, епікурейство.

За відомим висловом римського поета Горація, греки, взяті у полон, самі полонили переможців. Цьому сприяла наявність вже у республіканському Римі морально-психологічного ґрунту для парості ідей грецького стоїцизму.

Система моральних цінностей, релігії, чеснот тощо дозволяють вживати термін «стоїчний Рим», коли йдеться про ранню республіку, тобто VI—III ст. до н. е. Тож не дивною видається та обставина, що саме до цих витоків знову і знову звертаються римські автори на межі тисячоліть. Однак надзвичайно важливим було й те, що елліністична філософська думка виробила вчення, синтезувала погляди, що відповідали не тільки загальним тенденціям розвитку античної цивілізації, а й якнайкраще відображали прагнення Риму, його сутність на той час. Важливим було те, що стоїки прийшли до космополітизму. Саме у такій якості стоїцизм перейшов у римську філософію. При цьому підводилась філософська база під римський ідеал доброго громадянина — vir bonus, а космополітизм стоїків трансформувався у звичну для римлян версію про доцільність та необхідність існування їхньої держави як світової.

Слід зазначити, що проникнення грецької філософії у Рим було не завжди переможним і безхмарним. На початку «експансії» елліністичної культури вона зустрічала часом значний опір. Наприклад, багато зусиль до призупинення цього процесу доклав Катон, що змагався з проповідями «індивідуалізму», «марнославства» греків тощо. Можна сказати, що деякий час «стоїчний Рим» опирався проникненню еллінського стоїцизму, втім, без особливого успіху.

Розквіт стоїчного вчення у Римі припав на останні роки республіки — перші століття принципату. Найбільш відомими його адептами були Ціцерон, Сенека Молодший, Марк Аврелій. Кожен начебто втілював підходи певного періоду: кінець республіки, становлення принципату, кінець його «золотого віку».

Одним з найвідоміших римських стоїків був Ауцгй Аней Сенека Молодший — політичний діяч, письменник, філософ.

Для філософських поглядів Сенеки характерна спроба поєднати принципові положення давніх римських традицій (наприклад, переконаність в існуванні моральної норми як «норми життя») з індивідуалізмом стоїчного ідеалу мудреця. У цих питаннях він іде далі ортодоксального грецького стоїцизму, підтримуючи їх вчення у тому, що треба жити у злагоді з природою, доброчесністю, але визнаючи, разом з тим, що не досить пізнати добро, треба йти до доброчесності, бо воля має бути спрямована до добра, і допомагає у цьому моральна інстанція — совість (Моральні листи до Луцилія. Лист 31.11; 49.5).

Поряд з обов'язком перед самим собою є ще й обов'язок перед іншими, має бути злагода, що випливає з велінь природи, яка вимагає наслідувати доброчесність (лист 4.10).

Звичайно, торкався Сенека і такої категорії, як справедливість. Відправним моментом останньої він вважав рівність (лист 30.11; 47.1—10), а кінцевим висновком — сентенцію: «Поводься з тими, хто нижче, так, як ти бажав би, щоб з тобою поводились ті, хто вище» (лист 47.11).

Аналізуючи положення етики, Сенека фактично визначає коло обов'язків доброчесного громадянина — своєрідний «моральний кодекс» римлянина: «Перший твій обов'язок — визначити, що чого варте, друге — відміряти й обмежувати залежно від цього свої бажання, третій — турбуватися, щоб твої бажання та вчинки відповідали одне одному, а сам ти ні в тих, ні в інших не потрапляв у конфлікт із самим собою» (лист 89.14). Якщо одного з трьох не буде, порушиться й усе інше. (Слід зазначити, що у своєму політичному житті Сенека більше додержувався іншого положення стоїцизму, яке він цитував: «Доля веде того, хто бажає йти, і тягне того, хто не бажає слідувати за нею», що зумовлювало круті повороти його кар'єри та й самого життя.)

Відгомін ідей стоїцизму більшою чи меншою мірою відчувається у творах багатьох авторів І—II ст. н. е.

Зокрема, туга за класичними стоїчними (римсько-стоїчними) доброчесностями помітна у Тацита, котрий схвально оцінює Пета Тразея, що насмілився морально протистояти Нерону (Аннали. ХІУ.12), зятя Тразея — стоїка Гельвідія Пріска, який сміливим обстоюванням своїх переконань викликав гнів Веспасіана і загинув (Історія. VI.5—7) та ін. Жалкує він, що відійшли в минуле справедливі закони, які ґрунтувались на рівності, та й самої рівності вже немає (Аннали. III. 26—28).

Задля справедливості слід зазначити, що іноді Тацит підміняє нарікання на несправедливі закони докорами, що стосуються несправедливих, на його думку, вчинків окремих осіб — Тиберія, Нерона, Доміціана. На цю підміну слушно звертали увагу в романістичній літературі. Відродження, як йому здавалось, республіканських стоїчних чеснот, вітав Пліній Молодший у панегірику імператору Траяну.

Прикладами доброчесності, справедливих діянь, додержання права насичені вибрані життєписи Плутарха, котрий ставив мету етичну вище історичної.

Намагання порівнювати добрі та злі діяння, доброчесність та непорядність, справедливість і несправедливість, інші етичні категорії помітно у біографіях імператорів, написаних Светонієм.

