Розділ 2 Про моральний закон і моральні дії

Поняття про моральне почуття

В загальному визначенні моральності ми бачили, що її можна розуміти, як міцний, стійкий настрій людини, який викликає в неї приємні почуття і виражається у відомих діях. Цей стан ми називаємо моральною потребою. Така моральна потреба у вигляді потягу до добра є вроджена людині, в її власній духовній природі як жива сила, перебуває в глибині її духу.

З перших днів нашої свідомості вже виявляється ця всередині закладена моральна потреба. Немовляті, яке має добру матір, нема потреби приписувати: ти повинен любити свою матір. Воно ще не розуміє слів: обов’язок, любов, матір, а любов до матері вже діє в ньому, і виражається в його погляді на матір і в його радості на її руках. Вже в дітей ми спостерігаємо здатність розрізняти два головні поняття: добро і зло. Навіть якщо їх ніхто не вчив, якими ознаками визначається правда і брехня, морально добре і погане, вони якось самі собою без видимої якоїсь дії більш чи менш безпомилково визначають і розмежовують ці два поняття. Отже, така здатність навіть дитини розмежовувати певні явища нашого духа і відносити їх або до поняття добра («хороше») або зла («погане») є особливий дар. Цей дар, як вчить Церква, отриманий від Творця усього світу, який вдихнув у першу людину разом з життям безсмертну душу, яка має образ і подобу Божу, і в тім ліку інші здібності і властивості, які мають і моральну потребу, моральне почуття.

Моральна потреба у свідомості людини заявляє себе як моральне почуття.

Почуттів у людини багато. Є у неї, наприклад, естетичне почуття, тілесні та інші почуття. Ці почуття викликаються в нашому «я» зовні, зовнішніми предметами. Моральне ж почуття має особливу властивість. Вона корениться в нашому дусі та виходить з глибини нашого духа, незалежно від нашої волі, і звучить як «голос», який викриває чи схвалює наші вчинки, почуття і думки.⁶

Поняття про моральний закон.

Крім свободи і самосвідомості, третьою умовою моральної діяльності є моральний закон.

Що таке моральний закон?

Коли моральне почуття усвідомлене багато разів виявляється у нас, з приводу наших намірів та дій, то воно залишає в нас глибокий слід. Наша свідомість і мислення тоді вже постійно обертаються на порухи морального почуття.. Таким шляхом у нас утворюються моральні поняття, чи правила вільних моральних дій, що й носить назву морального закону.⁷ Моральний закон – це свідомість, яка ґрунтується на моральному почутті, того, що слід і чого не слід робити.

Закон взагалі є правило чи сукупність правил, які визначають дію якоїсь сили. Наприклад, механічний закон вагомості визначає дію сили вагомості.

Моральний закон визначає спосіб дії нашої моральної сили, тобто свободи волі. Отже, моральний закон вказує, як людина повинна жити, що вона повинна робити, аби досягти свого призначення чи своєї моральної мети.

Моральний закон і закон фізичний. Їхня схожість і відмінність.

Закони можуть бути двоякого роду – фізичні та моральні. Перші визначають діяльність сил та істот фізичного світу, які не мають свідомості і свободи, інші ж визначають діяльність морально – розумних істот, які діють вільно і з свідомістю (тобто людей).

Відмітною рисою будь – якого закону є всезагальність та необхідність. Цими рисами володіє і моральний закон. Він всезагальний, оскільки той самий закон, який я чую про своє сумління, чують в собі й усі інші люди: нема жодної людини, жодного племені чи народу, який не усвідомлював би, що одне слід робити, інше ж уникати. Він необхідний. Це означає, що він містить необхідну вимогу відносно людини, яка хоче досягти своєї моральної мети. Немає іншого шляху до цієї мети, крім шляху виконання закону.

Будучи схожим цими рисами із фізичним законом (також всезагальним і необхідним), моральний закон в той же час і відрізняється від фізичного закону. Фізичний закон визначає діяльність сил та істот фізичного світу (матеріального), моральний закон визначає діяльність морально-розумних і вільних істот. Фізичний закон – це закон кількості сил: він полягає у простому співвідношенні між причиною і наслідком. Моральний закон є закон якості сил: він містить у собі поняття добра і зла, цілком чужі фізичному закону.

Відповідно до риси всезагальності відмінність морального закону від фізичного закону полягає в тому, що фізичний закон здійснюється скрізь однаковим чином. Моральний закон виконується різними людьми неоднаково: одна і та ж вимога морального закону (наприклад, вимога самопожертви) виконується по-різному залежно від особи кожної людини, її становища, статі, віку тощо. Один, наприклад, жертвує собою, як воїн, захищаючи свою вітчизну; інший, немов лікар; третій, як учений; четвертий, як пастир Церкви; п’ятий, як робітник тощо. Один у самопожертві помирає, інший бореться. Кожен діє відповідно до свого індивідуального становища у моральному світі і відповідно до відмінностей у завданнях, Богом різним людям. Коли апостол Павло переконує римських християн перевірити, що є воля Божа, милосердна, угодна і досконала, то він має на увазі спонукати їх до свідомості та виконання не лише загальних вимог морального закону, які стосуються однаково усіх, але й тих, котрі були поставлені волею Божою саме їм, і саме в тому стані, в якому вони перебували і при тих духовних дарах, якими вони володіли.

Відрізняється моральний закон від фізичного закону і за властивістю необхідності. Необхідність можлива двояка: безумовна і обумовлена.

Безумовна необхідність панує у фізичній природі: закон безпосередньо переходить у дію. Фізичний закон діє з безумовною необхідністю, який виключає будь-яке упередження чи мети, будь-яке попереднє обрання засобів.

Моральний закон дії з обумовленою необхідністю і передає собою таку вимогу, для виконання якої моральні істоти не примушуються, а тільки зобов’язуються. Це означає, що вимоги морального закону виконуються людиною тільки тоді, коли людина визнає ці вимоги обов’язковими для себе.

Таким чином, моральний закон обумовлений визнанням його з боку людської волі. Він є немовби вимога, яка залишає місце уяві, міркуванню, рішенню. Обумовлена необхідність морального закону називається обов’язком.

Зобов’язання є поведінка без примусу. Наприклад, моральний закон зобов’язує бути милосердним, але не примушує до цього. Людина може і не виконувати цієї вимоги морального закону. Однак, це не означає, що у випадку невиконання вимог морального закону, останній (закон) скасовується і руйнується в своєму об’єктивному значенні.

Моральний закон залишається законом, але, не досягаючи свого підтвердження з боку людини позитивним шляхом (шляхом виконання його вимог), вона досягає свого підтвердження негативним способом. Він впливає проти ухилення від нього людини і накликає на неї ті згубні наслідки, які нерозлучні з ухиленням будь-якого предмету від своєї істоти, тобто спричиняє саморозклад, самоприниження, яке триває до тих пір, поки людина знову не скориться вимогам закону. «А коли не послухаєте (велінь Божих) – меч вас знищить». (Іс. 1.20), – свідчить пророк.

Походження морального закону

Звідки походить і яким чином у людини утворився моральний закон?

Натуралісти і взагалі моралісти емпіричного напрямку виводять моральний закон з досвіду, з пізнання природи. Ідея зобов’язаності, на їхню думку, не є ідея початкова і як така, що істотно належить до людської природи, а є ідея апостеріорна, утворена з плином часу: вона породжена цивілізацією і передається від покоління в покоління. Вона, як і будь-яка мораль, утворилася з користі і симпатії, тобто невільного потягу людей до вигідного життя і до співчуття подібним до самих себе.

Але всупереч цій теорії говорять такі дані: у зовнішній природі немає моральних дій, у ній все відбувається за законом кількісних сил і тільки ми самі надаємо чому-небудь у ній морального значення. Отже, зовнішня природа не може бути джерелом морального закону.

У нерозумній природі діють закони, повністю безсторонні до всіх тих норм моральної поведінки, які ми вважаємо обов’язковими для себе. Вона з однаковою щедрістю осипає людей своїми дарами чи вражає стихіями як праведних, так і грішних. Лавина, скочуючись з вогненної гори, – може спустошити цілі міста і поселення; вчасний дощ може врятувати від голоду населення цілого краю; але ні те, ані інше явище природи ми не називаємо морально добрим чи морально поганим. Так само ми не висловлюємо осуду тваринам за сподіяну ними шкоду, чи за подану ними допомогу і принесену користь. Усе це свідчить про те, що зовнішня природа не може бути джерелом моральних засад.

