Вопрос 28

Вважається, що розвиток правознавства у Римі починається з Тиберія Корункарія.

Починаючи з кінця республіки і протягом принципату римські правники поділялися на дві правові школи: сабініанців (засновник Гай Атей Капіто, найбільш видатний представник — Масурій Сабін) та прокуліанців (засновник Антістій Лабео). Сабініанці були більш консервативними і тяжіли до звичних норм та правил. Прокуліанці підтримували нові ідеї, чим сприяли подоланню консерватизму та надмірної формальності jus civile.

Правознавці II—III ст. н. е. отримали назву «класичних». Саме вони сформулювали більшість засад та ідей, що склали основу римського права, як вищого досягнення античної цивілізації. Найбільш відомими серед них є Масурій Сабін (провідник школи сабініанців), Цельс Філій, котрий написав багато праць, Октавій Юліан Емілій, який створив за завданням імператора Юліана «Постійний преторський едикт», Секст Помпоній, що коротко виклав історію римського права. Правознавцю II ст. Гаю належить неперевершений підручник з римського права (Інституції). Вершиною класичної юриспруденції вважають праці Емілія Папініана, котрий був неперевершеним казуїстом і створив «Питання» у 37 книгах, «Консультації» у 19 книгах і «Дефініції» у 2 книгах.

Загалом можна визначити такі основні напрями наукової та науково-прикладної діяльності правознавців доби класичної юриспруденції:

а) твори, присвячені розробці цивільного права (Сабіна, Павла, Ульпіана та ін.);

б) коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпіана та ін.);

в) збірники творів юристів (дигести), що об'єднували цивільне і преторське право;

г) підручники з права — інституції (найвідоміші Інституції Гая — II ст.), а також збірники правил (regulae), міркувань,

висновків (sententiae);

д) збірники казусів «Питання» (Цельза, Помпонія та ін.) або «Відповіді» (Папініана та ін.).

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало.

Значення практичної діяльності юристів також зростає у «класичну добу» римського права. У цей період вона здійснюється у різноманітних формах: cavere — складання ділових паперів, формулярів угод тощо; agere — поради щодо подання позову і ведення його у суді; respondere — консультації, відповіді на запитання, що надходять від приватних осіб. При цьому формою правотворчості стають висловлювання правознавців, які мають jus respondendi — право офіційних консультацій, що надається з часів Августа принцепсами знаним юристам, висновок яких стає обов'язковим для суду.

У добу пізньої імперії (домінату) римська юриспруденція переживає занепад. Тогочасним правознавцям jus respondendi імператори вже не надають. Натомість у «Законі про цитування», виданому у V ст. імператором Валентініаном III, вже покійні тоді юристи «класичної доби» Гай, Папініан, Юлій Павло, Доміцій Ульпіан та Гереній Модестін вказані як правознавці, чиї висловлювання є нормою права для суду.

Значення римської юриспруденції для формування права у Стародавньому Римі можна оцінювати з двох позицій. По-перше, з погляду на участь правників (знавців права) у формуванні розуміння права, його ідей та засад. По-друге, з урахуванням їх участі безпосередньо у правотворчості, зокрема, через такі форми останньої, як едикти магістратів та офіційні консультації.

Оцінюючи доробок римської юриспруденції у створенні теорії права, слід, насамперед, враховувати, що визначальним тут був принцип, за яким перевага у дослідженнях надавалась аналізу конкретних ситуацій, а не дефініціям або абстрактним узагальненням. Цей принцип, зокрема, знайшов відображення у відомій сентенції Яволена: «У jus civile будь-яка дефініція небезпечна, адже обмаль випадків, коли вона не може бути викривлена» (Д. 50.17).

Тому розвідки щодо засад приватного чи публічного (що траплялося рідше) права, зазвичай, проводились на конкретних прикладах, життєвих казусах і, як правило, не мали характеру загальних розмірковувань. Це, звичайно, не означає, що теорія права займала взагалі другорядне місце, але теоретичні побудови були кінцевим результатом досить довгого ланцюжка аналізу реальних (а пізніше й спеціально змодельованих) судових спорів. Хоча й при цьому відчувалась специфіка методології римської юриспруденції: перевагу частіше надавали не складним дефініціям, а класифікаціям, що супроводжувались необхідними визначеннями, поясненнями, тлумаченням тощо.

Щодо визначення (розуміння) юристами доби принципату, а також їхніми послідовниками поняття права, то з нього випливає ключове значення категорій «justitia», «bonae», «aequitas». Додавши сюди пов'язане з останніми поняття «fideis», отримаємо перелік практично всіх визначальних категорій права. Тому саме на прикладі еволюції їх трактування можемо розглянути формування концепції римського права.

«Jus naturale» було предметом аналізу для римських правників, головним чином, на двох рівнях — теоретичному — як чинник формування приватного права взагалі; цивільно-прикладному — як підстава для обґрунтування змісту норм права. Насамперед, воно в їхньому трактуванні під впливом стоїцизму виглядає як ідеальне право, що встановлене природним розумом (вищим розумом), а тому є завше справедливим та незмінним і загальним для всіх людей. Зокрема, на це звертали увагу Ульпіан (Д. 1.1.1.3; Д. 50.17.32), Павло (Д. 1.1.11), Гай (Д. 4.5.8).

Таке розуміння природного права дало можливість обґрунтувати низку змін у цивільному праві, погоджуючи зміст норм позитивного права зі змістом ідеального права.

Застосовуючи такий підхід, Ульпіан, наприклад, пропонує рішення, що докорінно змінює межі визначення суб'єктів права: «Раб не може бути з погляду цивільного права стороною у договірному зобов'язанні, однак у природно-правовому аспекті він може і зобов'язувати, і зобов'язуватись» (Д. 44.7.14).

Варто звернути увагу на ще один аспект використання римською юриспруденцією ідей природного права: усвідомлення того, що будь-яке право становить певну цілісність, пронизану загальними принципами. У зв'язку з цим виникла тенденція, характерна для юриспруденції доби принципату, — звести все чинне право у струнку систему інститутів, що перебувають між собою у логічній єдності. При цьому практична спрямованість правників полягала в тому, що саме приведення права до системи цікавило їх лише тією мірою, наскільки це було необхідно з практичних міркувань.