Справедливість та повага до ближніх

Основою правильних моральних стосунків православних християн з ближнім служить істинна справедлива любов. “Полюби ближнього свого, як самого себе”, - вчить Господь Ісус Христос. Наші справедливі стосунки до ближніх в дусі християнської любові передаються у щирості та справедливості, чесності і довір’ї, а також у вдячності до тих, хто чинить нам добро.

Правдивість чи щирість чи прямодушність, відвертість, - це є такий нахил душі, за яким християнин не показує лицемірно добрих настроїв, не маючи їх у серці, але свої зовнішні дії та вчинки з ближніми намагається узгодити з внутрішніми настроями і то щиросердно, без будь-якого примусу, відкриває іншим свої думки та почуття. Не можна, звичайно, сказати, що ми зобов’язані усім усе говорити; істину, правду треба повідомляти з мудрістю, “час говорити і час мовчати” (Еккл. 3, 7), але слід відкидати будь-яку навмисну неправду з наміром нашкодити ближньому. Неправда (обман) протилежна правді та істині, а неправдивість – правдивості.

Справедливість відносно ближніх виражається ще в чесності.

Чесність – це така якість християнина, коли він не з корисливих спонук і видів і не з практичного розрахунку, а принципово – з любові до ближнього – не робить йому ніякого зла і бажає свято особисті права, суспільні та майнові ближнього, щоб і ближні так само ставилися до нього¹⁵.

Християнсько-справедливі стосунки, які ґрунтуються на любові, виражаються також у повазі та довір’ї до ближніх.

Довір’я. Обов’язок повага до ближніх вимагає і довір’я до них. Цілковите довір’я можна мати, звичайно, до близьких та добре відомих осіб. Але загальне довір’я треба мати до всіх більш або менш порядних людей. Довір’я – це дуже велика моральна сила, вона у стані справляти дуже благотворну дію на людей. Наскільки недовір’я ображає людину, утискує її свободу, принижує та ожорсточує, настільки довір’я підносить її, живить її діяльність і спонукає виправдати довір’я. Тому ми не повинні позбавляти людей довір’я навіть у тому випадку, якщо багато раз бачили себе обманутими.

Від недовір’я розвивається хвороблива підозрілість і схильність бачити у ближньому тільки погане.

З любов’ю до ближнього тісно пов’язана до кожної людини як особистості.

Повага до ближніх ґрунтується як на їхньому загальнолюдському достоїнстві, так і на особистому. Ми повинні поважати ближніх, оскільки кожен з них є образ Божий, за кожного пролита кров Господа Спасителя на хресті, і кожен покликаний до вічного життя в єднанні з Богом. В цьому смислі полягає загальнолюдське достоїнство кожного ближнього. Протилежність до поваги є неповага чи навіть презирство до ближніх. Життя Спасителя ми не бачимо, щоб Він ставився до когось-небудь, хай навіть і морально негідних осіб, наприклад, фарисеїв, – презирливо. Він ставився до останніх з осудом, але й осуджуючи, Він мав до них співчуття. Ми до ближніх дуже часто ставимося зі зневагою і презирством від нашого пристрасного збудження, гордості та егоїзму. А тим часом ми повинні пам’ятати слова апостола: “Любов вірить усьому, усе покриває, усього сподівається, усе переносить” (1 Кор. 13, 7).

Справедлива любов до ближніх має ще одну важливу якість – удячність і визнання до тих, хто чинить нам добро (до батьків, вихователів, наставників, до людей, котрі благодіють нам особисто, і взагалі до всіх самовідданих трудівників, які працюють на благо рідної вітчизни.

Християнство вчить за саме зло віддавати добром і тим більше за благодіяння платити вдячністю. Невдячність же визначається як важкий порок: вона особливо буде властива людям останнього часу, коли в багатьох охолоне любов (2 Тим. 3, 2; Мф. 24, 12).

Вдячність є ознака високої і шляхетної душі. А взагалі, невдячність свідчить про брак чи навіть відсутність щирої любові до ближніх і до Бога¹⁶. Тому слід з самого юнацтва виховувати в християнинові цю досить важливу чесноту християнської душі.