А ще проти цієї теорії говорить всезагальність морального закону і неможливість скасувати його вимоги: якби лише людина відкрила, що ідея зобов’язання не має для неї істотного значення, що вона не зв’язана в корені з природою людини, то вона легко могла би звільнитися від цієї ідеї.

Однак, насправді людина ніколи не в змозі зробити цього. Вона може відмовитися від виконання вимог морального закону, але в глибині своєї сутності буде визнавати, що ці невиконані нею вимоги як і раніше апелюють (звертаються) до її волі, як і раніше панують над нами, пред’являють до неї свої права, наполягаючи на їх виконанні.

Незмога пояснити походження морального закону з зовнішнього досвіду привела Канта до висновку, що моральний закон є немовби продукт до досвідної діяльності «чистого розуму». Розум, на думку Канта і його послідовників, сам дає собі закон у безумовній та абсолютній формі категоричного імперативу (повеління) – «ти повинен» (зрозуміло робити те чи інше). Але яким чином наш розум виводить з себе такий закон, який ми мусимо виконувати лише з поваги до нього, це, на думку Канта, недосяжно для людського пізнання, це непроникна таємниця.

Те, що моральність приймає форму закону, тобто правил, які визначають нашу внутрішню і зовнішню поведінку, не інакше, як через мислення, отже, через розум – це зрозуміло. Одначе, людський розум не є такий авторитет, котрий міг би звеліти «імперативно» (наказово) і наполягти на виконанні повелінь. Якщо розум повеліває «імперативно», то він міг би і скасувати ці накази, тобто анулювати вимоги морального закону. Однак, цього не буває.

Усе це свідчить, що не можна погодитися з думкою Канта, який визнає людський розум початковим джерелом морального закону. Щоправда, зміст морального закону, тобто правила моральної поведінки, розум наш виробляє сам на підставі неодноразового збудження моральної свідомості та морального почуття. Але усвідомлювати і в серці переробляти моральні явища, а потім уявлення про них переробляти в норми чи правила морального закону – це не означає створювати для себе закон, а значить бути лише пояснювачем його, як чогось уже даного у моральній потребі людської природи.

Незмога пояснити походження морального закону з досвіду і з діяльності чистого розуму приводить до висновку про природженість нам моральної свідомості і почуття. Властива нам здатність розрізняти в нашій поведінці добре і погане, мабуть, становить саму природу нашого духу, нашого розуму. Природженість нам нашої моральної свідомості підтверджується і біблійним ученням про богоподібність людської душі.

Таким чином, джерело морального закону у волі Божій. (Воля Божа, будучи законом для всього світу, служить основою і морального закону для всіх розумно-вільних істот). Звідси легко пояснюється і владний авторитет моральних вимог. «Один є засновник Закону і Суддя», говорить апост. Яків. Волі Божій підкоряється вся природа, її виконують ангели, для її виконання приходив на землю Сам Христос, її виконувати повинні всі люди.

Природний моральний Закон. Совість.

Воля Божа стає відомою людині двояким способом: по-перше, через її власну внутрішню сутність і, по-друге, через Одкровення чи позитивні заповіді, повідомлені Богом і втіленим Господом Ісусом Христом і записаних пророками і апостолами.

Перший спосіб повідомлення волі Божої називається внутрішнім чи природнім, другий – зовнішнім чи надприроднім. Інакше кажучи, воля Божа повідомляється людині через внутрішній чи природний моральний закон і через позитивний чи одкровенний моральний закон, даний через Божественне одкровення.

Початок моральності природжений людині. Кожний з нас за природою здатен розрізняти якість своїх дій і відчувати в своїй душі вдоволеність чи невдоволеність своїми вчинками. В цьому полягає так званий природний моральний закон, вкладений в нашу природу, в наше єство Творцем.

Під іменем природного морального закону йдеться про той, властивий нашій душі внутрішній закон, який через розум і совість показує людині, що добре і що зле.

Про існування в нас природного морального закону говорить кожному насамперед його власна свідомість. Заглиблюючись в самих собі, ми чуємо в собі якийсь голос (совість), який вказуючи нам на відмінність між добром і злом, приписує одне робити

а іншого уникати. Цей закон так глибоко увійшов у нашу природу, що ніхто не може звільнитися від нього, згладити чи заглушити його. Його знають і відчувають всі народи землі, бо нема жодної людини, яка би не усвідомлювала відмінність між добром і злом, а також того, що добро слід робити, а зла уникати й віддалятися.

Існування в людині природного морального закону підтверджується і Св. Письмом. Так, апостол Павло говорить про язичників, що вони, не маючи закону (одкровенного) «природою закон творять», тобто за природою чинять по закону; не знаючи закону (писаного), вони самі собі закон; вони показують, що справа закону написана в нас у серцях, про що свідчить совість їх і думки, то вибачаючи, то виправляючи одна одну.

Подібним чином міркують і святі отці. Св. Іоанн Золотоустий⁸ пише: «Ані Адам, ані якась інша людина, ніколи, як видається, не жила без природного закону... Як скоро Бог створив Адама, вклав у нього і цей закон, зробивши його надійним спів жителем для всього людського роду!

Св. Ісідор Пелусіот говорить: «істинно достойні похвали ті, котрі виконують обов’язок з навіяння природного закону. Бо сама природа носить у собі точний і неушкоджений критерій чесної, на який вказує Сам Христос у вигляді спонуки та заохочення, кажучи: «У всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними».

Керуючись цим внутрішнім моральним законом людство виробляло не лише окремі моральні правила, але й створювало цілий моральний світогляд, виробляло певні звичаї, що є ніщо інше, як неписані закони, які переходили за переданням з покоління в покоління і ставали джерелом усіх писаних законів. Ці закони служили керівництвом в суспільному житті і якими би вони не були недосконалими, все таки стримували в людських суспільствах грубу сваволю, насильство і розбещеність.

Носієм та виразником природного морального закону є Совість, від дієслова «відати», «знати», «совідати», звідси свідомість. Сама назва «свідомість» вказує, що совість є насамперед свідомість, але свідомість особлива, свідомість моральна.

Про дію морального закону ми взнаємо за властивим нам почуттям совісті, чи, як висловлюються, «голосом совісті». Ще в давнину совість називали – голосом Божим в душі людини, в одній із книг старозавітного Письма вона уявляється «оком Божим, покладеним на серцях людей» (Сир. 17,7). Совість дійсно може і повинна служити внутрішнім органом одкровення волі Божої людині.

«Коли Бог створив людину, - говорить препод. авва Дорофей, - Він уселив у неї щось Божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і теплоту; помисел, який просвітлює розум і вказує їй, що добре і що зле, - це називається совістю, а вона – природний закон... Виконуючи цей закон, тобто совість, (старозавітні) патріархи і всі святі, раніше писаного Закону догодили Богові»⁹

Незіпсута совість – це постійний суддя наших дій, почуттів і помислів, наш кращий друг і порадник, перший утішитель у біді і нещасті і невблаганний кат у випадку порушень морального закону. Як догоряння і докори сумління бувають сильні і в той же час невідворотні. Ми бачимо з оповіді про «Луг духовний», розд. 166 про розкаяного розбійника (див. також Четьї-Мінеї 4-го червня). «Злочинець може іноді уникнути суду людського, - говорить св. Григорій Богослов, але ніколи не уникне суду своєї совісті».

Якщо добрі думки, почуття і вчинки людини совість схвалює, нагороджує радістю і духовним миром, то до настроїв злих та гріховних вчинків вона ставиться негативно: не схвалює їх, негайно осуджує людини, викликаючи почуття винуватості, звинувачуючи людину до і під час, особливо ж після учинення гріха.

Совість – це загальнолюдське явище. ЇЇ голос чується у будь-якому людському серці. Але, говорячи про вродженість совісті, треба мати на увазі, що вона дається нам не в готовому вигляді, а у вигляді природного морального почуття; через це почуття з участю розуму і волі, шляхом розвитку, поступово утворюється природній моральний закон.

Природне моральне почуття, як і взагалі будь-яке почуття, розвивається поступово, спочатку це почуття слабке і ніжне. Воно розвивається поряд із загальним розвитком людського духу, набуваючи дедалі більшого рівня свідомості та обов’язку. Але усвідомленість цього морального почуття, на його той чи той зміст і на вияв цього почуття в ролі закону (в совісті) – справляють сильний вплив моральний характер матері, батька, рідних та інших осіб, які оточують дитину: домашнє виховання, навколишнє середовище з його правами, звичаями, переданнями і характером релігійних поглядів.

