Формування серця

Про стан чуттєвих сил душі або серця по відношенню до Бога і ближнього.

Вже в часи давніх римлян та греків слово “серце” означало не тільки серце у прямому смислі як фізіологічний орган, але також душу, погляд, думку, розум, переконання. Навіть у повсякденному житті нам доводиться слухати про те, що серце “страждає”, “хворіє” тощо.

В художній літературі можна зустріти вирази: “серце сумує”, “хвилюється”, “радіє”, “відчуває” тощо. Таким чином люди давно оцінили важливу роль серця в житті людини, як органу почуттів, причому надзвичайно тонкого й універсального.

Ще більше про серце говориться про Святе Письмо. Воно, за Святим Письмом, – веселиться, сумує, терзається, хвилюється, тривожиться, кипить, палає трепетними передчуттями, бентежиться, обурюється, рветься від злоби, в ньому гніздиться гнів, пристрасть, заздрість, пихатість, гордість, воно здатне до великого почуття сподівання на Бога, оплакує свої гріхи, може бути вмістилищем лагідності і смирення тощо².

Таким чином, серцю надається значення не тільки центрального органу почуттів, але й найважливішого органу пізнання та сприйняття духовного світу.

(Де серце? На це питання єпископ Феофан в одному з листів відповідає: “Там, де відгукується і відчувається печаль, радість, гнів та ін., там серце… Тілесне серце – це м’язистий сірчак – м’ясо, … але відчуває не м’ясо, а душа, для почуття якої м’ясне (фізіологічний орган) серце слугує тільки знаряддям для розуму” – “Відповіді єпископа Феофана Затворника на питання ченця відносно різних учинків чернечого життя”.

Вид. 2-е, Боровичі, 1908. стор 5. Про стан почуттєвих сил душі чи серця. “Серце” є центр життя, як фізичного, так і духовного³.

Будь-яка вільна дія, зароджуючись у свідомості і свободі, а відтак, у дусі, – спадає в душу з її силами – розсудком, волею і почуттям¹, але, звичайно, саме останнє (тобто серце, чи почуття) в даному випадку має основне і головне значення. В той час як розумом людина пізнає і хоче все засвоїти, зібрати в себе, а волею висловити себе зовні, чи вивести на зовні в справах багатство свого замислу, – серце знаходиться глибше цих діяльних сил і становить для них немовби підкладку чи основу.

В серце осідає все, що входить в душу ззовні і що виробляється її мислительною та діяльною стороною; через серце проходить усе, що виявляється душею зовні. Вся діяльність знаряддєвих сил душі, а також тіла відображається в серці, і навпаки, серце бере живу участь в їхніх руках, спонукаючи їх до діяльності.

“Будь-який вплив на серце викликає в ньому особливе почуття, але для того, аби розрізнити їх, в нашій мові бракує слів. Ми передаємо свої почуття загальними термінами: приємно – неприємно, подобається – не подобається, весело – нудно, радість – горе, смуток – задоволення, спокій – непокій, сприкреність – вдоволеність, страх – надія, антипатія – симпатія”. Якщо уважно спостерігати, то в серці буває то одне, то інше.

“Але значення серця в економії нашого життя не тільки (в тому), щоб пасивно стояти під враженнями і свідчити про наш задовільний чи незадовільний стан, але й у тому, щоб підтримувати енергію усіх сил душі і тіла. Дивіться, як квапливо робиться справа, яка подобається, до якої лежить серце; а перед тим (ділом), до якого не лежить серце, руки опускаються і ноги не рухаються. Від цього ті, хто вміє собою керувати, зустрічаючи потрібну справу, яка, однак, не подобається серцю, поспішає знайти в ньому приємний бік і ним, примиривши серце, підтримує в собі необхідну для справи енергію”.

Яким же буває стан серця у людини – грішника?

Відносно Бога і всього Божественного, духовного у грішника серце оніміло, не має симпатії, співчуття, потягу, смаку. Втрата смаку до всього духовного пояснюється тим, що серце грішників, будучи пристрасним, завжди насолоджується чуттєвим, гріховним. Звідси, раз Божественне не відоме, і навпаки, інше, протилежне приємне, то людина – грішник при зустрічі з образами Божественними залишається або байдужою до них, або відчуває неспокій від їхньої присутності, відчуває себе немовби не на своєму місці, відвертається, тікає. Ось чому грішникові не хочеться брати участь у священнодіях, бути в церкві, слухати церковний спів, дивитися на святі зображення, слухати слово Боже, читати духовні книги чи молитви. Всі ці предмети для нього неприємні, які відштовхують, вони йому не по серцю, незрозумілі, не живлять його серця, а мучать. І він від них тікає…

Нема у нього і симпатії, співчуття до духовного, до людей. Де є зрідненість, близькість, там буде і симпатія, співчуття. Коли ж грішник вихований у тілесних початках, він весь занурений у матеріальне, земне і навіть не вірить у буття духовного світу, то звідки тут бути симпатії і співчуттю до духовного? Що ж до ставлення грішника до людей, то на перший погляд кожна людина видається йому чужою, у взаємостосунках віє холодом і байдужістю. Якщо ж і буває до когось пристрасть, то й тут вона дихає неправдою. Відокремившись, таким чином, від рідних собі братів, людина переносить любов на себе – егоїзм, себелюбство стає рідною стихією його життєдіяльності.

