Вопрос 5

Інститут держави — відносно відокремлена частина державної структури, що користується певною автономією.

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави можна поділити на:

— організаційні (інститут президента, інститут парламенту);

— функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного контролю, інститут державної влади).

Види інститутів держави за ступенем складності:

• прості (елементні) — не можуть бути розділені на дрібніші інститути (інститут надзвичайного стану, інститут адміністративного контролю, інститут референдуму, інститут відповідальності уряду);

• комплексні — складаються з декількох підінститутів, які, у свою чергу, можуть бути інститутами для спадного роздрібнення (інститут форми держави включає підінститути: форми правління, форми устрою, форми режиму; інститут державного суверенітету: повнота і верховенство всередині, незалежність і рівноправність зовні; інститут представника держави на місцях: губернатор, префект та ін.).

Види інститутів держави за пріоритетністю положення:

- основні (наприклад, інститут державної влади);

- примикачі — належать до перших (наприклад, інститут державного суверенітету, інститут представника держави на місцях).

Види інститутів держави за принципом «поділу влади»:

• інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.);

• інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях та ін.);

• інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.).

Інститути держави змінюються в ході історичного розвитку. Деякі інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші з'являються (участь громадян в управлінні державою). Специфічні інститути існують у мусульманських країнах (маджиліс — порядок звернення до правителя члена мусульманської общини), в Ізраїлі (кібуци — особлива форма місцевого самоврядування) та ін.

Вопрос 6

Характеризуючи особливостi римської культури, варто взяти за основу ключове поняття «цивiлiзацiя», що є тотожним поняттю «культура».

Категорiя «цивiлiзацiя», взята у певних хронологiчних рамках, означає етап в iсторiї людства, який характеризується певним рiвнем потреб, здiбностей, знань, навичок та iнтересiв людини, способом виробництва, духовним та полiтичним устроєм суспiльства.

З урахуванням мiсцядiї варто уточнити, що йдеться про Давньоримську локальну цивiлiзацiю.

Передусiм слiд звернути увагу на те, що попри всю несхожiсть нацiонального характеру грекiв i римлян цi культури об’єднувало те, що вони формувалися на однаковому пiдґрунтi — на базi античного громадянського суспiльства. Весь лад такого суспiльства визначав шкалу основних цiнностей. До них, зокрема, належали: iдея значимостi та єдності громадянського суспiльства при нерозривному зв’язку блага окре мої особи з благом усього колективу, служити якому — обов’язок кожного громадянина; iдея верховної влади народу, що під носитьантичне мiсто на недосяжну висоту порiвняно з тими державами, де володарює один, а решта — його раби; iдея свободи i незалежностi як для мiста, так i для громадян (попри всiрозбiжностi в тлумаченнi поняття свободи та її меж, вона завжди протиставлялася рабству); iдея тiсного зв’язку громадянського суспiльства з його богами i героями.

Крiм того, полiтичне життя грецьких полiсiв i Риму, змагання лiдерiв рiзноманiтних напрямiв, що прагнули заручитися пiдтримкою народного зiбрання, вiдкритi судовi процеси, що привертали безлiч слухачiв, сприяли розвитку ораторської майстерностi, мистецтва переконувати, логiчного мислення, вміння чiтко формулювати тощо. Разом з тим,вiдмiнностi мiж цими культурами уберігали Рим вiд простого епiгонства. Римляни були занадто сильним, занадто своєрiдним народом, щоб беззаперечно i шанобливо перейняти досягнення грекiв.

У сприйняттi ними свiту iснувало чимало розбiжностей. Зокрема, можна згадати про те, що коли греки створювали мiфи, так би мовити, «з любовi до мистецтва», надiляючи богiв i героїв абстрактними, загальнолюдськими доброчинностями, то «антимiфологiчнi» римляни, створюючи свої легенди, в центр їх ставили передусiм Рим i тих, хто боровся за його велич.

Специфiчним для Риму був взаємозв’язок права i релiгiї, що пояснюється тим, що у Римi тiсне поєднання релiгiї з правом, з полiтичною боротьбою, з одного боку, пiдвищувало її значення в життi суспiльства, з iншого — сприяло її формалiзацiї, деталi зацiї рiзноманiтних засобiв спiлкування з божеством, пiзнання його волi, виключало полiт фантазiї в релiгiйнiй сферi. Що стосується права, то воно стверджувалося за допомогою релiгiї i пiдкрiплювалося її авторитетом, аж доки не сформувався вiдпо вiдний рiвеньправосвiдомостi римських громадян. Такого переплетiння цих феноменiв практично не спостерiгалося у грецькихполiсах. Грецька i римська культури впритул зiйшлися у III ст. до н. е., коли еллiнська культура стала вже еллiнiстичною. Вона все ще випереджала в розвитку культуру римську, однак занепад її наближався. У Римi ж класична антична цивiлiзацiя ще тiльки розквiтала.

На базi взаємодiї цих сил поступово формується своєрiдна культура пiзнього, iмператорського Риму, в структуру якої входятьрелiгiя, право, фiлософiя, наука тощо. Однак тут слiд звернути увагу на те, що коли в I—II ст. н. е. перше мiсце займає наука, фiлософiя, що продовжує грецькi традицiї стоїцизму, епiкурейства та iн., то вже у III ст. все більше переважаютьiррацiональнi витоки. В релiгiї на перший план виступаютьне ритуали, а вiра, чистота душi. Певною мiрою подiбнi метаморфози вiдбуваються i з правом: тепер усе бiльше уваги придiляється не лiтерi, а з’ясуванню дiйсної сутностi закону, волi людини. Трансформацiя римської культури триває до того часу, поки її не змiнює культура християнська. Цей процес супроводжується, через кризу, а потiм i розпад Римської iмперiї, замiною єдиної римської культури мiсцевою моральнiстю i звичая ми провiнцiй, що вiщує настання «варварського» перiоду.

Отже,можна зробити загальний висновок про iснування самостiйної, особливої римської давньої античної цивiлiзацiї. Спочатку вона формується на пiдґрунтi специфiчної римської моральностi, соцiальних i полiтичних iнституцiй, що зумовили формування особливого римського нацiонального характеру, релiгiї, права. Потiм на цей матерiал накладаються цивiлiзацiйнi досягнення античної Грецiї (давньогрецької цивiлiзацiї), а також культур iнших народiв Сходу i Заходу, в результатi чого i виникає «Pax Romana» (Римський Свiт), що являє собою реалiзацiю iдей «вiдкритого суспiльства», але на специфічному римському пiдґрунтi та за допомогою специфiчних засобiв. На буваючи рис «унiверсальностi» i, певною мiрою, синкретичнос тi,римська цивiлiзацiя породжує унiверсальнi, ще не вiдомi Європi релiгiю, мораль, право, полiтичнi iнститути, що у свою чергу складають її серцевину, сутнiсть i змiст.