Вопрос 24.

Спадкування.

 Спадкування свій довгий і складний шлях розвитку прокладало через всі відомі соціально-економічні формації, кожна з яких вносила певні корективи у зміст спадкового права. Але його стрижнева суть завжди залишалася незмінною – майнове правонаступництво, яке складає зміст інституту спадкового права.

Римське спадкове право нерозривно пов’язане з процесом розвитку інститутів власності (propretas) і сім’ї (familia). Первісно право спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька - глави сім’ї (patria potestas, pater familias).  Після смерті когось із членів роду майно залишалося всередені роду. Майнові відносини, які виникли до смерті особи – спадкодавця, зберігалися у всій цілісності, поки не з’являвся наступник, представник покійного – спадкоємець (heres).

Основним інститутом спадкового права є спадкування (hereditas). Спадкування (hereditas) – це перехід майна особи, що померла, до іншої особи (осіб). За допомогою цього інституту забезпечується збереження у цілісності майна померлого і перехід цього майна до правонаступника. Цим самим спадковим правом забезпечується  загальне (універсальне) майнове наступництво після смерті особи. Універсальне правонаступництво (sucessio universitas, universales) має місце у разі, якщо одна особа приймає на себе майнові права і обов’язки другої як одне юридичне ціле (universitas).

Спадщина  - це сукупність прав і обов’язків (juris nomen) спадкодавця, яка переходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців. Спадщина існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також і тоді, коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення  спадщини не співпадало з визначенням майна.

Важливий правовий принцип римського права полягав в тому, що спадщина до прийняття її спадкоємцем, не маючи живого, фізичного суб’єкта, все ж зберігає статус майна відомої, хоча і померлої особи. І тільки тому дане майно не визнається безгосподарним (нічиїм), воно само собі хазяїн. Це майно “охороняє” особа померлого власника. Воно здатне і у такому стані зменшуватися та збільшуватися у своєму складі, якщо для цього не знадобляться дії фізичної особи (наприклад, збільшення майна за допомогою рабів). Про спадщину, що не була прийнятою, римляни казали: спадщина лежить, покоїться (hereditas jacet).

Поряд з універсальним правонаступництвом римське право виділяло і так зване сингулярне (successio singularis), сутність якого полягає в наданні особі окремих прав, без покладення на неї обов’язків. Це правонаступництво здійснювалося у двох історичних формах: цивільна форма сингулярного наступництва, яка називалася легат (legatum), і загальнонародна форма  – фідеЇкоміс (fideicommissum). Сутність обох цих форм складає розпорядження спадкодавця, яке вигідне для третьої особи і належить обов’язковому виконанню спадкоємцем. У праві Юстиніана ці форми були  об’єднані  у окремий інститут.

За римським правом спадкування можливе було лише або за заповітом  або за законом. Спадкування за законом мало місце у разі, якщо  заповіт не був складений певною особою, або був визнаний недійсним, або спадкоємець за заповітом не прийняв спадщину. Характерною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто неприпустимим було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за заповітом, а друга частина цієї ж спадщини – до спадкоємців за законом[252].

Довгий час римське спадкове право включало дві історичні форми: цивільну (juris civilis) і преторську (juris praetorii). Цивільний порядок спадкування мав назву hereditas, преторський порядок вводу у фактичне володіння спадщиною - bonorum possesio.  Право Юстиніана встановило тільки один порядок спадкування, який являв собою симбіоз існуючих раніше цивільного і преторського порядків спадкування.

 2.   Види порядків спадкування

Римське спадкове право пройшло чотири етапи свого розвитку: 1) спадкування за цивільним правом; 2) спадкування за преторським едиктом; 3) спадкування за імператорськими законами; 4) спадкування за правом Юстиніана.

Цивільне спадкування (hereditas) регламентувалося Законами ХІІ таблиць, які  визначали два види  спадкування: спадкування за заповітом та спадкування за законом. Останнє мало місце, якщо спадкодавець помирав, не залишивши заповіту. Якщо померла особа залишила заповіт і він відповідає вимогам закону, воля заповідача священна і невідмінна.

Ще один важливий принцип був закріплений  Законами ХІІ таблиць і полягав втому, що спадкоємці приймають на себе всі борги померлого, як рівно ділять між собою всі ті вимоги, які належали спадкодавцеві, для того, щоб і те і інше відповідало часткам спадщини дісталося кожному із спадкоємців. Спадкоємцями могли бути тільки агнати. Цивільний спадкоємець повинен був сам особисто виявити свою волю на набуття спадщини. Набуття спадщини за цивільним правом (jus сіvilе) було для окремих спадкоємців не правом, а обов’язком. Якщо не було  ні “своїх”, ні “найближчих агнатів”, майно спадкували  та ділили між собою ті родичі померлого, з якими він збирався на куріатні збори у складі свого роду.

З глибокої давнини і до перших століть республіканського періоду зберігся звичай, який дозволяв спадкодавцеві виявити волю перед куріатними коміціями, а в час війни, у поході – перед військом (останнє було дозволено правом  Юстиніана). Для попередження будь-якого обману ім’я спадкоємця, записувалося особисто заповідачем. Крім того сім свідків підписували заповіт та скріплювали їх печатками. З цього моменту заповіт набував силу. Не могли бути свідками жінки, неповнолітні, німі, глухі, божевільні особи, які перебували під опікою.