Досить популярним свого часу був також Епіктет, який пропагував як серед представників нобілітету, так і для простих людей положення стоїчної доктрини про класичну єдність людства, необхідність підпорядкування законам природи, про обов'язок кожного працювати на своєму місці задля загального добра, про необхідність піклуватись про суспільне та власне майно тощо. Разом з тим у дечому його вчення схоже з кінізмом. І це не випадково: наближався занепад стоїчної школи у Римі.

Не можна також обійти надзвичайно цікаву постать Марка Аврелія Антоніна — «імператора-філософа». Характеризуючи головний філософський трактат Марка Аврелія — «Роздуми», — дослідники зазначають наявність певної еклектики в його філософській позиції. Однак у будь-якому разі більшість погоджується з тим, що Марк Аврелій був останнім великим стоїком Риму. В цілому його «Роздуми» ґрунтуються на загальних положеннях стоїцизму про взаємозв'язок усього в світі. Всі причетні до загальної божественної природи, загального розуму, а тому всі люди споріднені. Кожен виконує свою функцію, визначену йому, на зразок частин організму, тому протидіяти іншому — протиприродно (Роздуми. 11.1). Усе має відбуватись згідно з порядком, встановленим у природі, частиною якої є і ми. Добро для частини — це те, що є добром для цілого, тощо (Роздуми. 11.3).

Стоїцизм як система, як шкільне академічне вчення існувало деякий час і після Марка Аврелія, однак стоїчна філософія втратила свою популярність. Цьому сприяло те, що етичні рекомендації стоїків, орієнтовані на обраного, незалежного від зовнішніх обставин мудреця, не завжди застосовувалися у повсякденному житті Римської імперії. Секст Емпірик з цього приводу саркастично зазначав: «До цього часу невідомий жоден мудрець, який відповідав би їхнім поглядам».

Крім стоїцизму наприкінці республіки і під час принципату у Римі набули певного поширення кілька філософських напрямів, що більш помітно вплинули не на публічне, а на приватне право.

Зокрема, популярним у Римі було також епікурейство з його доступним вченням про те, що для щастя необхідно бути лише чесним та справедливим, а на цьому підґрунті можна насолоджуватись життям та піклуватись про власну вигоду.

Ці положення на теренах Риму найбільш повно розробив у І ст. до н. е. Аукрецій Кар у поемі «Про природу речей». Отже, розглянемо ті положення поеми, що стосуються формування засадних положень римського права.

Згідно з епікурейським вченням суспільства виникають за ініціативою людей, які намагаються забезпечити таким чином самозахист, взаємодопомогу, обмін знаннями та послугами. Ґрунтуватись суспільство має на додержанні всіма його членами угоди про те, щоб не завдавати одне одному шкоди та допомагати слабшим (Аукрецій Кар. Про природу речей. У.1015—1027). Оскільки для природи характерні зміни, то змінюється характер стосунків між людьми. Тоді вони змінюють характер законів. Характерно, що зміст останніх за Лукрецієм випливає не з природи (адже природа одна, а закони у різних суспільствах різні), а внаслідок розрахунку на позитивні зміни розуміння їхньої корисності, що властиве звичайно людям видатним — фундаторам та організаторам.

Природно, що тоді виникає питання про розуміння «корисності», про характер поведінки індивіда, про його відносини зі спільнотою.

Слід зазначити, що у пошуках відповіді на них Аукрецій спирався на традиційні римські уявлення про порядність, чесність, добро, зло тощо. Разом з тим, ці чесноти він часто модернізує. Зокрема, реформує поняття pietas (доброчинність), що вважалось однією з основ життя римського суспільства.

За старих часів pietas означало охорону та шанування сімейних святинь. Пізніше йому було надано характер етичної норми, що вимагала доброго та уважного ставлення до членів своєї родини, співгромадян, держави, римських богів. Лукрецій позбавив її релігійного аспекту, трактуючи pietas як добре (порядне) ставлення до своєї родини і батьківщини. Він вважає, що страх смерті й взагалі релігія порушує доброчинність, змушує людей зраджувати батьків і батьківщину (Про природу речей. III. 83—86). Таке розуміння цієї та інших чеснот позволяє Лукрецію зробити висновок про примат індивідуалізму: краще жити спокійно, підпорядковуючись іншим, чим мати клопіт, правлячи людьми (Про природу речей. У.1127—1128). При цьому Лукрецій, не зазіхаючи на оригінальність, головним чином викладає вчення Епікура, однак твір його суто римський, у ньому відбилися основні риси його епохи.

Хоч прихильники римського стоїцизму часто критикували погляди епікурейців, однак з погляду становлення засад кла-сичного римського права ці течії чудово доповнювали одна одну.

Погляди стоїків більше слугували підґрунтям публічного права, стосуючись проблем відносин громадянина з суспільством (державою), питань влади, правління тощо, і лише потім, за дотичною, звертались до права приватного.

Епікурейці ж, навпаки, розглядали проблеми суспільства, йдучи до них від потреб, поглядів, волі окремих індивідів. Тобто визначальними тут визнавались приватні права. Тому природно, що вплив епікурейських поглядів на становлення засад приватного права був значнішим. Однак слід ще раз зазначити, що перші й другі не протиставляються, а доповнюють одне одного. Найбільш повно це відобразилося у поглядах Ціцерона, однієї з найяскравіших особистостей у цій галузі, що істотно вплинула на формування права. Тому на них слід зупинитися докладніше.