Вопрос47

Види юридичних осіб

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на

юридичних осіб приватного права

юридичних осіб публічного права.

Підприємницькі юридичні особи:

господарське товариство

колективне підприємство (юридична особа, створена декількома юридичними або фізичними особами для отримання прибутку, наприклад, колективне сільськогосподарське підприємство, спільне підприємство тощо)

приватне підприємство (юридична особа, створена фізичною особою як єдиним засновником)

дочірнє підприємство (юридична особа, створена юридичною особою як єдиним засновником)

державне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарської діяльності державою як єдиним засновником)

казенне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарської діяльності державою як єдиним засновником)

комунальне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарської діяльності місцевою громадою як єдиним засновником)

виробничий кооператив (юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку)

Непідприємницькі юридичні особи:

кредитна спілка

установа (юридична особа, створена державою або органом місцевого самоврядування для здійснення відповідної публічної функції)

споживчий кооператив (юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб з метою задоволення споживчих потреб його членів)

громадська організація

політична партія

благодійна організація

релігійне об'єднання

об'єднання співвласників житла

міжнародна організація

тощо

Вопрос48

Заснування юридичної особи

Рішення про створення (заснування) юридичних осіб приймають її засновники, відповідно до порядку, що залежить від конкретного типу юридичної особи (її організаційно-правової форми). Після прийняття рішення та оформлення документів, що необхідні для здійснення діяльності юридичних осіб (статутні документи), ці документи подаються для проведення державної реєстрації.

Державна реєстрація юридичних осіб полягає у засвідченні факту створення цієї юридичної особи, що здійснюється уповноваженим органом державної влади. В Україні державну реєстрацію здійснюють державні реєстратори Державної реєстраційної служби. В окремих випадках державна реєстрація проводиться в декілька етапів за участю також і інших органів державної влади. Відомості про державну реєстрацію юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Державна реєстрація проводиться відповідно до Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

При загальному порядку реєстрації юридичних осіб, засновники або уповноважена ними особа подає такий комплект документів державному реєстратору:

Заповнена реєстраційна картка (форма 1).

Рішення засновника про створення (оригінал, ксерокопія або завірена копія).

Два примірники установчих документів (крім юридичних осіб, що діють на підставі модельного статуту).

Документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

Інші документи подаються в разі наявності відповідних вимог закону.

Для окремих категорій юридичних осіб (в залежності від організаційно-правової форми) встановлюється спеціальний порядок державної реєстрації, зокрема: політичні партії, державні органи та органи місцевого самоврядування, асоціації органів місцевого самоврядування, банки, торгово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кредитних спілок), біржі тощо.

Припинення юридичної особи

Юридична особа може бути припинена за рішенням свого уповноваженого органу або в примусовому порядку за рішенням суду.

Юридична особа припиняється за своїм рішенням шляхом:

злиття,

приєднання,

поділу,

перетворення,

ліквідації.

Юридична особа припиняється на підставі рішення адміністративного суду про припинення юридичної особи.

Якщо юридична особа є неплатоспроможною, то вона припиняється за рішенням господарського суду внаслідок ліквідаційної процедури у справі про банкрутство.

Перейменування, виділ, інші зміни

Юридична особа може змінити своє найменування, про що вносяться запис до Єдиного державного реєстру.

Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. Про виділ з юридичної особи нової вноситься відповідний запис до Єдиного державного реєстру.

У випадку виникнення необхідно до відомостей про юридичну особу, що містяться у Єдиному державному реєстрі, можуть бути внесені зміни (наприклад, зміна складу учасників, затвердження змін до статутних документів, зміна керівника, зміна контактної інформації).

Вопрос 49+50

Об'єктом права є ті блага, заради яких виникають правовідносини, тобто суспільні відносини, що регулюються юридичними нормами.

Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різноманітні відносини, як майнового, так і немайнового характеру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ громадян, відносини публічного правопорядку, організації врядування та самоврядування тощо. Однак особисті немайнові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо об'єктів права, а як елемент правового статусу фізичної особи (громадянина). Що ж стосується відносин публічного правопорядку, то їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі, про що свідчить, наприклад, етимологія слова «республіка» — «Res publica».

Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали речі, а відносини щодо речей належали до числа найбільш врегульованих. Тому поняття речей розглянемо докладніше.

Річ трактували як певну частину природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільною від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа, чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З погляду римського права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і мало певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Класичне римське право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами римське право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею. Однак понят-тя товару й речі за правовим змістом не збігалися. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яку ще буде зроблено), а річчю визнавали тільки те, що наявне на даний момент.

Матеріальний світ, що оточує нас, складається з певних речей. Різноманітність їх настільки велика, що встановити якісь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З правового погляду речі поділяються на певні відокремлені види, що зумовлює їх різний правовий режим. Це має важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право.

Розглянемо деякі з них.

1. Передусім, усі речі поділяли на дві категорії: речі сакрального права (divini juris) і речі людського (humani) права. З погляду римської юриспруденції — це основний поділ. (Гай. 1.2.2).

До категорії речей божественного права відносили речі, присвячені «римським народом» (рішенням народних зборів або сенату) вищим богам, і речі релігійні (релігійного призначення або священні за своєю сутністю). Наприклад, до речей зі священним значенням належали міські стіни і ворота (Гай. 1.2.8).

2. Речі людського права, у свою чергу, поділяли на речі публічні та приватні (Гай. 1.2.10).

Публічні речі було вилучено з обігу, вони не могли належати комусь на праві власності, оскільки вважалися такими, що належать всьому суспільству, всій спільноті громадян (Гай. 2.11).

3. З урахуванням можливості речей бути об'єктом правовідносин та предметом господарського обігу речі поділяли на res in commercio (ті, що перебувають в обігу), і res extra commercium (речі, вилучені з обігу). Якщо річ могла бути об'єктом права приватної власності та предметом угод між окремими особами, вона перебувала в обігу. І навпаки, якщо річ через свої природні властивості чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, вона перебувала поза обігом, тобто була вилучена з нього.

Вилученими з обігу речами вважали повітря, проточну воду, моря з усім тим, що у них міститься. До цієї ж групи відносили згадані вище публічні речі, тобто речі, що належали римському народу: міські стіни, громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державну землю і рабів. Вилученими з обігу вважалися також речі божественного права. Останні призначалися для релігійних цілей і тому не могли бути об'єктами права власності окремих осіб: храми, їхнє оздоблення, місця поховання покійників.

4. Суто римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на res mancipi та res пес mancipi, що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений цінністю речей у господарському обігу. До res mancipi відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші й найцін-ніші речі в господарстві. Власне, це основні засоби виробництва. З огляду на їх важливість для господарства і цінністьпри здійсненні правочинів, для них встановлено спеціальний, ускладнений порядок відчуження. Наприклад, для здійснення купівлі-продажу запрошували 5—7 свідків і вагаря з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці у присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. У давні часи купівлю-продаж таких важливих речей проводили рідко і виконання урочистих обрядів не обтяжувало обіг. Виконання цих ритуальних дій дістало назву mancipatio. Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, почали називати res mancipi.

Іншу групу складали res пес mancipi, тобто речі, для відчуження яких обряду манципації не вимагалося.

Важливе правове значення цього поділу полягало в такому. Якщо при відчуженні res mancipi (наприклад землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто покупець землі, незважаючи на сплату вартості й одержання землі у фактичне володіння і користування, власником землі не ставав. Форма переважала над сутністю.

У класичний період манципацію не застосовували.

5. Досить важливим і суто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називали тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, — безтілесними (res incorporales). До першого виду відносили речі, до яких можна було доторкнутися (quo tangere potest), наприклад, земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть не речі, а скоріше, права, наприклад, право спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

6. Поділ речей на рухомі (res mobiles) і нерухомі (res immobiles) спочатку майже не мав правового значення. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, речі домашнього ужитку тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, сільськогосподарський реманент тощо). їх вважали складовими частинами землі, щодо них діяло правило superficies solo cedit — зроблене над поверхнею йде за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий кошт, — завжди власність власника земельного наділу, на якому будинок збудовано.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визначився вже у період імперії, хоч відмінності між ними були помітні вже у часи створення Законів XII таблиць. Ціцерон зазначав, що вже тоді було встановлено різні строки набувальної давності для земельних наділів та інших речей: «Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших речей — один рік». За часів домінату прийнято різні положення щодо передачі прав на нерухомість і рухомість.