Впливом усіх цих обставин і пояснюється той факт, що поняття про добро і зло, як у всіх народів, так і в окремих осіб, бувають різні, отже ж, і совість буває різною. Історія і життя показують нам,що люди іноді визнають моральну добрим те, що інші відкидають. Наприклад, жителі Кавказу вважають своїм священним обов’язком криваву помсту за вбивство рідних, що в інших вважалося пороком. Або ж спартанці (жителі стародавньої Спарти) визнавали за цілком природне убивати щойно народжених немовлят, якщо вони були слабкі фізично; вчинок, який у нас викликає відразу. Совість язичницьких народів колись не тільки виправдовувала, але й освячувала релігією людські жертвоприношення, дикі оргії на честь Бахура, акти кривавої помсти, знищення здряхлілих стариків і т. д. Люди чинили іноді найжорстокіші дії, навіть страшні злочини, посилаючись на голос своєї совісті, наприклад, у середні віки інквізиції.

Таким чином совість перебуває залежно від усього в сукупності розумового та особливо морального стану людини. Оскільки ж в розумовому, - і, особливо, в моральному відношенні стан, як окремої людини, так і цілих народів, буває порушений, то з цієї причини голос совісті у людей чується досить різний навіть суперечливий.

Різні стани совісті.

Притаманна однаковою мірою усім людям, совість досить по-різному діє на різних людей, навіть в одній і тій же людині не завжди діє однаково. Нерідко можна зустріти людей, які у різні періоди свого розвитку, бувають то більше, то менше совісними, то засуджують, то виправдовують одні і ті самі явища в моральній області. Трапляються люди, які немов взагалі втратили совість, заглушили її в собі.

Голос совісті у людини може бути істинним або неістинним, і те й інше різною мірою.

У Святому Письмі совість може бути – з одного боку: благою і доброю, прекрасною, чистою, непорочною, а з другого порочною чи лукавою, оскверненою, слабкою, спаленою, і ще – помилковою чи немічною.

За діями (функціями) в совісті бачать законодавця, свідка чи суддю і винагороджувача. У всіх цих її сторонах у ній вбачається велика різниця у доброго християнина і в людини – грішника, який відпав від Бога. Якщо совість є голос Бога в душі (законодавець), Його око (свідок) і намісниця Його правосуддя (суддя і винагороджувач), то при відпадінні людини від Бога усі ці , так би мовити, Божественні дії, навіювання через дух – слабнуть і зменшуються. А ще і сили душі (розсудок, воля і почуття), через які виявляється совість, розладнані гріхом; тому і від совісті не можна очікувати правильної діяльності.

Ухиляння совісті від шляхів правди є невільні, ненавмисні (омани), і є навмисні – перекручення чи зіпсутість совісті від протидії її на догоду порокам та пристрастям. Все це відбивається на вказаних діях чи функціях совісті.

Вкажемо на ухиляння, спотворення совісті в її функціях (діях).

Як законодавець – совість буває невідаючою, непевною і грішною.

Справа совісті як законодавця – показувати моральні закони, за якими необхідно діяти людині. Найперше совість повинна вказувати людині, що вимагає від неї воля Божа, яка головна засада в моральній діяльності, головний напрямок в усіх її прагнень, помислів та дій. Але часто буває, що у людини совість у цьому відношенні мовчить, перебуває у невіданні (Діян. 17,30). Тому буває так, що людина найважливішим у житті вважає те, що у дійсності не є головним. Наприклад, один понад усе ставить тільки ходіння на богослужіння, не займаючись як усі корисною працею; інший – головним вважає свою професію; третій служіння одному із видів мистецтва; четвертий найважливішим вважає кабінетні заняття ученого тощо. Коли ж совість є невідаючою в головному (відносно закону Божого), то в окремих діях і випадках вона вагається, є непевною, не далекозорою. У всіх окремих випадках совість хитається між «так» і «ні», нерідко залишає людину діяти навмання, за плином обставин, без внутрішньої певності і схвалення того, що добре, і що погано.

Ще більшому ушкодженню та спотворенню піддається законодавча совість, коли піддається в людині впливу егоїзму та підкоряється їй. Тут спочатку її закони перетлумачуються, потім перекручуються і, нарешті, замінюються зовсім іншими, самовільними і навіть суперечними істинному закону Божому. І виходить це ось так. Ми охоче віримо тому, що любимо, що нам подобається, і ми сильно бажаємо, щоб істина була на боці улюбленого, на боці наших себелюбних нахилів. Тому, якщо в собі ми чуємо голос совісті із заповіддю, протилежною нашій схильності, то вже на самому початку, він має для нас менше переконання, аніж вимога серця. В душі народжується розум, сумнів, подив відносно істинного смислу заповіді: чи підходить вона взагалі до даного випадку і до мого становища тощо. Виконання вимог голосу совісті відкладається. А потім під впливом думок на догоду серця закон перетлумачується і ми не виконуємо його під різним приводом. Так під приводом збереження здоров’я віддаляються від посту та сумлінності, а під приводом матеріальної скрути, чи підтримки родинного добробуту, - відмовляються від добродіянь; захищаючи честь, - вдаються до помсти тощо.

Але все це ще половина біди совісті. Якщо в однієї і тієї ж особи ця діяльність з перетлумаченням морального закону триватиме довго і постійно в одному напрямку, то совість зовсім перекручується, стане грішною (погрішаючою) у своїй законодавчій функції. Замість істинного закону (в совісті) ставиться перекручене правило: добре називають поганим, а погане добрим, так що за свідченням Письма: «світло їй здається темрявою» (Вих 5,20-21).

Внаслідок цього скнарість, наприклад, вважають бережливістю, і, навпаки,

марнотратність – щедрістю; гнів вважають почуттям благородного обурення, а потурання – поблажливістю; жорстокість видають, як жадання правди, лестощі вважають гнучкістю характеру, хитрощі – розсудливістю, гордість – почуттям власного достоїнства тощо. Якщо ж людина з такими поняттями, з такою гріховною совістю житиме і перебуватиме в колі друзів з такими ж думками і правилами зовнішньої поведінки, то – що дивного, якщо вона ці правила прийме за остаточне законодавство совісті і їх виконання вважатиме слушною справою і чеснотою, а життя, чи вчинки, не за ними – стане осуджувати не тільки мовою, але й почуттям совісті?

Совість як свідок і суддя, усвідомлює, як людина повелася з приписаним їй законом, визначає, як винна людина чи ні. Суд суда совісного, як мовиться, непідкупний. Це так і буває, тільки не завжди. Де невірне законодавство совісті, де нема засади для суду, там не можна очікувати і вірного суду совісті. До того ж у людини грішника – постійне розкладання розуму і вона не може помічати внутрішніх нахилів, що супроводжують учинення дії, тому і совість не може вірно вирішити свій суд. Для того, аби суд совісті був вірним і не лише вірним, треба мати також бажання до правоти, жадання правди, чого також нема у грішника.

Вже з цього видно, - слабкість і немічність совісті і грішника. Внаслідок такого ж стану кожна людина уявляє про саму себе краще, аніж вона є насправді. За винятком вирішальних випадків і значних гріхів, будь – хто ладен казати, що ж таке я учинив?

Така совість, як свідок і суддя; якщо до неї не примощуються пристрасті. У людини ж, в якій панують гріховні пристрасті, суд совісті завжди кривий. Такий суд совісті у честолюбця за (своє) честолюбство, у скнари за скнарість, у блудника – за блудні діла тощо. Совість у людини під впливом пристрастей поступово слабне до такої міри, що не може спонукати людини до виконання закону Божого.

Значною ознакою спотворення совісті є ухилення суду від себе на інших. Совість дана нам для того, щоб судити нас самих, коли ж вона судить інших, то треба сказати, що вона стала чинити не свою справу. Суд над іншими, а не над собою, ознака невірності дій совісті. В осудженні інших суд буває швидкий, миттєвий, тоді як над нами самими він повільний, відкладається, а треба було б навпаки. Суд над іншими буває невблаганно суворий, тоді як над собою – завжди прикривається поблажливістю, а треба навпаки. Закінчується суд завжди майже « я не такий, як інші люди…». І тоді, коли на інших безперервно іде із серця осудження, ми любимо себе покривати виправданням. Самовиправдання – майже загальний гріх. Для виправдання своїх учинків висувають то слабкість, то незнання, то обставини, то спокуси, погані приклади, число учасників і – зрештою, чим лише не виправдовують себе.