Із Законів ХІІ таблиць вбачається, що спори стосовно спадщини не були рідкістю і в ті давні часи, бо позов про поділ спадщини витікає з приписів цього закону. Наприклад, спори виникали щодо обсягу спадкової частки,  заповідального відказу (легату),  позбавлення спадщини, недійсності заповіту тощо.

На цьому етапі розвитку римського спадкового права вже визнається та закріплюється принцип свободи заповіту, хоча існують ще й пережитки інституту власності агнатської сім’ї. Когнатське споріднення ще не дає права спадкування за законом.

Спадкування за преторським едиктом полягало у володінні спадковими речами, яке дозволено претором у спорі двох претендентів на спадщину. Реформи, які здійснювалися у спадкуванні претором, почалися ще в республіканський період і завершилися у епоху принципату. Головним у процесі переходу від цивільного до преторського спадкування, є  зміщення центру тяжіння від особи спадкоємця до господарчої специфіки спадкування, тобто від суб’єкта до об’єкта. В цьому і полягає принципово нова концепція  спадкування за преторським правом (bonorum possessio).

Процедури, які обтяжували процес цивільного спадкування, були несприятливими для законного спадкоємця у випадку його відсутності або неможливості прийняти спадщину за будь-яких інших поважних причин.  Претор, керуючись принципами “доброї совісті” і справедливості, скасовує набуття спадщини за давністю володіння (usucapio) і вводить інтердікт проти давнісного володільця спадковою масою на користь дійсного спадкоємця.  Таким чином, унеможливлюється набуття чужої спадщини, а у разі, якщо таке набуття здійсненне з корисливими намірами, воно вважається злочином.

Спадкоємець за преторським правом називався не heres, а loco heredis.  Спадкоємцями за преторським правом були когнати, а також подружжя та найближчий агнат померлої особи. Такі зміни були на користь окремих спадкоємців. Так, за преторськими едіктами отримують право на спадкування за законом:

1) діти померлого, в тому числі еманциповані, але при тій справедливій умові, що ці останні внесуть у загальну спадкову масу все своє власне майно;

2) найближчий агнат померлого, який у свій час знаходився  під його владою, але з певних причин залишив сім’ю заради самостійних занять, наприклад, служби у муніципалітеті, і не ділився з нею заробітком; мати померлого, якщо вона була у шлюбі з чоловічою владою (cum many) з батьком померлого;

3) всі інші кровні родичі померлого до шостого ступеня споріднення;

4) один з подружжя, що пережив другого-спадкодавця.

Спільне спадкування осіб, які входили до різних черг, вважалося неможливим, тобто попередня черга спадкоємців завжди виключала наступну ().

Набуття спадщини завжди залежало від волі спадкоємця, виявлення якої могло бути здійснено у будь-який час після відкриття спадщини. Набуття спадщини не обмежувалося у часі. Про прийняття спадщини не потрібно було заявляти перед будь-якою владою. Допускалося виявлення волі спадкоємця щодо прийняття спадщини через представника. Власність на спадкове майно була не цивільною, а преторською (бонітарною). Спадкові вимоги реалізувалися за допомогою фіктивного позову; позову, аналогічного з цивільним спадковим позовом; спеціального позову interdictum quorum bonorum. Останній являв собою прискорену судову міру для тимчасового визнання права позивача на відому спадщину, яка знаходилася у відповідача.

Спадкування за імператорськими законами. В період принципату та абсолютної монархії відбулося подальше вдосконалення римського спадкового права. Імператорські конституції та сенатус-консульти (senatusconsulta) продовжили тенденцію пріоритету кровного споріднення, що призвело до розширення і узаконення прав дітей на материнську спадщину та надання їм права на спадкування майна родичів по материнській лінії. Багато уваги приділялося узагальненню та закріпленню засад преторської системи спадкування. Проте спадкове право залишалося складним і не мало чіткої системи.

Спадкування за правом Юстиніана. Поступово спадкування, яке вважалося преторським, було прирівнено до цивільного спадкування, що сприяло утвердженню та спрощенню спадкового права. У 542 р. відбувається реформа спадкування за заповітом, яка стосувалася, зокрема необхідного спадкування. У зв’язку зі складністю цього інституту була зроблена спроба його спрощення. Необхідними спадкоємцями стали вважатися висхідні та нисхідні родичі. Обов’язкова частка (portio debita) могла надаватися цим спадкоємцям у будь-якій формі, наприклад, у формі дарунку за життя спадкодавця. Якщо така частка не була визначеною, то спадкоємець, якого обійшли в заповіті, мав право вимагати не цієї частки, а того, що належало б йому при спадкування за законом. У юстиніанівський період розмір обов’язкової частки був збільшений до 1/2 частки, яка за законом належала б кожному певному спадкоємцеві, якщо ця частка була менше 1/4 всієї спадщини, і до 1/3, якщо ця частка була більше.

В 548 р. реформується спадкування за законом, яке будується виключно на когнатському спорідненні. Всі родичі були розподілені на п’ять черг залежно від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем. Крім того, до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Був створений чіткий порядок спадкування, який покладений в основу сучасного спадкового права.

 3.  Спадкування за заповітом

Ульпіан так визначав заповіт: “Заповіт це правомірне вираження волі, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після нашої смерті” ().

Заповітом (testamentum) у римському праві вважалося не будь-яке розпорядження особи на випадок смерті, а тільки таке, яке містить  призначення спадкоємця (hereditas institutio). За класичним правом вимагалося, щоб таке призначення було зроблено  на  початку заповіту. Якщо у розпорядженні, зробленому на випадок смерті, є навіть вичерпні вказівки, кому і у яких частках повинно перейти майно після смерті даної особи, але ніхто не вказаний в цьому розпорядженні у якості спадкоємця (нікому не дане ім’я спадкоємця (nomen heredis)), заповіт вважався недійсним. Спочатку вимагалося  призначення спадкоємців в урочистій формі, а з 339 р. - у будь-яких формах.

