Християнський шлюб як основа християнської родини

Родина грунтується на шлюбі. Християнський шлюб – це добровільний і довічний союз, який спирається на взаємну любов, союз двох осіб різної статі з метою досконалого взаємного доповнення (складення, так мовити, повної людини) і сприяння на спасіння, що має своїм наслідком плоду народження і християнське виховання дітей⁴.

Взагалі шлюб – це початковий союз з якого утворюється сімейний, родинний, народний і цивільний союз. Тому важливість і значення шлюбу може розглядатись з різних сторін.

У всій своїй святості і висоті шлюб є в надрах православної Церкви, де він є таїнство, початок якого – в благословенні першоствореного шлюбу, а повнота в християнстві.

Природний союз побраних за молитвою Церкви очищається, освячується, оздоровляється і зміцнюється Божественною благодаттю. “Важко самій (людині) встояти в міцному і спасенному союзі. Нитки природи рвуться. Благодать же нездоланна¹.

За вченням слова Божого подружній, шлюбний союз – це установлення, сучасне початкові людського роду.

Шлюб на самому початку встановлений Самим Богом ще в раю через створення жінки на допомогу чоловікові і через благословення, подане їм Богом. Звідси у Старому Заповіті скрізь висловлюється погляд на шлюб як на справу, що її благословляє Сам Бог (Бут. 1, 28 і розд. 24: Притч 19, 14; Малах. 2, 14). Освячений спочатку Богом шлюб набуває нового підтвердження та освячення в таїнство від Ісуса Христа (Мф. 19, 5-6) і стає образом таємничого союзу Христа з Церквою, тому й називається “великою таємницею” (Ефес. 5, 32).

Мета шлюбу. В чому мета шлюбу? Стосовно цього висловлюються всілякі думки. У стародавніх ізраїльтян метою шлюби бачили в народженні дітей. Але діти – це наслідок чи плід шлюбу, а не мета. Щоправда, створивши чоловіка і жінку, Бог додав до цього благословення на народження дітей (Бут. 1, 28), і якщо ми назвемо дітей метою шлюбу то другою, а не першою. Коли б діти були першою, головною метою шлюбу – то безплідність (бездітність) була би однією з підстав для розлучення. Але ми знаємо, що бездітність не знищує шлюбу і не позбавляє його мети.

У Святому Письмі жінка назва помічницею чоловіка (Бут. 2, 18). Але це не головна мета: допомогу можна досягти шляхом дружби і відсутність допомоги (наприклад через хворобу) було би підставою для розлучення.

Треті вважають головною метою шлюбу – протидію і запобігання від розпусти, посилаючись на Святе Письмо (1 Кор. 7, 29). Але це підлегла мета, не головна, тому що шлюб заснований до гріхопадіння і з гріхопадінням початкова ідея шлюбу не змінилася.

Шлюб має мету в самому собі. Його перша і головна мета – цілковита і безроздільна відданість та єднання двох побраних осіб; “недобре бути чоловіку самому” (Бут. 2, 18) і “ покине чоловік батька свого і матір свою і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє як тіло одне” (Мф. 19, 5). Віддаленість у житті подружжя духовно-морального боку є головна і основна причина нещасних шлюбів. Головне джерело щасливих побраних в глибину і висоту християнського ідеалу морального удосконалення. Шлюб має на меті живе спілкування і взаємне удосконалення двох (чоловіка і дружини). Чоловік і дружина, доповнюючи одне одного через взаємоспілкування, морально впливають одне на одного, допомагають одне одному в духовно-моральному вдосконаленні і виконанні обопільного призначення в житті¹. На думку святого Кипріана Карфагенського, чоловік і дружина отримують повноту і цілісність свого буття в духовно-моральному і фізичному єднанні і взаємному доповненні однієї особистістю іншої, що досягається в шлюбі, коли чоловік і дружина дійсно стають однією нероздільною особистістю, одним духом і одним тілом і знаходять одне в одному взаємну підтримку і доповнення.

Якщо шлюб має свою мету в самому собі, в безроздільній відданості одне одному двох осіб, то справжній шлюб можливий лише одноженстві (моногамії) і довічності. Багатоженство (полігамія) у свою цілковиту відданість і ревність двох осіб, які вимагаються сутністю шлюбу (див. Мф. 11, 3-6; 1 Кор. 7, 2-7). Другий і третій шлюби допускаються християнською Церквою (у разі смерті одного з подружжя), як певна недосконалість в житті християнина і благословляються Церквою для мирян, як милостивість до людської немочі для запобігання гріха, “як ліки від блуду”². Це виявляється як у обряді вінчання побраних у друге, так і в змісті молитов, що читають при цьому. Пресвітери і диякони, за вченням апостола Павла і за вимогами Канонів Церкви, повинні бути “чоловіком одної жінки).