7. З правового погляду дуже важливим був поділ речей на родові (genus) та індивідуально визначені (species), що полягав у врахуванні господарської сутності речі. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально визначена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати картини.

Родові речі взаємно замінювані (гроші, зерно, вино тощо).

Індивідуально-визначені — це речі унікальні, єдині в своєму роді (наприклад, скульптури, картини, інші предмети мистецтва) і тому кожну з них замінити іншою неможливо.

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, захоплені в полон, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре співати, тобто такий, що має індивідуально-визначені здібності, що перетворюють його в річ індивідуально-визначену.

Поділ речей на родові та індивідуально-визначені враховувався при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових речей застосовувався принцип genus non pеrit — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (або подібну) власнику навіть у разі, якщо він втратив річ випадково.

Щодо індивідуально-визначених речей застосовувався принцип dominus sentii periculum — власник несе ризик випадкової загибелі речі. Це означає, що збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, хто втратив річ (власник чи третя особа), завжди лежать на тому, хто є її власником, а не на посесорі.

Отже, позичальник, який випадково втратив гроші (родові речі), не звільняється від обов'язку повернути одержану за позикою суму. Водночас позичальник індивідуально визначеної речі за договором позички чи наймач за договором найму за її випадкову втрату відповідальності перед власником не несуть.

8. Римські юристи вважали речі подільними (divisae), якщо їх можна розділити у будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості та призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неподільними (indivisae), якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран).

Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася не-рухомість, рухомі речі. Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності на подільну річ, легко вирішувався: річ у натурі розділяли між власниками. Значно складніше було розпорядитися річчю неподільною. При спільній власності на неї кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ у цілому.

9. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали (втрачали свої властивості) називали споживчими (res quae usu consumuntur). Це — їжа, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Вони слугували для задоволення потреб людини і використовувалися шляхом споживання: для тамування голоду існували продукти, для зведення будівлі використовували пісок, цеглу тощо. До споживчих речей відносили також гроші, оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні їх.

Речі, які служили людям довше, вважали неспоживчими (res quae usu non consumuntur). У процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Предметом договору позики були тільки споживчі речі, а у найм передавалися неспоживчі речі.

10. За фізичним складом речі поділяли на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими (simplices), а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними (summae). У свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних речей.

Залежно від характеру зв'язку частин складних речей розрізняли кілька їх різновидів.

1) За наявності фізичного зв'язку йшлося про головну річ та її приналежності (двері та замок до них). Вони існували і незалежно одна від одної, проте лише при спільному їх використанні досягався найбільший ефект. Приналежності поділяли правову долю головної речі.

2) За наявності економічного зв'язку розрізняли плоди природні (fructus naturales) і цивільні (fructus civiles). Плоди, створені природою (наприклад, фрукти, приплід тварин), називали природними. Плід, який приносить річ внаслідок використання її в обігу, називався цивільним (наприклад, проценти, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).

Правове значення поняття плодів і розрізнення їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Згодом римські юристи розширили поняття плодів, включивши до нього будь-який прибуток (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виник термін доходи.

Сукупність різних речей, об'єднаних спільним господарським призначенням чи приналежністю, можна розглядати як одне ціле — майно дому, садиби, сім'ї тощо. Воно складається з різних предметів, де речі взаємопов'язані, ніби доповнюють одна одну і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники. З часом поняття майна почали трактувати як сукупність прав і обов'язків. Отже, майно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. При цьому борги могли становити значну і навіть більшу частину майна. Ця обставина інколи примушувала спадкоємців відмовлятися від спадщини. Таке визначення складу майна має значення при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.