До змісту заповіту могли також включатися інші розпорядження: відкази (легати), призначення опікунів для малолітніх спадкоємців тощо.

Заповіт мав  юридичну силу при наявності сукупності певних умов: а) укладення у встановленій формі; б) активна заповідальна правоздатність заповідача (testamenti factio activa); в) призначення спадкоємцем особи, яка має пасивну заповідальну правоздатність (testamenti factio passiva).

Форма заповіту,  надзвичайно громіздка у стародавні часи, поступово спрощувалася, але все ж таки і в юстиніанівський період була достатньо складною.  Існували приватні та публічні заповіти.

Приватні заповіти здійснювалися без участі органів державної влади. Залежно від форми волевиявлення приватні заповіти могли бути письмовими і усними. Укладення заповіту в будь-якій формі відбувалося у присутності семи свідків (у деяких випадках – восьми). Свідками могли бути тільки вільні та дієздатні особи. Свідками не могли бути жінки, глухі, німі, сліпі;  особи, над якими заповідач мав батьківську владу; спадкоємці, їх друзі; марнотрати; особи, позбавлені заповідальної правоздатності.

Для письмових заповітів встановлювалися особливі вимоги щодо їх складання. Так, заповіт, як правило, повинен був укладатися особисто заповідачем і підписувався ним власноручно у присутності семи свідків. Якщо заповідач не міг підписати заповіт, то запрошували восьмого свідка, який підписував заповіт і вказував, що він це робить за дорученням заповідача. Свідки засвідчували заповіт своїми підписами та скріплювали печатками. Усний заповіт оголошувався у присутності восьми свідків мовою, зрозумілою для всіх.

Крім того, в окремих випадках допускалося складання заповіту у спеціальних формах. Так, військовослужбовці (солдати) могли здійснити заповіт під час служби, походу без будь-яких формальностей внаслідок “крайньої недосвідченності” у справах. Селянам дозволялося укладати заповіти усно у присутності п’яти свідків, якщо заповідач був неграмотним і не міг власноручно підписати заповіт. Під час епідемій не вимагалася присутність при укладанні заповіту всіх свідків разом. Письмові заповіти висхідних родичів на користь нисхідних дозволялося укладати без залучення свідків.

Поряд з приватними, практикувалися публічні заповіти, які укладалися за участю органу державної влади: а) шляхом внесення усної волі заповідача до протоколу суду (судовий заповіт); б) шляхом передачі до імператорського архіву на зберігання письмового заповіту (заповіт, який подавався імператору).

За свідченням Гая у стародавньому праві існували такі форми заповітів: а) заповіт, засвідчений народними зібраннями (testamentum comitiis calatis);  б) заповіт у поході (testamentum in procinctu). Обидві форми були вираженням волі спадкодавця перед римським народом. Але порядок та умови здійснення цих заповітів були різними.

Заповіт comitiis calatis здійснювався на народних зібраннях по куріям, які скликалися для цього два рази на рік. Заповідач усно виражав свою волю щодо  призначення  спадкоємця, легату, опікуна дружині та неповнолітнім дітям, а потім звертався до народу з проханням засвідчити його волю.

Заповіт in procinctu здійснювався військовослужбовцями усно, у поході, перед військом  без додержання формальностей. 

У той же час письмова форма заповіту набула пріоритет  перед усною, і у республіканський період претор надає захист письмовому заповіту, скріпленому встановленим законом числом печаток. Але, якщо цей заповіт не супроводжувався передачею, то спадщина належала видачі цивільному спадкоємцеві у випадку пред’явлення ним позову. Преторський письмовий заповіт став рівноправним із заповітом приватним. За конституцією 439 р. законну силу набував вже будь-який письмовий заповіт, підписаний заповідачем та сьома свідками. Це й був звичайний приватний заповіт класичного римського права. Поряд з цим продовжував існувати і усний заповіт після вигаданої продажі спадщини. Як для письмового, так і для усного заповіту вимагалося, щоб вся процедура здійснення заповіту протікала без перервно.

Заповідальна правоздатність. Для здійснення заповіту вимагалася спеціальна здатність – активна заповідальна правоздатність (testamenti factio activa). Така здатність передбачала наявність загальної правоздатності в області майнових відносин. Активна заповідальна правоздатність повністю залежить від загальної цивільної правоздатності, так що зменшення останньої після укладання заповіту робить заповіт недійсним.

З давніх часів перегріни були позбавлені заповідальної правоздатності, оскільки вони керувалися не цивільним правом (ius civils), а дотримувалися своїх власних порядків. Заповідальної правоздатності не мали інтестабели (особи, яким за аморальні вчинки заборонялося бути свідками та запрошувати свідків у своїх інтересах), психічнохворі, а в період пізньої імперії – апостати (відступники від християнства) і деякі інші особи.