Істинний шлюб в його ідеальній красі може бути лише довічний.

Потім, шлюб повинен бути за своєю ідеєю нерозірваним. Вступ у шлюб з думкою про можливість його розірвання колись робило би не ожливим цілковиту відданість одне одному осіб і взагалі міцність їхнього взаємного союзу.

Друга мета шлюбу, на яку вказує Святе Письмо і Церква у своїх молитвах чину вінчання, є народження дітей і виховання дітей. І Церква благословляє шлюб як союз для цілей народження дітей. Тому шлюб має на меті не тілесну насолоду і задоволення похотей, а “доброчадіє”, і про “благодать за дітей” – як мовиться в молитві на вінчанні. Шлюб (у християнстві), за вченням святого Григорія Богослова, хороший тоді, коли він поєднується з бажанням залишити після себе дітей, тому що через це вивершується Церква Христова, збільшується кількість тих, хто “догоджає Богові”.

Святе Письмо вказує на ще одну мету шлюбу - ціломудрість. Шлюб, за словами святого Іоанна Золотоустого, має на меті не тільки народження дітей, але й “викорінення нестриманості та розпусти”, “погашення природного полум’я”. Церква приписує християнинові стриманість і в шлюбному житті, але не як закон, а як пораду, за взаємною згодою подружжя (1 Кор. 7, 5). Подружнє ложе саме по собі не є “нечисте” (Євр. 13,4), не робить людини нечистою, а лише заважає духовній зосередженості та молитві. Тому Церква приписує християнам подружню стриманість перед святами і в дні посту.

Ця обопільна та добровільна стриманість зовсім не шкодить подружній любові, а підносить та очищає її.

Шлюб і безшлюбність. Вступ у шлюб не дається на розсуд людині. Для осіб призначених природою, та обставинами життя до шлюбу, котрі можуть нести такий спосіб життя, вступ у шлюб – це певний обов’язок. Шлюб, який ставить перед людиною безліч моральних завдань, та обов’язків, є важлива школа виховання людини і широка область для її діяльності.

В той же час, людський рід може тривати, за Божественним ладом, лише через шлюб.

Але може бути й інший стан – безшлюбність. Безшлюбність можлива невільна і вільна. Є особи, обов’язок котрих залишатися без шлюбу; фізично недужі, хворі, психічно неврівноважені. Трапляється й так, що людина перебуває на службі, несумісній із шлюбним станом, або не знаходить в житті особи для взяття шлюбу, яка заслуговує на щиру і взаємну симпатію.

Але в християнстві існує також і добровільна безшлюбність – дівство чи ціломудрість безшлюбного життя. Вона відома з високоморальних мотивів, духовних під ім’ям чернецтва (монашества).

По при всю величність та святість християнського шлюбу, Святе Письмо ставить дівство вище від подружнього життя. Апостол Павло говорить про це так: “Неодружений дбає про Господнє, як догодити Господу, а одружений про світське, як догодити дружині. Існує відмінність між замужньою та дівою: незаміжня дбає про Господнє, аби бути святою тілом і духом, а заміжня дбає про світське (мирське) як догодити чоловіку (1 Кор. 7, 32-34). Дівство вище від подружнього життя, але не всі люди здатні вести дівственне життя. Здатність вести безшлюбне життя – задля безроздільного служіння Богові – є дар Божий декотрим людям, обумовлений, зрештою, їхньою доброю волею і бажанням. Тому дівство є разом з тим найвищий подвиг. Дівственним належить тяжка боротьба з тілом і дияволом, яка вимагає сильного характеру, твердих релігійних переконань, особливої благодатної допомоги Божої. Ті ж, котрі не можуть зберегти дівства у чистоті, повинні одружуватися.

Святі отці в найбільш піднесених тонах описують славу і висоту безшлюбної ціломудрості – дівства. Про висоту нагороди дівства на небі святий Злотоустий говорить: “нам (дівственникам) з ангелами жереб і найсильніші світильники, і що понад усіляке блаженство – з Нареченим (Ісусом Христом) спільне перебування¹.

