Вправляння і розвиток розуму шляхом вивчення наук, які допомагали би християнинові гідно проходити своє покликання

Людина покликана здійснювати своє призначення на землі через співучасть інших людей, через корисну працю на благо ближніх, на благо суспільства. В основі всієї її різнобічної діяльності повинні бути високі моральні засади.

Для того, щоб трудитися з якнайбільшою користю, людині необхідні знання, необхідна освіта. Формування (розуму) відбувається з допомогою наук. Тут переважно – виправлення і діяльність розсудку, як здатність розуму, спрямованість на пізнання речей видимого світу.

Людина властиве прагнення до знання, і воно законне. І християнство вимагає від людини не тільки віри, але й високо цінує істинне знання. Так, апостол Павло пише до корінфських християн: “Не будьте дітьми розумом: на зле будьте немовлятами (тобто не знайте зла), а за розумом будьте дорослими” (1 Кор. 14, 20; пор. Кол. 2, 2–3). В іншому посланні апостол Павло вчить: “Все перевіряйте, хорошого тримайтесь” (1 Сол. 5, 21). Таким чином, християнство визнає законність і природність освіти, яка разом з релігійно-моральною освітою повинна сприяти головній меті людського життя – моральному самовдосконаленню і разом з тим допомагати людині належним чином виконувати своє покликання і свято виконувати обов’язки пов’язані з цим покликанням. А ще не тільки слово Боже, але й “книги з людською мудрістю можуть живити дух. Це ті, хто у природі і в (житті) історії вказують нам сліди премудрості, благості, правди і великого про нас піклування Божого”… Адже Бог відкриває Себе природі та історії так само, як і слові Божому. І це книги Божі для тих, хто вміє в них читати².

Від тих, хто вивчає науки і формує завдяки цьому свій розум, вимагається: по-перше, любов до істини, бо сама наука шукає істину; по-друге, для здобуття освіти вимагається енергія, самодіяльність розуму і самовіддана праця. Пасивний, лінивий розум не придатний для освіти: по-третє, тому, хто прагне до пізнання, необхідна скромність, відсутність будь-якого хизування, зверхництва та зарозумілості, необхідна готовність вчитися в інших, вислуховувати інших. Про самого отрока Ісуса в Євангелії визначено, що Він під час відвідин Єрусалимського храму “слухав і запитував” старших за Себе віком. Невід’ємна ознака істинної мудрості – це чистота, скромність, безсторонність та нелицемірність.

І, нарешті, треба завжди намагатися набути знань, застосовуючи їх з користю на практиці, праці та житті.

Про збереження розуму від марного всезнайства, марної цікавості та гордості

Отже, нам треба вправляти свій розум, щоб він не хворів від невідання волі Божої, і того, як очистити свою душу від пристрастей і прикрасити її чеснотами. Також необхідно набувати знань через вивчення наук для корисної діяльності в тому покликанні, в якому ми покликані служити ближньому та суспільству.

Але, поряд з цим, може бути шкідливий для морального ладу недуг зайвої цікавості (розвідування) і марного всезнайства. “Коли ми наповнимо наш розум багатьма відомостями, уявленнями та помислами, не виключаючи і суєтних, непотрібних і шкідливих, то зробимо його безсилим: і він не зможе вже добре збагнути, що нам личить для нашого істинного самовиправлення та досконалості¹”.

Якщо наш розум сприймає духовні і небесні предмети, закон Божий, то поступово очищується і просвітлюється від гріховного затьмарення. Якщо ж він буде постійно звертатися до суєтних речей, гріховних учинків людей і подій гріховного світу, то поступово сам призвичаїться до гріховного і суєтного способу мислення. Тому що живиться такою (гріховною) поживою. Разом з тим не потрібне багатознання і марнотне розвідування слугують поживою для самолюбства та гордості. Поступово людина, особливо тямуща та спритна до зверхності в розумуваннях, привчається судити про всіх і про все, порівнюючи себе з іншими і бачачи в собі всезнайство та гадану розумову перевагу, забуває берегти чистоту серця, та смиренні думки про себе, оплутується узами гордості і самодумки, робить собі ідола з власного розуму. Внаслідок цього мало-помалу, сама того не відчуваючи і не помічаючи, впадає у думки, начебто вона не має більше потреби у пораді та напоумленні інших, оскільки призвичаїлась до ідола власного розуміння та судження. Ця гординя розуму – дуже небезпечна і важковиліковна хвороба. “Гординя розуму багато гірша, аніж гординя волі. Адже гординю волі, як щось зрозуміле для розуму, іншим разом можна легко вилікувати, підпорядкувавши її чимось обов’язковим. А розум, коли самовпевнено зміцниться в думці, мовляв, його власні судження ліпші від усього іншого, – хто, зрештою, зможе його вилікувати? Чи ж зможе він коли-небудь котрогось послухатися, коли впевнений, ніби судження інших не такі хороші, як його власні?”…¹