Самовиправдання – це перехід на ступінь до ще грішного стану совісті. У людини утворюється вперта не свідомість – плід великого порушення совісті, і заразом судного егоїзму. Людина в нутрі говорить на перекір собі; я не винний, - то дрібниці - пусте !

При цьому вживаються всілякі звороти, вибачення стосовного осуджуваного вчинка. І зрештою людина може дійти до цілковитої запеклості совісті, коли вона свідомо і свавільно відкидає виконання волі Божої. «Відійди від нас, - кажуть люди з подібною совістю, - шляхів твоїх знати не хочемо» (Йов. 24, 14).

Совість як відплата, віддяка, (мздовоздаятель), буває гаданою, чи скрупульозною, приспаною (пристрасною, лицемірною, спаленою).

В чому виявляється дія совісті як відплата? – Як тільки звершений суд совісті і людина зізналася собі: я винен! – починається смуток, туга, сприкреність за себе, докори, терзання чи муки совісті. Такі почуття і є відплатою за гріхи від совісті, тоді як,навпаки,відрадні почуття совісного виправдання –це віддяка за правду.

Але й з цього боку буває багато відхилень у совісті. Обгрунтування нею, з одного боку, - в невірній дії законодавства і суду совісті, бо невинуватого – за що мучити?

З другого боку – у стані серця: зачерствіле, запекле серце грішника байдуже, як його не звинувачуй. Від цього усвідомленість своєї провини здебільшого залишається в думці, не тривожачи серця, і людина часто говорить: я винна, що ж тут такого? – і залишається холодним глядачам своїх гріхів, нерідко значних гріхів. Чимале значення при цьому має час і місце. Так, недавній злочин непокоїть ще доволі сильно, а з бігом часу і воно перетворюється на звичайну згадку, місце, де учинено злочин, також тривожить сильно, а далеко від нього – ми спокійніші.

Нерідко на совість без нашої зловмисної участі нападає страх (скрупульозність), коли, вважаючи майже будь – яку справу гріхом, вона за все тривожить, гризе людину. Стан того, хто підлягає такому судові, завдає муки і тому є хворобливий, неприродний стан.

Але зовсім інша справа буває там де приходить умисел, де ми свідомо створюємо совісну віддяку чи примушуємо її мовчати. Це відбувається різними способами приспання совісті. Це приспання совісті відбувається і саме собою, від частіших гріхопадінь, бо відомо, що друге падіння менше мучить, третє – ще менше, і так все менше і менше… і нарешті совість взагалі німіє, роби, що хочеш… Від остраху, того, щоб приспана совість як – не будь знову не прокинулась, не стала мучити, вдаються до різних хитрощів. Наприклад, обрання собі поблажливого духівника, неправдива сповідь, і після цього хибне заспокоєння себе звільненням, обмеження подальшого виправлення однією зовнішністю, чи одними зовнішніми справами благочестя, і надмірна надія на милосердя Боже. В цьому стані приспаності людина може насолоджуватися спокоєм незаслужено (лицемірна совість), і людина може подібно до лицемірів – фарисеїв, визнавати себе навіть ледве не праведником. Потім совість може прийти в такий стан, коли чітко вказуючи на недоліки інших, зовсім не порушуватиме власного спокою людини навіть під час учинення важких гріхів (пристрасна совість).

Найжалюгідніший моральний стан людини, коли совість у неї повністю приспана, чи за виразом апостола Павла, - спалена совість (1 Тим. 4, 2). В цей стан людина впадає, коли починає переконувати себе, що муки совісті забобонні страхи, які перейшли з недосвідченого дитинства, потім навмисне віддаляє себе від осіб, місць і навіть роздумів, які можуть розтривожити совість, навмисно віддається марновірним, сильним враженням, які задурманюють. Нарешті – хизування своїми гріхами та злочинами, цілковите безсоромство. Приспана совість людини мовчить. Це такий стан духовного життя людини, коли вона вперто і свідомо опирається Святому Духові, стає немов би моральним трупом, нездатним до сприйняття істини та благодаті.

Але й в цьому стані безсовісності і спустошення морального почуття, судяча і відплатна совість перебуває в людині, в загальному внутрішньому, важкому, похмурому стані, стані безнадійності, смутку та зневіри.

Люди із спаленою совістю зустрічаються рідко, оскільки переважно навіть злочинці зберігають у своїй душі іскру добра, яка, за сприятливих обставин, може розгорітися. Отже у них совість не померла, а тільки заснули чи ж просто дрімала.

Отже совість у гріховному стані (за законодавством, за судом і відплатою) то сама собою невірна, то навмисне спотворюється задля пристрастей. Тому одні вільно віддаються усьому бурханню пристрастей і гріховному життю, бо, коли совість улагоджена з пристрастями, хто приведе до тями? Інші ж живуть в холодній безпечності ані погано, ані добре. У тих та інших, мабуть, діяльність спотворена, і вона пробуде такою до пробудження совісті. Міра розпусти визначає, що буває при цьому з людиною.

Бо інші, хоч і після сильного та виснажливого перелому, - повертаються до нового життя; інші, навпаки, з пробудженням совісті впадають у відчай і допивають гіркий келих беззаконь, аби потім допивати до дна і чашу гніву Божого.

Значення совісті для морального життя людини.

Совість у людини, яка навернулася до Бога і живе істинно – християнським життям.

У житті людини-християнина совість має велике значення. Значення совісті визначається головною метою життя людини на землі, якій вона повинна сприяти.

Мета життя людини на землі – Богоподібність і Богоспілкування (Мф. 5, 48; Пор. 1 Петр. 1, 15 ; Левіт. 11, 14; 19, 2, 220). Але і в прагненні до богоподібності життя, як своєї найвищої мети, християнин має багато перешкод, які стали неминучі після гріхопадіння. Для того, аби досягти Богоподібності, треба вести боротьбу зі спокусливим злом. Ця боротьба тим більше важка, що гріх гніздиться в самій згрішилій природі людини і тому відрізнити його від добра буває дуже важко. Для перемоги людини треба засіб, який постійно говорив би їй, що є добро і що є зло, а також спонукав би постійно прагнути до добра, і всіма шляхами уникати зла. Цей же обов’язок, цю роботу і виконує ніхто інший, як совість людини. Розрізняючи і розділяючи вчинки в людині на погані і добрі, совість через це саме спонукає її прагнути до добра і відвертається від зла.

Належним же чином вона може це виконати, коли виправлена у своїх діях у людині, яка навернулася до Бога і живе християнським життям. У людини, яка навернулася до Бога і відновила з Ним благодатний зв’язок, совість, впавши в оману, отямлюється, спотворена стає виправленою у всіх трьох своїх діях (функціях). Перший промінь благодаті падає на совість і своїм Божественним вогнем очищає її, як золото в горнилі. Коли ж звершується навернення і відновлюється зв’язком з Богом, тоді повертається совість і вся її початкова сила. Перешкода гріха між людиною і Богом порушена,знаряддєві сили для совісті розсудок, воля і почуття) відновлені, отже, совість володіє всіма способами для виправних дій.

Так вона стає виправною в законодавстві, в судочинстві і в віддяці. Усвідомлення Божественних законів пробуджує грішника від гріховного сну, але вона і згодом не зменшується, а ще більше підвищується. Цьому сприяє жадання слухати і читати слово Боже, з якого навернений черпає поживу для душі, правила та засади життєвої діяльності, чим освітлює і свою совість.

Пильне і невсипуще око, спрямоване на себе, помічає всі відтінки внутрішніх і зовнішніх справ. Тут не осуд інших, не осудження їх ( що вважається величезним гріхом), а суд, спрямований на себе, без приховування та хибної поблажливості, без грубого самовиправдання і несвідомості. І майже все життя проводиться в самосуді і в почуттях покаяння.

Ці почуття совісного звинувачення залишають «рану хворобливої скрути чи є цей виправдання, який намащує душу помазанням мира і наповнює пахощами радості». Якщо й бувають ненавмисні і не зловмисні гріхи, то у серці, перейнятому догоджанням Богові, вони омиваються сльозами, а муки совісті тут не роблять запеклою, не спалюють, а зміцнюють розсудливість, яка поновлюється і набуває наснаги, надихають на подальші богоугодні справи. (Про збереження чистоти совісті християнином прекрасно пояснює преп. Авва Дорофей у Повчанні 3 – му).

Одкровенний моральний закон.

Недостатність природного закону.

Природний моральний закон виражається у совісті. Совість є у всіх людей: її діяльність полягає в тому, аби скерувати людину на шлях добра.