Пасивна заповідальна правоздатність – це здатність особи бути спадкоємцем. Наявність такого виду правоздатності вимагалося у трьох випадках: під час укладання заповіту, смерті заповідача та прийняття спадщини. Цей вид правоздатності визначався методом виключення, тобто  визначали тих осіб, які цим правом не користувалися. Наприклад, раби могли приймати спадщину тільки разом з відпущенням на волю. Відповідно закону Воконія (169 р. до н.е.), громадяни, які мали максимальний ценз (100 тис. сестерцій і більше), не могли призначати спадкоємцями жінок за “притаманне їм марнотратство”. Дозволялося залишати на їх користь легат, який не перевищував половини спадкової маси, і тільки за умови, якщо вони належали до агнатських дочок. Пасивної заповідальної правоздатності не мали особи, які в момент смерті заповідача ще не були зачаті; діти державних злочинців; негідні перед заповідачем особи; особи, які не були громадянами римської держави (виняток – отримання громадянства не пізніше 100 днів після відкриття спадщини); юридичні особи (виняток – міські об’єднання, благодійні установи, церкви). Одночасно римське спадкове право, поряд із вказаними особами, встановило коло осіб, які були позбавлені пасивної заповідальної правоздатності: сторонні особи, які виявляли милосердя щодо батьків, дітей шляхом надання їм допомоги, догляду за ними; урядовці, які здійснювали нагляд за ходом  спадкового процесу або пов’язані з їх здійсненням; особи, яких заповідач не міг уявити собі як реально  існуючий суб’єкт (боги, юридичні особи). 

Деякі особи, хоча і мали пасивну правоздатність, але не могли отримувати спадщину повністю або в частині, якщо не відпаде обставина для отримання спадщини. Так, за законами Августа неодружені чоловіки віком 25-60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину за заповітом тільки після найближчих родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки у тому разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини укладали шлюб тощо.

У зв’язку з тим, що у заповіті необхідно було вказати  ім’я спадкоємця, позбавлялися можливості бути спадкоємцями діти, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Поступово, за сприянням претора ці особи отримали право на спадщину. Більше того, заповіт вважався недійсним, якщо “постуми” (майбутні діти) не призначалися спадкоємцями або не позбавлялися спадщини.

Призначення спадкоємця з умовою дозволялося, якщо умова мала характер відкладальної. В цьому випадку спадщина відкривалася не в момент смерті спадкодавця, а з настанням умови. Прикладом відкладальної умови може служити підпризначення спадкоємця (heredis substitutio). На випадок, якщо призначений спадкоємець за тієї чи іншої обставини (смерті, небажання отримати спадщину тощо) не стає спадкоємцем, у заповіті окрім основного спадкоємця міг призначатися запасний спадкоємець.

 Обов’язкове спадкування. У стародавні часи заповідач користувався необмеженою свободою розпоряджатися своїм майном. Але з часом заповідачі стали зловживати такою свободою розпоряджень так, що майно інколи передавалося зовсім стороннім особам, а найближчі родичі заповідача, які в значній мірі сприяли своєю діяльністю створенню спадкового майна, нічого з нього не отримували. На цьому ґрунті поступово з’явилися обмеження заповідальної свободи, які потім оформилися у право деяких  спадкоємців за законом на так звану обов’язкову частку у спадщині. Існував категоричний наказ, звернений до спадкодавця: прямі спадкоємці (його діти і постуми), мають бути або призначені спадкоємцями за заповітом, або усунені від права наспадкування. Якщо заповідач не призначав і не усував обов’язкових спадкоємців, заповіт вважався  недійсним, і спадкування здійснювалося  за законом.

Коло осіб, за якими визнавалося право на обов’язкову частку, було розширене претором приєднанням до них еманципованих дітей. У класичну епоху право на обов’язкову частку вже належало низхідним та висхідним родичам заповідача завжди, а також повнорідним та єдинокровним братам і сестрам заповідача, за умови, якщо спадкоємцем у заповіті призначена негідна особа (persona turpis). Розмір обов’язкової частки не повинен бути меншим ¼  частки, яку отримала б особа при спадкування за законом, з відрахуванням боргових зобов’язань заповідача.

Поважність причин позбавлення права на обов’язкову частку  розглядав суд. У праві Юстиніана був дан вичерпний перелік таких підстав для позбавлення обов’язкової частки, наприклад, замах на життя заповідача, укладання шлюбу без дозволу батьків тощо.

Якщо заповідач частково позбавляв свого найближчого спадкоємця обов’язкової частки, тобто призначав її не у повному обсязі, заінтересований спадкоємець міг звернутися з позовом про її доповнення.

Той, хто був позбавлений спадщини поіменно, не отримував навіть і обов’язкової частки.

Втрата заповітом сили. Хоча на протязі всієї історії Риму заповіт зберігав риси формалізму, проте у класичний період складається тенденція збереження сили заповіту за допомогою його тлумачення. Проте і заповіт, складений з дотриманням всіх вимог закону, міг втратити силу до відкриття спадщини внаслідок скасування його заповідачем. Скасування  могло бути здійснене тільки шляхом складання нового заповіту, а за преторським правом знищенням, відривом з нього печаток тощо. В період імперії спочатку було визначено, що заповіт втрачає силу, якщо до спливу 10 років від дня його складання не буде відкрита спадщина. У праві  Юстиніана  це правило було послаблено. Зі спливом 10 років заповіт міг бути змінений відповідною заявою в присутності трьох свідків. В період імперії допускалося також внесення до заповіту змін шляхом складання розпоряджень щодо фідеїкомісів.

 4. Спадкування за законом (hereditas ab intestato)

Спадкування за законом наступає в тих випадках, коли після померлої особи не залишилося заповіту, або коли спадкоємець за заповітом з тієї чи іншої причини не прийняв спадщини.

