97. Екстраординарний процес.

Давньоримські юристи, описуючи процес „по формулі”, відносили його до звичайної форми судочинства, яка застосовувалась для розгляду спорів між приватними особами в класичну епоху. У протилежність цій звичайній формі у джерелах згадується про надзвичайний процес з особливою процедурою - extra ordinem cognitio (лат. - розслідування, слідство по справі). Сognitiones з'явились у класичну епоху і спочатку мали відмінності в залежності від категорії справи і органа, що веде дане провадження. Однак у післякласичний період після скасування процесу по формулі когніціонні форми уніфікуються і утворюють єдиний процес, який зберіг свою назву як екстраординарний.

Поява екстраординарного процесу пов'язується з посиленням абсолютної влади імператора, коли він отримав судову владу, як найвища апеляційна інстанція, по справах, що розглядалися магістратами. Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користування громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеікомісів –заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами). Ці спори розглядали певні імператорські чиновники - консули, спеціальні претори, префекти. Всі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному процесі протягом всієї класичної епохи. Проте поступово цивільні справи переходять до компетенції екстраординарних судів, які наприкінці ІІІ ст. н.е. майже повністю замінюють собою ординарне провадження.

Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і було функцією держави. Але у післякласичну епоху всі вони були вишикувані в ієрархічну систему, яка визначала порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі. Апеляційне оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного суду замінювало попереднє нижчої інстанції. Так, нижчою інстанцією були губернатори провінцій і областей. Наступною сходинкою судової системи – вікарії діоцезів (адміністративної одиниці, що включала до себе провінції). Більш високою до названої інстанції були префекти преторія і міста (столиць Рима та Константинополя). Найвища інстанція – імператор, який приймав скарги на рішення судів двох вищих інстанцій. Позови на великі суми розглядали тільки префекти преторія. Чиновник, що мав відповідну компетенцію по судових справах, вправі був призначити для розгляду тих чи інших спорів професійного суддю – юриста і визначити його повноваження.

98.ПОНЯТТЯ РЕЦЕПЦІІ РИМСЬКОГО ПРАВА (КРАТКО)

Рецепція римського приватного права - це важливе і складне явище суспільного життя, ланка, яка поєднує правовий розвиток Стародавнього світу, Середньовіччя і Нового часу.

Receptio - термін латинського походження, стосовно римського права оз­начає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.

Перший етап ре­цепції характеризується переважно вивченням римського права в окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення рецепції на території ряду держав і практичне застосування римського права в діяльності суддів-практиків. Третій етап - це більш повна переробка і засвоєння досяг­нень римського права.