Але вище ми вияснили, що совість чи внутрішній моральний закон через гріховне життя затьмарюється у свідомості людини, спотворюється, перекручується. І апостол Павло свідчить, що після гріхопадіння перших людей, природна людина, під впливом гріха до такої міри спотворила свій моральний закон, що вона не інакше взнала про свій гріховний стан, як через одкровенний закон (Рим. 7. 7).

Природний моральний закон у згрішилій людині носив на собі відбитки її пристрасної гріховної природи і з цієї причини вже не міг правильно і надійно керувати її для морального удосконалення та істинного догоджання Богові. Тому Господь і дав людям у поміч їхньої немічної та спотвореної совісті Свій Божествений одкровенний закон, в якому вимоги волі Божої викладаються дуже чітко і позитивно. Цей закон називається позитивним чи одкровенним моральним законом.

Необхідність дарування цього одкровенного закону, таким чином, викликана гріхом людини. Чому апостол Павло і говорить: « Для чого ж закон ? Він даний через злочин…» тобто внаслідок гріхопадіння (Гал. 9, 19). Але по суті Богоодкровенний моральний закон не є щось повністю чуже людині. Цей закон по своїй суті той самий, який незгладно написаний у серцях людей. Так стародавні, старозавітні праведники – патріархи, говорить святий Іриней Ліонський, мали самі в собі правду і силу закону, написану в їх серцях і думках. Вони любили Бога, що створив їх і стримувалися від несправедливості до ближнього. «Але коли ця правда і любов до Бога прийшли у забуття і зникли в Єгипті, то Бог з великого милосердя Свого явив Себе людям через голос … і передбачив людину через десятислів’я до спілкування з Богом і до згоди з ближніми! Те саме говорить святий Василій Великий відносно головної заповіді – заповіді любові. Він говорить: «Любов до Бога, а також до ближніх, не є щось набуте вченням… В нас вкладено певне природжене прагнення, яке в собі самому містить спонуку до єднання в любові». І воно – це прагнення любові – заповідями Божими лише старанно обробляється, розумно плекається в людях і з допомогою благодаті підноситься до досконалості».

Таким чином вимоги одкровенного морального закону такі близькі людському духові, споріднені з ним, що вони становлять немовби вимоги самої нашої моральної природи. Тому при даруванні наприклад, старозавітного закону, Господь устами Мойсея говорить: «Ця заповідь, яку Я заповідаю тобі нині, не є недоступна для тебе і далека. Але дуже близьке до тебе це слово, воно (не тільки) в твоїх устах, але й у твоєму серці» (Повт. Закону 30, 11, 14).

Що ж таке одкровенний моральний закон?

Під назвою одкровенного морального закону мають на увазі той даний Богом закон, який був даний людям у різний час через обраних святих мужів – патріархів і пророків у Старому Заповіті і через Самого Господа нашого Ісуса Христа і Його апостолів у Новому Заповіті.

Відповідно до двох різних періодів у розкритті цього закону, він розділяється на старозавітний чи Мойсеїв та новозавітний чи Євангельський.

Старозавітний моральний закон.

Під назвою старозавітного чи Мойсеєвого закону мають на увазі дані через Мойсея богообраному єврейському народу заповіді та повеління, які повторювалися чи пояснювалися потім через пророків та інших богонатхненних учителів старозавітньої Церкви.

За своїм змістом старозавітний закон може бути поділений на а) моральний закон, який викладає правила про ставлення людини до Бога і ближнього; б) обрядовий закон, який викладає правила про скінію, священних осіб, свята, жертви та в) цивільний закон, який викладає правила суспільного і родинного життя євреїв. (Обрядовий закон і цивільний закон мали тільки часове значення і їх обов’язковість припинилася разом з появою євангельського закону).

За своїм складом Мойсеїв закон дуже великий та багатоманітний. Так у П’ятикнижжі раввини нараховували 248 повелінь та 265 заборон. Коротко головний зміст старозавітного та морального закону викладений у 10-и заповідях, даних Мойсеєм на Сінаї і написаних на двох кам’яних скрижалях. Суть же усього морального старозавітного закону полягає в любові до Бога і ближніх, узгодженій з любов’ю до себе.

Перші чотири заповіді десятислів’я містять обов’язки людини перед Богом; останні шість викладають обов’язки людини перед ближнім.

В перших заповідях Господь звертається до людини з вимогою від неї правильного ставлення до себе у думках і сердечних рухах (1-а і 2-а заповіді), потім у словах (3-я заповідь) і, нарешті, в ділах (4-а заповідь ). У 5-й заповіді впорядковуються стосунки людини з родичами, які лежать в основі усіх інших людських стосунків.

Наступні чотири заповіді узаконюють і освячують всі ті блага, якими забезпечується існування людського суспільства і моральний бік життя у ньому: тілесне життя людини (6-а заповідь), шлюб (7-а заповідь), матеріальне майно чи власність (8-а заповідь ), духовна власність – честь чи добре ім’я ближнього (9-а заповідь ). І нарешті десята заповідь з неодноразовою забороною « не пожадай « – спрямована проти кореня гріха у серці – заздрості людини, забороняючи будь – яке вторгнення у права наших ближніх.

Старозавітний моральний закон (скорочено викладений у десятислів’ї ) має такі відмітні риси та особливості:

1). Закон, даний посеред грому і блискавки, і починається величними і грізними словами: « Я є Господь Бог твій!» Велич і могутність Законодавця, Який вимагає безумовного послуху – ось, перше, що навіюється старозавітним законом. Господь говорить, а народ повинен слухати і виконувати, причому кожне повеління супроводжується погрозою негайного покарання за невиконання закону та обітуванням нагороди за його виконання (Вих. 20, 5–6). Все це вимагається виховними цілями, особливо такого грубого і схильного до язичницьких захоплень народу, якими тоді були євреї.

2) Торкаючись усеможливих стосунків, які зустрічаються в людському житті, приписи закону спрямовані переважно на зовнішній бік життя, забороняючи насамперед злочинні дії, сягають дрібниць, визначаючи кожен крок життя старозавітної людини. Цього вимагало виховне завдання, яке полягало в тому, аби через область зовнішнього поступово вести людину до внутрішнього. Цим же завданням виховання грубого, запеклого народу, який щойно вийшов з тяжкого рабства, який тільки поступово, крок за кроком, міг підноситися від зовнішнього до внутрішнього, від чуттєвого до духовного – пояснюється і та обставина, що закон виражається головним чином у формі заборони; майже кожна заповідь починається часткою «не» (не роби того і того).

3) незважаючи на це, старозавітний закон Мойсея сам по собі святий і досконалий, за його строгістю приховується милість та милосердя Боже; і він обмежений тільки з огляду на недосконалість часу і народу, який отримав закон. Часто повторена в законі заборона – «не пожадай» – показує, що законом забороняються не тільки злочинні дії, а й найтонкіші і приховані думки і побажання, спрямовані на шкоду ближніх і які руйнують моральну сутність людини.

А головна християнська заповідь, заповідь про любов є і в Старому Заповіті: «Люби Господа Бога твого від усього серця твого і від усієї душі твоєї, і від усієї сили твоєї». (Повт. Закону 6.5) і «люби ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19, 18)

4) Старозавітний моральний закон даний був не тільки для учинення волі Божої, але й для розкриття народу єврейському його моральної зіпсутості чи гріховності. Це мало виховне значення. Для того, щоб вилікувати хворобу, треба спочатку вивести назовні її отруту.

Яким же чином досягав цей закон? Закон своїми суворими приписами повинен був дисциплінувати життя єврейського народу і спонукати його чинити згідно з приписами Божественної волі, робитися праведними і святими. Одначе, всі зусилля виконувати приписи закону приводили старозавітну людину до усвідомлення своєї гріховності («Законом пізнання гріха») – Рим. 3,20) і своєї немочі для виконання усіх вимог закону, до усвідомлення, «що від справ закону не виправдається ніхто з живих перед Богом» (Рим. 3,20) і таким чином, у людини виникало бажання у вищій допомозі. Так старозавітний закон ставав «пестуном у Христі» чи педагогом до Христа. В цьому значення старозавітного закону.