Відома нам стародавня римська система спадкування за законом, яка відноситься до епохи Законів ХІІ таблиць, виходить від сімейної єдності майна та агнатської спорідненості. Відповідно з цим закони ХІІ таблиць визнають першочерговими спадкоємцями безпосередньо підвласних спадкодавця (in patria potestate), дружину (in manu) померлого, його дітей, усиновлених та  онуків від раніше померлих синів. Ці спадкоємці називалися “своїми” (heredes sui), і разом з цим, “необхідними” (necessarii), в тому розумінні, що вони визнавалися спадкоємцями незалежно від вираження їх волі на це. Дружина, діти та усиновлені ділили майно порівну. Якщо ж в спадкуванні приймали участь онуки від раніше померлих синів, то спадкування здійснювалося ними за правом представлення (hereditas ius repraesentationis), тобто отримували всі разом частку спадщини, яку отримав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця, а потім ділили цю частку порівну між собою.

Спадкуванню “своїх” спадкоємців надавався особливий характер: вони не тільки набували нове для них спадкове майно, скільки вступали в управління своїм майном, яке належало їм разом з pater familias на праві сімейної власності.

Якщо після спадкодавця не залишалося “своїх спадкоємців”, до спадкування закликався найближчий за ступенем агнатський родич (agnatus proximus).Так, насамперед, закликалися до спадкування за відсутність “своїх спадкоємців” брати, сестри та мати померлого, яка знаходилася з його батьком у шлюбі cum manu і цим самим набувала положення сестри померлого. Всі ці особи по відношенню до померлого були агнатами другого ступеня. Агнати подальших ступенів усуваються від спадкування наявністю вказаних спадкоємців. За вітсутності агнатів другого ступеню закликаються агнати третього ступеня і т.д.  Але за жіночою лінією спадкування не відбувалося далі повнорідних сестер. Всі агнати, які закликалися до спадкування, ділили спадщину поособово. Якщо найближчий агнат не приймав спадщину, то вона не переходила ні до наступного ступеня споріднення, ні до кого іншого, а вважалася відумерлою – принцип одноразовості закликання до спадкування.

По мірі розвитку економіки, патріархальна сім’я розкладається, і на зміну сімейній власності стала складатися індивідуальна приватна власність. У зв’язку з цим, система спадкування, побудована за принципом агнатського споріднення, втратила свою підставу. За преторським едиктом когнатське (кровне) споріднення враховувалося при спадкуванні. Не маючи права відміняти норми цивільного права, претор надавав новим спадкоємцям володіння спадковим майном (bonorum possessio), додержуючись наступної черговості.

  Перший клас – всі діти померлого та особи, яки дорівнювалися до них. До цього класу входили: манциповані діти померлого, а також, діти, яких він віддав до усиновлення, якщо до моменту смерті спадкодавця вони були звільнені від влади усиновлювача.

Таким чином, вже в цьому класі поряд з агнатами спадкодавця спадкують його когнати. Онуки та інші низхідні діти спадкували за правом представлення.

Закликання до спадкування еманципованих дітей потягло низку спеціальних положень. Такі діти повинні були при спадкуванні вносити у спадкову масу все своє майно, яке  розподілялося між всіма спадкоємцями у складі спадкової маси. Таким чином усувалася несправедливість, яку б створювало дорівнення у спадкових правах еманципованих дітей - власників власного майна, з нееманципованими, весь продукт праці і все набуте яких надходило за життя paterfamilias до складу майна останнього, тобто до складу спадкової маси.

В цей же час закликання до спадкування еманципованих синів погіршило положення дітей цих синів, які залишалися під владою діда. Доки еманциповані не мали права спадкування, онуки спадкодавця вважалися “своїми” спадкоємцями. Тепер їх усував від спадкування їх батько, як більш близький родич paterfamilias. Між тим праця онуків також сприяла створенню майна померлого. Враховуючі це, Юліан включив до едикту нову постанову – еманципований син повинен бу розділити  свою спадкову частку порівну з своїми дітьми.

Другий клас – особи, які мали право спадкування за Законами ХІІ таблиць, тобто агнатські родичі. Вони закликався до спадкування за видсутності осіб, які належали до першого класу, а також у випадках, коли ніхто з цих осіб не звернувся до претора про встановлення володіння на спадкове майно у встановлений термін. У другий клас входили ‘свої’ та найближчі агнатські родичі, де “свої” закликалися вдруге, але вже без еманципованих дітей, що і тягло бажання прийняття ними спадщини. Якщо у спадкодавця sui були відсутні, спадщина переходила до одних агнатів.

Третій клас обіймав кровних родичів померлого (cognati proximus)  у порядку ступенів до шостого ступеню споріднення включно. Внаслідок кровного споріднення “свої” закликалися до спадкування втретє, еманциповані вдруге. Бокові когнати спадкують без обмежень прав жінок. При цьому найближча ступінь спорідненості усуває подальшу, родичі одного ступеня ділять спадщину порівну.

В цьому класі діти, законні та незаконні, спадкують після матері і навпаки.

Четвертий клас надає спадщину за законом одному з подружжя, який залишився  живим (unde vi uxo – чоловік або дружина).

Крім залучення до кола законних спадкоємців кровних родичів та одного з подружжя, претор створив ще одну новелу: встановив наступництво між спадкоємцями різних класів та ступенів. Отже, якщо особа, яка закликається до спадкування, не приймає спадщину, тепер спадщина не вважається відумерлою, а відкривається наступному за чергою кандидату.