Оскільки душа грішника відокремлена від Бога, від Божественного світу, то нема в ній і релігійних почуттів в їх істинному вигляді. Релігійні почуття виникають у серці від споглядання чи дії на нього предметів з духовного світу. Серце ж, як орган сприйняття духовного світу, у грішника знаходиться чи в повному Богозабутті чи невір’ї, чи ж у різному ступені віри і почуття залежності від Бога. Нема тут почуття страху, побожності і славослів’я, нема солодкого почуття синівства Богові та інших почуттів, властивих істинному християнинові. У своїх справах грішник покладається лише на свої сили і допомогу інших людей, але не на Бога і Його благодатну поміч. Тому і все життя і його діяльність супроводжується почуттям безнадійної страшливості, страхувань, втомливих сумнівів чи нерішучості у справах.

Тепер розгляньмо, який у грішника стан серця, як вмістилища душевних почуттів, які виникають внаслідок змін, що відбуваються в душі від властивої йому діяльності розсудку і волі.

Людині властиві прагнення до знання (допитливості), прагнення до істини; воно-то і спонукає розсудок до діяльності. В діяльності розсудку бере співучасть серце. Людина, відпавши від Бога, Котрий є істина, часто нудьгує від нерозуміння, невір’я, чи сумніву, чи впертості у запереченні істини.

Нема у грішника і так званого “почуття істини”. Почуття істини – властива людський природі дивовижна здатність серцем, без сторонніх засобів, визнавати справжній порядок речей, їхні справжні властивості. Так, за одним чуттям визнають в іншій людині брата, ворога, сина, необхідну особу, і те, як і в якому випадку слід чинити. Саме цього почуття чи чуття позбавлений грішник, воно у нього заглушене.

У серці виникають (практичні) почуття, які знаходяться у прямому зв’язку, з діяльністю волі, і то збуджують її, то самі ідуть слідом за нею. Тут бувають почуття двох родів: - егоїстичні почуття і почуття симпатії чи антипатії до людини. Перший рід почуття: самоприниження, самопризирство, самовдоволення, самохизування, гордовитість тощо. Другого роду: з одного боку:, - повага, спільна радість, співжаль, зворушливість, дружба тощо, з другого – заздрість, злорадство, помста, ненависть, ворожнеча, презирство, осуд та ін.

Стан серця істотним чином впливає на діяльність волі. Тому якщо серцем володіє самолюбство і всі його породження – пристрасті, то й воля, як правило, схиляється в бік задоволення всіх самолюбних і пристрасних намірів, бажань, прагнень. Звідси й характер усіх справ людини визначається станом її серця.¹

Ще частіше серце буває враженим швидкими хвилюваннями чи афектами – нижчими почуттями, які гасять самодіяльність розсудку і волі і супроводжуються особливими змінами у тілі. Ці почуття є наслідки розтривоженого егоїстичного життєлюбства. Вони руйнівним чином діють на вищи сили людини.

Так, ясність свідомості гасять почуття – подив, враженість, посилена увага та ін.; послаблюють і підривають волю; страх, гнів, обурення, лють; нарешті, саме серце терзається почуттями: воно то радіє і веселиться, то скучає, сумує, прикриться і заздрить; то надіється і падає у відчай і розкраюється, чи намарне метається від самовразливості. Грішник, таким чином, немовби неминуче перебуває у безперестанних тревогах. Вищи духовні почуття заглушені (розсудок і воля) – послаблені і спотворені, і тоді нижчі лютують в ньому щосили. То страх, то радість, то нудьга, то сором, то сприкреність, то заздрість, злоба чи щось інше безперервно шарпають і вражають його душу, порушують душевний світ і, своєю чергою, впливають і на тіло. “Життя грішника є шлях по колючій тернині, не дивлячись на зовнішню світлу обстановку”²

“Оскільки стан серця істотним чином впливає на діяльність волі, то й характер усіх справ людини визначається станом її серця.

“Серце, - пише святий Тихін Задонський, - це початок і корінь усіх наших діянь. Бо що ми не робимо в середині і поза нами, робимо серцем – чи добро, чи зло. Серцем віруємо, або не віруємо; серцем усмиряємося; серцем терпимо, чи ремствуємо; серцем прощаємо, чи злимося; серцем примиряємося, чи ворогуємо; серцем навертаємося до Богу, чи відвертаємося; серцем наближаємося; приходимо до Бога, чи відходимо і віддаляємося; серцем благословимо чи клянемо тощо.

Відтак, чого на серці нема, того нема і на справді. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці нема, але є лицемірство; смирення не є смирення, але вдаваність, коли не в серці; дружба не дружба, але гірше ворожнечі, коли лишень з’являться зовні; а в серці немає місця. Відтак Бог вимагає від нас серця нашого: “Дай Мені, сину, твоє серце” (Притч. 23, 26)