Початковий моральний стан підзаконної людини добре зображає св. ап. Павло з досвіду власного життя в 7-му розділі послання до Римлян. Без закону, – говорить він, тобто поки він не усвідомлював вимог закону, він думав, що живе так, як треба жити. Не усвідомлюючи ясно вимогів закону, він вважав себе праведним і мав тільки загальне уявлення про гріховність. Коли він став узнавати, чого вимагає закон, і став виконувати його, як єврей з євреїв (Філіп 3,5), тоді у нього з’явилось усвідомлення своєї особистої гріховності. Я не інакше узнав гріх, – говорить він, – як через закон. Бо я не розумів би бажання, якби закон не говорив: «не пожадай» (Рим. 7,7). Саме виконання закону приводило його не до моральних, а тільки до законних легальних, зовнішніх – в моральному смислі і мертвих учинків, тому, що він тепер ясно став усвідомлювати, що робить те, до чого в душі нема щирої схильності, що він виконує закон тільки по-рабськи, від страху перед покаранням (Рим. 8, 15). Це не означає те, щоб совість Савла не схвалювала закону, навпаки, він знаходить в ньому задоволення, вдоволеність, радіє Закону Божому за внутрішньою сутністю (Рим. 7, 15, 22). Але справа у тім, що нахили, які жили в глибині його душі, були прямо протилежні вимогам закону; насамперед неусвідомлювані ним вони, саме завдяки ревності і точності, з якими він намагався виконувати закон, виступили тепер в його свідомості з більшою силою та ясністю, так що він побачив про себе тільки гріх, зрозумів, що в ньому живе не добро, а зло, що він морально безсилий, дуже грішний, мертвий. «Коли ввійшла заповідь, то гріх ожив, а я помер». (Рим. 7, 9–10). Однак, лише благодать Христова могла спасти його від цієї мертвотності.

Таким чином, підзаконна людина, за описом ап. Павла, усвідомлювала себе особистим грішником, виконуючи вимоги закону тільки зовні (легально), при цьому визнавала себе рабом закону, який вона виконувала, не усвідомлюючи його безумовне достоїнство, а від рабського страху перед його наслідками невиконання, визнаючи себе рабом гріха, від якого вона, на свій жах не могла визволитися.

Усвідомлюючи свій жалюгідний стан, апостол колись говорив… я осоружна людина; хто мене визволить від тіла смерті цієї (Рим. 7, 24). І вихід з цього жалюгідного становища апостол бачив лише у Христі: « Дякую Бога мого Ісусом Христом Господом нашим… – закон духу життя у Христі Ісусі визволив мене від закону гріховного і смерті» (Рим. 7, 25; 8, 2 ).

Таким чином, значення закону Мойсеєвого полягало в тому, що він:

1) Розкривав старозавітній людині всю нечистоту її гріховної природи, її гріховний стан.

2) Вказував на необхідність вийти з цього стану шляхом старанного виконання заповідей законів.

3) Оскільки людина не в силах була виконувати вимоги цього закону, то останній приводив її до усвідомлення своєї немочі.

Тому єврей спасався не ділами закону, який давав змогу тільки на час очищати тіло, а не знищувати гріх повністю («бо неможливо, щоб кров тельців і козлів знищила гріхи» Євр. 10, 4), але спасався вірою в прийдешнього Месію.

Новозавітний чи євангельський моральний закон

Під назвою євангельського морального закону йдеться про ті істини і правила, які сповістив людям Сам Господь Ісус Христос і проповідували усьому світові Його святі апостоли.

Суть цього закону Господь висловив у двох головних заповідях:

1) В заповіді про самозреченні: «а хто хоче іти за Мною, нехай зречеться себе і візьме хреста свого і піде за Мною» (Мф. 16, 24) і

2) В заповіді про любов до Бога і ближнього: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю і всією думкою твоєю, і ближнього свого, як самого себе» (Мф. 22, 37-40).

Перша заповідь має на меті викорінення в нас самої засади будь- якого – гордості чи самолюбства. Друга має на меті з допомогою життєдайної сили любові вкорінити в нас замість попереднього гріховного життя – насіння нового оновленого життя, життя святого й богоугодного, і з’єднати нас з Богом, Котрий є Любов (1 Іоан. 4, 8).

Оскільки євангельський закон у часі виникнення за старозавітним законом, то виникає питання: в якому відношенні новозавітний моральний закон перебуває до старозавітного?

Закон євангельський і закон старозавітний мають між собою тісний зв’язок. Вони обидва походять від Єдиного Бога, вони обидва є надприродним одкровенням Божим старозавітного і новозавітного закону, що й визначив Сам Господь Ісус Христос, сказавши, що Він прийшов «не порушувати», тобто не скасувати закон Мойсея, який служив необхідною підготовкою до євангельського закону, але тільки «виконати», тобто доповнити те, що визволив старозавітний закон від тих часових форм, які вже не можуть мати місця в духовно-благодатному царстві Христовому, розкрив його вільний зміст, його потаємну, внутрішню духовну сутність, яка полягає в любові до Бога та ближніх. Такий закон Христос дав людям у відповідності з новим відродженим станом людини.

Господь Ісус Христос спас людину, визволив її від влади гріха і його наслідків, відтворив, оновив людське єство, влив у неї нові благодатні сили «які для життя і благочестя». І закон даний людям Спасителем, вже не був тепер зовнішнім і чужим для грішної людини, яким був старозавітний закон, а збігався за своїм змістом з внутрішнім бажанням відродженої благодаттю людської волі, став у повному смислі духовним законом свободи, спорідненим оновленій природі людини. І тому «давня» за буквою заповідь про любов, за духом безсумнівно стала «новою заповіддю». «Заповідь нову даю вам, щоб ви любили, один одного» (Ін. 33, 34); пор. (1 Ін. 2, 7). Тільки тепер через Христа Ісуса, в людину вселено нове бажання, новий дух, силою якого вона може прагнути досягти ідеалу любові.

Господь назвав заповідь про любов «новою» насамперед спонукальними засадами, за новим образом і мірою любові. Тут норма любові визначається як любов Христа, і дається зразок любові в «смерті за друзів своїх» (Іоан. 15, 13).

Євангельський закон виявив духовну сутність старозавітного закону, його внутрішню досконалість.

Ісус Христос будував новозавітний закон на тій же підставі, яка була закладена в давній час пророками. Тому він підтвердив основні заповіді старозавітного закону, як незмінне керівництво у моральному житті і неодмінну умову спасіння.

«Якщо хочеш увійти в життя, виконуй заповіді. Які? – Не вбивай, не чини перелюбу, не кради» та ін. (Мф. 9, 17–29). І разом з тим Його будівля досконала, тобто сповіщений Ним закон вищий, кращий.

В чому ж перевага і відмінність старозавітного закону від новозавітного?

1. Мойсеїв закон був законом літери, закон рабства, який вимагав собі безумовного послуху й упорядкування, головним чином, зовнішньої поведінки людини. Спаситель же вимагає від людей не лише зовнішніх справ закону, але й насамперед чистоти внутрішніх помислів, морального настрою, сердечної схильності. Євангельський закон забороняє не тільки вбивство як факт, але й марний гнів, лайливе слово проти ближнього; забороняє не тільки блудодіяння, але й похітливі бажання, не тільки не дозволяє віддячувати ворогові око за око, зуб за зуб, але й заповідає любов до ворога.

«Ви чули, що сказано стародавніми: не вбивай, а хто уб’є, підлягає судові. А Я кажу вам, що кожен, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає судові, хто ж скаже братові своєму «рака», підлягає синедріонові, а хто скаже «безумний», підлягає геєні вогненній… Ви чули, що сказано стародавніми: не чини перелюбу. А я говорю вам, що кожен, хто дивиться на жінку з похіттю, вже вчинив перелюб з нею у серці своїм» (Мф. 5, 21–22; 27–28).

Таким чином, Євангельський закон є закон не стільки зовнішніх виправних дій, скільки внутрішнього ставлення і душевної переміни, внутрішньої чистоти та щирих сердечних нахилів. А зводячи закон з зовнішнього на внутрішній, Христос з’єднує його в одне з власними внутрішніми схильностями і вимогами людини, робить його законом свободи, законом духа. Праведникові цей закон «не лежить» як щось зовнішнє, чуже йому, відмінне від його внутрішнього закону та обов’язкове тільки з самого зовнішнього авторитету; він чинить добро, спонуканий до того внутрішнім святим настроєм; він чинить так, немовби ніхто ні до чого його не зобов’язував, і живе за законом Божим, як за природним законом духовного життя. Тому новозавітні заповіді названі «не тяжкими, легкими», на відміну від старозавітних «тяжких та незносних». Взагалі новозавітний моральний закон визначає собою не ті чи інші тільки окремі вчинки зовнішньої поведінки людини, але, головним чином, внутрішній уклад його життя.