Спадкування за новеллами Юстиніана. Суттєво порядок спадкування за законом був реформовований у новеллах Юстиніана. Була спрощена систему спадкування за законом, яка будувалась  виключно на когнатському спорідненні.

За системою Юстиніана спадкування здійснювалося за чотирма чергами.

Першу чергу складають нисхідні померлого: сини та доньки, онуки раніше померлих дітей. У тих випадках, коли онуки спадкували разом з дітьми, вони всі разом отримували частку, яка належала б їх померлому батькові, і ділили її порівну між собою.

Другу чергу складають висхідні родичі (батько, мати, дід, баба та інші), а також повнорідні брати та сестри, діти раніше померлих братів та сестер (племінники). Спадкоємці цього класу ділять спадщину порівну, проте, племінники отримують частку їх батьків. Якщо спадкують тільки висхідні, то одна половина спадщини йде висхідним із сторони батька, друга – висхідним з материнської сторони.

Третя черга – неповнорідні брати та сестри, тобто ті, які народжені від одного з померлим батька, але від різних матерів або від однієї матері, але від різних батьків, а також діти неповнорідних братів та сестер (за правом представлення).

До четвертої черги закликаються всі інші бокові кровні родичі (без обмеження ступенів).

В цьму списку спадкоємців відсутній той з подружжя, що є живим.  Він  закликався до спадкування у останню чергу, якщо не прийме спадщину жоден з перелічених спадкоємців. Проте за “бідною вдовою”, тобто  яка не мала власного майна або приданого, що дозволяє жити відповідно соціальному положенню жінки, визнане право необхідного спадкоємця, або право на обов’язкову частку розміром ¼ спадщини, але не бідьше 100 фунтів золотом. Вона спадкувала одночасно  з тими спадкоємцями, які закликалися до спадкування. Цієї частки чоловік не може позбавити дружину навіть своїм заповітом.

 У римському праві поряд з наступництвом між чергами та ступенями спадкоємців існувало так зване прирощення часток ( ius accrescendi). Якщо до спадкування закликалося  кілька осіб одного ступеня споріднення  (наприклад, три сина) та один з них не набував своєї частки у спадщині, вона приростала до часток інших одночасно закликаних спадкоємців ( за відмови від спадщини одного з синів, два других сина отримають по половині).

Відумерла спадщина (bona vacantia). Якщо спадщину не прийняли ні спадкоємці за заповітом, ні спадкоємці за законом, вона вважалася відумерлою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплене кожним бажаючим. З епохи принципату відумерле майно передавалося державі; в період абсолютної монархії міська курія, церкви, монастирі отримували перевагу щодо набуття відумерлої спадщини після осіб, які належали до цих організацій.

 5.  Прийняття спадщини

“Лежача” (hereditas jacens) спадщина. З моменту смерті спадкодавця відбувається відкриття спадщини. Саме на цей момент визначається, хто закликається до спадкування. Особи, які закликаються до спадкування, ще не набувають права на саме спадкове майно, поки не приймуть його. У період між відкриттям спадщини та його прийняттям спадкове майно не належить нікому. Це “лежача” спадщина, яка чекає свого суб’єкта.

Оскільки ніякого господаря у цього майна не було, воно і вважалося безгосподарним (res nullius - ничиїм). Хоча до цього майна не застосовувалося правило щодо заволодіння безгосподарними речами, але все ж будь-яка особа, отримавши річ з “лежачої” спадщини і володіючи нею протягом року, ставала власником, незважаючи на те, що умов для набуття права власності за давністю тут не було.

Згодом “лежача” спадщина стала охоронятися. ЇЇ перестали вважати безгосподарним майном. Але до прийняття його спадкоємцем воно вважалося таким, що належить померлому. Особа спадкодавця продовжувалася у спадковому майні ( “підтримувалася” спадщиною). Ця містична конструкція дозволила запобігати  різним посяганням на “лежачу” спадщину.

Прийняття спадщини (hereditas aditio). Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не другорядною. Момент, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок цього встановлення у римському праві неоднакові для різних категорій спадкоємців. Що стосується цивільного права, треба мати на увазі два важливих момента. По-перше, агнати, які знаходилися під владою спадкодавця, вважалися наступниками спадщини одразу ж після того, як вона “відкривається”, тобто в момент смерті патерфаміліас (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати не могли відмовитись від прийняття спадщини.

Обидва правила діяли і у відношенні закликаних до спадкування рабів.

Вступ у спадщину міг бути здійснений або прямим волевиявленням, або ж самою поведінкою особи, як спадкоємця. Наприклад, особа стягує належні  суми з боржників спадкодавця, сплачує борги його кредиторам тощо.

Коли спадкоємець вступає у спадщину, він не тільки набуває відповідних прав, але і стає відповідальним за зобов’язаннями спадкодавця. Якщо спадщина складалася у своїй більшості з боргів спадкодавця, універсальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх прийняття. Уникнути такої необмеженої відповідальності спадкоємець міг тільки шляхом  радикальної міри – неприйняття спадщини. Якщо відмовлявся від спадщини, в якій борги перевищували активи.

Претор призначав “конкурс”, тобто розпродаж майна померлого, щоб задовольнити вимоги кредиторів.

У праві Юстиніана було встановлено, що якщо спадкоємець зробить опис та оцінку спадкового майна ( за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця, легатаріїв), то його відповідальність за боргами спадкодавця обмежується розмірами актива спадщини. Такий опис мав бути складений не пізніше трьох місяців після того, як спадкоємець дізнався про відкриття спадщини.  Почати опис треба було  на протязі першого місяця.

Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця преторським едиктом було введено “пільгу відділення”. Вона полягала в тому, що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадщини, потім на виплату легатів, і лише в останню чергу на задоволення вимог кредиторів спадкоємця.

Набуття спадщини мало своїм наслідком, зокрема погашення взаємних обов’язків, які існували між спадкоємцем та спадкодавцем, оскільки в особі спадкоємця поєднувався після прийняття спадщини і кредитор і боржник за цими зобов’язаннями. Прийняття спадщини спадкоємцем призводило до припинення сервітутів, які мав спадкодавець на речі спадкоємця або, навпаки. Таке погашення здійснювалося в силу збігу в одній особі  і права власності, і сервітута.

Коли (за проханням спадкоємця) встановлений судом строк для прийняття спадщини спливав, суду залишалося визнати спадкоємця або прийнявшим спадщину, або таким, що відмовився від неї. До епохи Юстиніана спадкоємець, який прострочив прийняття спадщини, вважався таким, що відмовився від неї, а після Юстиніана – таким, що прийняв спадщину.

Спадкова трансміссія. У римському праві поступово склався інститут спадкової трансміссії (transmissio delationis) - це перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка була закликана до спадкування, але не встигла до своєї смерті  реалізувати своє право на прийняття спадщини .

За стародавнім цивільним правом спадкова траснсміссія була неможливою. Якщо закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщину, вона вважалася безгосподарною. За преторським правом володіння спадковим майном пропонувалося  в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося спадкування за законом. Таким чином, право прийняти спадщину розглядалося як особисте право спадкоємця, яке є невідчужуваним та не переходить до його спадкоємців. Але з цього положення поступово допускалися винятки. Претор допустив, що якщо спадкоємець помре, не втигнувши прийняти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям може бути надане право прийняти спадщину. Імператор Феодосій ІІ в 450 р. постановив, що десцеденти (нисхідні спадкодавця – діти, онуки, які закликалися за заповітом і померли до моменту прийняття спадщини), передають (трансміссують) своє право спадкування  власним нисхідним спадкоємцям, для яких “закликання” перетворюється у набуття спадщини. В праві Юстиніана це правило було узагальнено. Якщо смерть спадкоємця наступила протягом року від дня, коли він дізнався про відкриття для нього спадщини, право прийняти спадщину вважається таким, що перейшло до його спадкоємців. Останні могли здійснити це право на протязі строку, який ще залишився для прийняття спадщини. В тих випадках, коли внаслідок смерті до прийняття спадщини або внаслідок відмови від спадщини відпадав один із декількох спадкоємців і якщо при цьому не було трансміссії, частка спадкоємця, який вибув, розподілялася порівну між іншими спадкоємцями.

 6. Легати та фідеїкоміси

Легат (legatum)- заповідальний відказ, безоплатне заповідальне   розпорядження спадкодавця, яке робилося у заповіті спадкодавцем, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, в силу чого виникало сингулярне спадкування. Легат виключає будь-яку частину спадкової маси з решти майна, яке переходить спадкоємцям. З наведеного визначення  випливає, по-перше, сінгулярний характер наступництва легатарія ( так називається особа, на користь якої призначений легат) в майні спадкодавця. Це означає, що він – наступник спадкодавця в окремому праві, але не у будь-якій частці спадщини, і що отримання легату не супроводжується відповідальністю за борги спадкодавця. По-друге, оскільки легат  залишається тільки у заповіті, неможливо покласти легат на спадкоємця за законом.

Виникнення легату сходить до Законів ХІІ таблиць. Спадкодавець, опікуючись долею дружини та дітей, які виключені з числа цивільних спадкоємців, заповідав їм певну частину майна на прогодування. Із спливом часу легати набувають більш широкого застосування, яле як наступництво, яке не породжує для легатарія ніяких зобов’язань з боргів померлого.  Легат відразу ж з моменту відкриття спадщини становить квиритську власність легатарія і може бути витребуваний з будь-якого володіння за допомогою віндикаційного позову.

Предметом легату могло бути все те, що могло бути в обороті, і те, що мало для легатарія економічний або моральний інтерес.

Легат включає три особи: а) заповідача; б) особу, для якої призначений легат - легатарія (honoratus або legatarius); в) особу, зобов’язану видати легат ( oneratus).

Призначати легат мав право тільки заповідач. В якості легатарія  (особи, яка отримувала легат) міг бути тільки той, кого можно було призначати спадкоємцем. Заповідач міг зобов’язати видати легат тільки тій особі, яка отримує будь-що з майна заповідача. Легат на користь одного з співспадкоємців (praelegatum) зобов’язував інших спадкоємців виконувати його. Від розміру частки спадкоємця залежала дійсність легату: ніхто не міг бути одночасно кредитором та боржником легатарія. В залежності від частки спадщини спадкоємець не мав права відмовлятися від спадщини і отримувати легат. На випадок смерті до набуття легату право на легат переходило до його спадкоємців. Легат міг бути призначений або в заповіті, або в кодицилі (публічне або приватне розпорядження заповідача у присутності п’яти свідків).

Особливе місце мав дамнаціонний легат, який надавав право вимоги на річ або дію (будинок, поле, стадо, пенсію, чужу річ, яку спадкоємець повинен був викупити та передати легатарію, навіть боргову вимогу до третіх осіб тощо). В даному випадку легатарію надавався позов із зобов’язання.