Моральні умови укладення шлюбу². Для того, щоб шлюб, був правильний з морального погляду, він повинен бути як шлюбом за нахилом чи потягом, так і шлюбом за розсудком. Не годиться шлюб ані з чистої схильності, ані з чистого розсудку. Це означає, що при виборі подруги життя чи, навпаки, треба, звичайно, насамперед прислухатися до голосу безпосередньої схильності чи симпатії. І вона невід’ємна при вступі у шлюб. Брати шлюб з якоїсь іншої зовнішньої підстави, на приклад, з матеріальної вигоди, марнославства, суспільного становища тощо, а не на підставі схильності чи любові, чи високого почуття обов’язку – означає осквернити шлюб, учинити аморально. Однак схильність не повинна бути єдиною підставою для укладення шлюбу. Потрібне ретельне випробування як власної схильності чи любові, так і схильності чи любові іншої особи, а також власної (та іншої особи) готовність і почуття обов’язку самовіддано нести подвиг родинного життя³.

Випробовуючи схильність чи любов двох осіб, треба простежити, наскільки узгоджуються їхні характери. Глибока згода характерів двох осіб є умова інтимності. Поверхова згода двох осіб може легко обманути обидві сторони, і лише з плином часу спільного життя виявиться, як мало вони узгоджуються в глибині своєї сутності. Тому шляхом випробування треба переконатися в тому, що ревність характерів двох осіб, схильних одне до одного, не поверхова, а така, що грунтується на спільних глибоких інтересах і спільному, тобто, однаковому погляді на життя. Але ця істотна згода не усуває значної відмінності темпераментів та індивідуального природного нахилу двох осіб. Вона не виключає і того, щоб одна особа була серйозна і спокійна, а інша жвава і весела, одна – вдумлива і повільна в словах та діях, а інша – швидка, якщо між ними існує глибша згода. Навіть вимагається, щоб поряд із схожістю між побраними була навіть і певна відмінність. На ній грунтується неабиякий взаємний інтерес.

Але ще ті, хто бажає взяти шлюб, мусять добре зважити і зміркувати, що таке те, чого вони бажають. Багато хто розглядає шлюб, як невичерпне джерело щастя. Шлюб справді приносить щастя. Але з ним пов’язана і чимала доля страждань. Це повинен мати на увазі бажаючий взяти шлюб, і тому повинен бажати шлюбу і як необхідного хреста для свого морального виховання.

Потім, шлюб не нормальний, якщо особи, надто розходяться за віком, якщо, наприклад, старий, який відживає вік, одружується на молодій дівчині.

Не може бути повної гармонії та єднання і в тому випадку, якщо між зарученими особами велика різниця у вихованні і освіті.

Шлюб осіб різних віросповідань (змішані шлюби) допускається Церквою з канонічного погляду; допускається не тільки тому, що не можна заперечувати можливість щастя таких шлюбів, але й тому, що Церква розглядає такі шлюби в певному смислі, як місію. Але не можна не звернути уваги на деякі моральні ускладнення змішаних шлюбів, які ідуть від неповного єднання подружжя в релігійному відношенні.

Нарешті, недозволені шлюби між близькими родичами. Загальна моральна підстава для заборони шлюбів між близькими родичами така; між родичами вже існують певні моральні стосунки, і ці стосунки осквернялися би і руйнувалися новими стосунками, які зав’язуються у шлюбі.

Істотно сприяти бажаючим взяти шлюб можуть їхні батьки. У батьків їхніх діти повинні випросити благословення на шлюб (Сир. 3, 9), оскільки “отче благословення стверджує оселі дітей”, - до батьків же вони повинні звертатися і за порадами в цій важливій справі, хоча, зрештою, батьки мають право в даному випадку тільки те, що можна радити, а не вибирати, робити вибір повинні самі ті, хто бере шлюб. Вступ у шлюб від повеління, з примусу не є правильним з морального погляду. Шлюб має удосконалитися із взаємної та доброї згоди тих, хто бере шлюб (пор. Чин служби на заручини та вінчання).

Але що особливо необхідно для християн, котрі беруть шлюб, - це старанна молитва з цілковитою відданістю до Отця Небесного, аби Він Сам невидимо керував ними в цій справі, Сам благословив та освятив їхні обітниці, зіслав благодатну поміч на виконання їхніх обов’язків і дав би їм бути гідним тобто союзу, який зображається та уподібнюється в християнстві до образу союзу Христа і Церкви¹.