2. Спонуки для виконання морального закону в Новому Заповіті зовсім інші, аніж у Старому Заповіті, вищі, чистіші, аніж у Старому Заповіті. Старозавітний закон спонукав обітуванням земних і тимчасових благ, новозавітний закон вказує включно на небесні блага, вічні, спонукає шукати насамперед «Царства Божого і правди Його». Святий Іоанн Золотоустий говорить: «Тут обіцяється вже не земля, яка тече молоком і медом, не сита старість, не хліб і вино, не стада овець і волів, але небо і небесні блага, усиновлення, співучасть у спадщині, у славі і в царюванні, та інші незчисленні нагороди?» (Слово на Пасху ІV). Іншою спонукою для виконання морального закону для старозавітної людини був страх перед покаранням: Мойсеїв закон погрожував за порушення майже всіх заповідей смертю. Євангельський закон спонукає людину до виконання волі Божої переважно любов’ю. Христос вимагає виконання морального закону не задля похвали і прославлення людей: «не чиніть вашої милості перед людьми… Христос вимагає виконання морального закону задля нашого внутрішнього нахилу, задля сердечного прямування нашого до Бога. Чистоту нашого внутрішнього настрою в наших справах Спаситель порівнює з людським оком «Світильник для тіла є око, світильник душі – серце». Якщо наші наміри чисті, усе життя наше повинно бути світлим і ясним. «Добрі наміри виробляють добрі діла… Не стільки звертає увагу на те, що людина робить, скільки на те, що він при цьому має на увазі», – говорить бл. Августин (На Пс. 31, 4).

3. Господь Ісус Христос не тільки дав людям закон, але й дарував сили для виконання цього закону. Мойсеїв закон був немічний в цьому відношенні: він показував людині її духовність, але не давав сили для виконання своїх приписів, не міг виправдати грішників. Євангельський Закон є «сила Божа на спасіння кожного віруючого» (Рим. 1, 16). Виконання цього закону полегшується для новозавітної людини живим прикладом найдосконалішого життя Ісуса Христа, силою відкритої благодаті, заснуванням Церкви. З її спасенними таїнствами. Тому – то Євангельський Закон і називається законом благодаті, законом свободи і усиновлення (Галат. 2, 21).

Всі ці особливості новозавітного закону вказують на його перевагу перед старозавітним законом, на його назву порівняно з цим стародавнім законом. Щоправда, Спаситель не приніс нових скрижалів закону, не дав формально нового морального кодексу взамін старозавітного морального вчення, але тим не менше Він був Законодавцем, Який заснував Своє нове царство. Не скасовуючи давнього таємного морального закону, Христос і не повторює його заповідей, але, так сказати, переводить його з матеріальних скрижалів, на скрижалі людського серця і через те дав йому таку повноту, висоту і силу, яких не мало старозавітне законодавство. Христос – Законодавець говорить про те, якою повинна бути людина в думках, бажаннях. Христос не тільки у всій повноті і глибині вияснив принцип і дух одкровенного закону, але й Сам якнайдосконаліше виконав його. «Я прийшов знищити прокляття, яке лежить на вас за порушення закону, тому повинен насамперед Сам виконати увесь закон», – розмірковує св. Іоанн Золотоустий. Тому Сам Спаситель назвав установлений Ним союз людини з Богом Новим Заповітом, а апостол Павло називає Христа «поручителем кращого заповіту». (Євр. 7, 22), передаючи цим думку про перевагу Нового Заповіту, перед Старим. Св. Василій Великий, пояснюючи відношення новозавітного закону до старозавітного, говорить так: «корисні і світильники, але до сонця, приємні зорі, але тільки вночі. А якщо смішний той, хто при сонячному світлі запалює перед собою світильник, то значно смішніший той, хто при євангельській проповіді залишається в тіні закону».

Євангельський закон докладніше розкривається в заповідях чи церковних законах. По суті закони церковні – це ті ж вимоги Христового закону, але вони розкриваються з подробицями, стосуючись питання членів Христової Церкви. Такі, наприклад, церковні правила про пости, сповіді і причастя Святий Таїн та інші. Виконання його усіма членами Христової Церкви обов’язкове з огляду на слова Спасителя: «якщо Церкви не послухає (брат твій), то нехай буде тобі як язичник та митник» (Мф. 18, 17).

Крім церковних законів, у людському суспільстві існують ще цивільні закони. Вони мають на меті не стільки особисте моральне удосконалення людини, скільки зовнішній лад і переважно її суспільний добробут і спокійне життя суспільства. Від чисто морального закону вони відрізняються більше зовнішнім і механічним характером і за своїм внутрішнім достоїнством вони нижче морального закону Христового. Однак, і вони цілком необхідні, за справжнього стану справ: без них не могло би існувати суспільство і не могло би успішно розвиватися моральне життя. Тому і вони обов’язкові для християнина з огляду на християнське вчення про божественне походження, авторитету влади.

Кожна душа, – говорить Апостол – нехай кориться владі; бо всяка влада від Бога, бо існуюча влада утворена від Бога. І тому хто противиться владі, противиться Божому повелінню» (Рим. 13, 1 – 2).

Євангельські заповіді блаженства

На доповнення 10-и заповідей Старого Заповіту Спаситель дав учення про блаженство. У 9-и заповідях блаженства Господь окреслив зразок життя, властивий Його послідовникам. Не скасовуючи того, що приписувалося Старим Заповітом, Спаситель розширює і звеличує смисл давніх заповідей, вселяючи в людей прагнення до ідеальної досконалості та окреслює шлях до цієї досконалості. Святий Іоанн Золотоустий зазначає, що в Нагорній бесіді Ісус Христос дає заповіді вищі від давніх, пропонує шлях до певного божественного та небесного способу життя.

Відмітні риси євангельських висловів про блаженство полягають у такому:

1. У висловах про блаженство Ісус Христос окреслює такий ідеал морального життя, пропонує такі моральні правила, якими упорядковується переважно внутрішнє життя людини, так що її зовнішнє життя і діяльність є необхідним наслідком її внутрішнього настрою. Тут не досить одного зовнішнього добродіяння чи зовнішньої виправної поведінки, а вимагається внутрішня переміна, внутрішнє оновлення, не старозавітна (зовнішня) законницька праведність, а праведність Євангельська, праведність духа й істини.

1. Моральні вимоги, викладені в словах про блаженство, не є щось чуже, невластиве людині, навпаки, навпаки, вони – вимоги самої моральної природи людини, яка прагне до істинної моральної діяльності, до безмежного морального удосконалення. Виконуючи ці вимоги, людина тим самим задовольняє внутрішні потреби моральної природи своєї душі і приносить їй істинне блаженство.

1. Зовнішня форма висловів не категорична, а умовна, яка надає людині повну свободу. Господь не говорить: будьте убогими духом, лагідними тощо, а говорить: блаженні, тобто добре тому, хто буде лагідним, милостивим тощо. Одначе ця умовна форма, яка відповідає станові людини, котра вийшла з дитячого віку, яка визволилась від рабського підзаконного стану і отримала свободу, аніскільки не применшує сили обов’язковості для людини вказаних моральних вимог, а ще дужче підносить їх силу, чим більша свобода дається людині, щоб виконувати необхідні для неї моральні приписи; так вона підлягає більшому осудженню і більшій винуватості, якщо не хоче приймати і виконувати цих вимог. Як вільна вона і буде осуджена за законом свободи.

1. Моральні вимоги у висловах про блаженство викладаються в суворій поступовості: людина від легких подвигів підноситься до важчих, від нижчих – до нових вищих, так що кожен наступний подвиг є природним наслідком і вираженням попереднього подвигу. Таким чином, усі вислови окреслюють шлях поступового сходження до вищої моральної досконалості, являють собою драбину християнських чеснот, за якою людина послідовно підноситься до вищих ступенів досконалості.

Внутрішній зв’язок християнських чеснот та заповідей добре пояснює святий Іоанн Золотоустий: «Від першої заповіді, – говорить святий Іоанн Золотоустий, – прокладаючи шлях до наступної, Христос сплів нам золотий ланцюжок. Бо смертний буде й оплакувати свої гріхи; хто оплакує свої гріхи, стане лагідним, таким і милостивим; милостивий – праведним і чистим і упокореним серцем, а такий буває миролюбним; хто ж досягає всього цього, той буде готовий до небезпек, не злякається злослів’я та незчисленних бід. Докладніше ж цей взаємозв’язок Євангельських заповідей блаженства і відповідних їм чеснот, може бути представлено в таку вигляді.