Порядок набуття легатів. В процесі набуття легатарієм його права розрізнюються два моменти: виникнення права на легат та здійснення цього права. Легатарій набував право на легат за законом без свого відома, але не супротив своєї волі. Він міг відмовитися від цього права. Легатарій набував право на легат в день смерті заповідача, але здійснити це  право можно було тільки з моменту прийняття спадщини. Якщо легат залишений під умовою, то право на легат виникає з моменту настання умови. Юридичне значення  полягає в тому, що якщо легатарій переживе цей момент, його право на отримання легату само стає здатним переходити за спадкуванням. Отже, якщо потім легатарій помре, не отримавши легат, право на легат переходить до його спадкоємця.

Dies legati venit – це момент вступу спадкоємця в спадщину. З цього моменту легатарій або його спадкоємці отримують право вимагати здійснення їх права на легат: легатарій мав право пред’являти віндикаційний позов до будь-кого, в кого знаходиться відказана річ або зобов’язальний позов до спадкоємця про виконання легату.

Обмеження легатів. Легати отримали в Римі широке розповсюдження. При цьому нерідко заповідачі призначали стільки легатів, що спадкоємцям не залишалося майже нічого зі спадкового майна.  Внаслідок цього в них не було інтересу приймати спадщину. У зв’язку з цим були введені обмеження легатів. Спочатку було встановлено, що забороняється призначати легати більше 1000 асів кожний, і що ні один легатарій не може отримувати більше, ніж спадкоємець, який отримав найменшу частку у спадщині. Але ці заходи виявилися недостатньо ефективними, тому що можливим було, призначивши багато невеликих легатів, все ж таки вичерпати всю спадщину.

Тому законом Фальцидія (1 в. до н.е.) була встановлена більш радикальна заборона: спадкоємець не мав права видавати в якості легатів більше ¾ спадщини.  Чверть спадщини, яка залишалася після погашення боргів спадкодавця, повинна була залишитися спадкоємцеві. Це так звана фальцидієва чверть.

Фідеїкоміси (fideicommissum) (звернення до честі іншого)- це усне або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під чесне слово зобовязував свого спадкоємця видати третій особі або всю спадщину, або її певну частку. У практиці життя траплялися випадки, коли легати залишалися без дотримання форм цивільного заповіту. Це були неформальні легати. Виконувати його чи ні, було справою совісті спадкоємця. Саме тому   ці розпорядження отримали назву – фідеїкоміс, тобто доручене совісті. Вони могли бути звернені і не до спадкоємця, а й до боржника заповідача: “Борг свій віддай не моєму спадкоємцеві, а Тіберію, якому я винен уважним доглядом ... добрим вчинком ...тощо”.

 Довгий час подібне прохання вважалося моральним обов’язком, і тільки імператор Август надав йому юридичного значення. Хоча такі розпорядження не користувалися позовним захистом, особа, на користь якої було здійснене таке розпорядження, могла  звернутися до представницької адміністративної влади – консула (у подальшому до фідеїкомісарного претора).

В епоху принципату фідеїкоміси отримали позовний захист, що фактично обєднало їх з легатами.

У  формі фідеїкомісів спадкодавець отримав можливість створити будь-яку відчутну вигоду, яка передається у спадщину. Таким чином виник фамільний фідеїкоміс, який увійшов у феодальне право Західної Европи.

 7.   Захист спадкових прав

Потреба судового захисту прав спадкоємця може виникнути або внаслідок невизнання тих прав, які входять до складу спадщини (наприклад, особа відмовляється видати спадкоємцеві  річ не  тому, що не визнає його спадкоємцем, а тому, що заперечує право на цю річ самого спадкодавця), або  внаслідок того, що будь-хто своєю поведінкою порушує або не визнає права данної особи, як спадкоємця (наприклад, оспорює дійсність заповіту, з якого витікає право спадкування данної особи).

У першому випадку у розпорядженні спадкоємця були такі ж позови, які надавалися спадкодавцеві. Наприклад, якщо третя особа затримує в себе річ із складу спадщини, спадкоємець може подати віндикаційний позов, який міг бути поданий спадкодавцем за його життя.

 Право спадкоємця може порушуватися не тим, що не визнаються певні права, які входять до складу спадщини, а тим, що не визнають саму данну особу як таку, яка має право на спадкування. Такій особі надається цивільний позов щодо витребування спадщини. Цей позов за своїм змістом та наслідками аналогічний віндикаційному позову. Спадкоємець, який не володіє  спадковим майном, подає  позов до особи, що не є спадкоємцем, але володіє спадщиною. Добросовісний відповідач за таким позовом повинен повернути позивачеві все, що одержане за рахунок спадщини на момент подання позову, з відрахуванням витрат,  понесених ним на спадкове майно. При цьому байдуже, чи були ці витрати необхідними, корисними або здійснювалися тільки для задоволення особи. Недобросовісний відповідач повинен повернути  позивачеві все отримане від спадщини із всіма плодами та прирощеннями. Крім цього, він несе відповідальність за винне знищення або псування отриманих цінностей (а з моменту подання позову – і за випадкове). Недобросовісний набувач може утримати лише суму понесених ним витрат, необхідних та корисних, але і те лише оскільки корисні витрати все ще збільшують цінність тих речей, на які вони були зроблені.

Преторський спадкоємець мав для свого захисту інтердікт, за допомогою якого міг отримати володіння речами, які входили до складу спадщини. Претор також надав нисхідним та висхідним спадкоємцям право на свій власний позов про спадщину – протягом одного року від дня її відкриття, іншим спадкоємцям – 100 днів.