Початкова чеснота, яка прославляється в євангельських висловах, є убогість духу. Убогість духу є смиренна усвідомленість відсутності в собі морального добра, – хороших настроїв і хороших справ; убогий духом усвідомлює, що нічого доброго у нього немає, нічого хорошого він не зробив, нема у нього нічого, на що він міг би вказати, як на своє добре придбання. Митник, який смиренно усвідомлює своє недостоїнство, свою гріховність, може бути зразком убогого духом. Усвідомленість духовної убогості природно спонукає людину до морального збагачення, до моральної діяльності, подібно до того, як усвідомлення тілесної убогості (відсутність їжі, питва, одежі) спонукає людину дбати про тілесне харчування. Смиренна усвідомленість духовної убогості є необхідною умовою морального удосконалення; хто думає, що він багатий духовно, не дбатиме про самоудосконалення (багатий юнак), подібно до того, як хто уявляє, що він у сфері своєї спеціальності взнавши про все, не прагнутиме до розширення своїх знань.

Усвідомленість недостатності хороших справ викликає в людини гірке почуття невдоволення собою, жаль за собою; досягши вищої ступені інтенсивності, вона може перейти у плач за свій стан; це плач, який за апостолом, «чинить нерозкаяне покаяння» (2 Кор. 7, 16), тобто, який приводить до безповоротного розкаяння, безповоротного осудження своїх гріхів, до остаточного рішення виправити своє життя, дати йому цілком інший напрямок. Спаситель обіцяє їм утішення, звичайно, духовне, яке дається таїнством покаяння.

Необхідним наслідком усвідомлення своїх власних недоліків і сердечної скрухи за них, є в людині розуміння можливості цих недоліків і в інших, і поблажливість до них. Звідси, лагідність – це природний наслідок двох перших чеснот людини. Лагідність є тихий стан духу, коли людина до всього ставиться спокійно, нічим не дратується, не обурюється, не гнівається, не платить злом за зло, образою на образу, терпляче переносить усілякі образи і неполадки, охоче прощає їх людям і поблажливо ставиться до недоліків інших, з любов’ю їх виправляючи (див. Мф. 5, 39–45). Найвищий приклад лагідності ми маємо в особі Ісуса Христа, Котрий сказав про Себе: «навчіться від Мене, бо я лагідний і смиренний серцем (Мф. 11, 29), а також в особі апостолів, про котрих апостол Павло говорить: «злословлять Нас, ми благословляємо, переслідують нас, ми терпимо, ганьблять нас, ми молимось» (1 Кор. 4, 12–13).

Звичайним супутником убогості тілесної є голод і спрага і бажання насититися… Так і духовна убогість викликає бажання і прагнення насититися духовною їжею, задовольнити запити своєї душі, які зрештою зводяться до бажання помилування, виправдання, праведності, через благодать та віру, в Ісуса Христа. Так жадав свого виправдання перед Богом, наприклад цар і пророк Давид, який вигукував: «як олень бажає потоків води, так жадає душа моя до Тебе, Боже. Жадає душа моя до Бога могутнього, Живого» (Пс. 41, 2). Так святий апостол Павло, не задовольняючись своїм життям за вимогами старозавітного закону, голодував і жадав правди Божої, виправдання у Христі.

Голодний і спраглий добре розуміє цей стан і в інших людях, коли співчуває їм і ладен з радістю полегшити їм їхній стан і допомогти їм. Звідси – милосердя до інших є найближчою справою такої людини. Так чистота милосердя ставиться у внутрішній зв’язок з іншими чеснотами. Про вияви такої чесноти можна сказати словами св. Івана Золотоустого: «Спосіб помилування різний і розлога ця заповідь», тобто справи милості дуже різні і кожному доступні.

Чистота серця – свобода серця від злих думок, почувань, побажань і намірів набувається в результаті тривалої роботи людини над самим собою. Тому ця чеснота стає після цілого ряду інших чеснот. Чисті серцем, говорить він, це ті, які набули всецілої чеснотливості, тобто постійний добрий настрій серця, що лежить в основі всіх їхніх добрих справ, які не усвідомлюють за собою ніякого лукавства і які у ціломудрості проводять життя. Чистоти серця людина досягає тільки постійним та неослабленим подвигом пильнування над самим собою, відкидаючи від серця свого всяке нечисте, незаконне бажання і помисел, будь-яку пристрасть до земних предметів. Найвищий приклад досконалої чистоти серця ми маємо у Христі, котрий «гріха не вчинив», і «і не знайшлося обману в устах Його», а також у Божій Матері, чеснійшій від херувимів, і славнійшій незрівнянно від серафимів.

Чистота власного серця спонукає людину шукати такої ж чистоти, у сердечних стосунках і інших людей. Тому, коли порушуються між людьми щирі і сердечні стосунки, вселяється ворожнеча. Чистий серцем намагається відновити попередні миролюбні стосунки між ними і усунути ворожнечу. Таким чином, умиротворення інших є природним наслідком набуття чистоти серця. Тому миротворець як сам старається з усіма жити у мирі, і не давати приводу до незгоди, так і інших намагається умиротворити. Найвищим зразком для всіх миротворців служить Сам Господь Ісус Христос, Який прийшов для того, щоб примирити людину з Богом, усунувши попередню ворожнечу, перешкоди, »стіну» гріха у людині.

Оскільки головною причиною немиролюбних стосунків між людьми буває, як правило, порушення правди, то істинний миротворець дбає про те, щоб зміцнити ці стосунки на засадах правди. А для цього треба мати щиру любов до правди. Мужньо і стійко проводити її в життя, до готовності перетерпіти за правду різні біди і переслідування. Приклади гнаних за правду: старозавітні пророки, св.Іоанн Предтеча та багато святих.

Справа умиротворення інших на засадах правди може бути міцною лише тоді, коли вона ґрунтується на вірній правді – Ісусі Христі. Тому, бажаючі влаштувати життя інших у Христі – Вічній Правді, повинні самі проникнутися цією правдою, тобто все їхнє життя повинно бути проникнутим християнськими засадами і так тісно злитися з цією правдою, щоб бути готовим за неї потерпіти усю ганьбу, гоніння і навіть смерть, тобто прийняти подвиг християнина, за який йому обіцяється і вища нагорода на небесах.

Таким чином, у висловах про блаженства християнинові накреслено шлях поступового сходження по сходинках християнських чеснот.

Євангельські поради.

В християнському моральному вченні часто розрізняють так звані поради на відміну від позитивних євангельських заповідей і кажуть, нібито виконання цих порад не будучи обов’язковим для всіх, утворюють щось надналежне, так що християни, виконуючи ці поради, відрізняються вищою моральною досконалістю .Прибічники цього погляду (римо-католицькі богослови) посилаються при цьому на бесіду Христа з заможним юнаком і кажуть, що в цій бесіді Спаситель розрізняє два шляхи до блаженства: перший полягає у виконанні заповідей Божих і необхідний для всіх людей; другий шлях – шлях вищої досконалості, за яку обіцяється вища нагорода на небі; цей шлях полягає у повному наслідуванні Христа. На підтвердження цієї думки вказують, що в самому Святому Письмі розрізняються заповіді, як обов’язкові для всіх правила життя, і так звані поради, як якісь особливі, не для кожного християнина обов’язкові справи.

У слові Божому дійсно зустрічаються поради, спрямовані до окремих осіб, котрі перебувають в особливих умовах та обставинах життя. Така, наприклад, порада Євангельському юнакові продати все те, що він має і роздати жебракам (Мф. 19,21). Така порада ап. Павла корінфянам християнам залишатися з огляду на наявну скруту у стані дівства (безшлюбності) (1 Кор.7,7; пор. Ст. 25-26). Однак, ці поради безшлюбності і довільної убогості не слід взагалі вважати необов’язковим для тих осіб, яким вони даються і перевершують обов’язкову досконалість для всіх інших християн. Інакше кажучи, Євангельські поради взагалі не можна розглядати, як заклик до чогось особливого, вищого, що перевищує обов’язкову для всіх норму моральної досконалості, яка виходить за межі закону. Це зрозуміло з такого.

Для кожного християнина ідеал морального життя окреслений у заклику Спасителя: «будьте звершені як і Отець ваш Небесний звершений» (Мф. 5,48). Ось остання мета морального удосконалення християнина, ідеал його моральної діяльності; цей ідеал настільки високий та недосяжний, що людина може тільки більше чи менше наблизитися до нього, але ніколи не досягне його. Тому, виконуючи Євангельський закон, християнин не робить нічого, що перевищує його обов’язки. Як би високо він не стояв у моральному відношенні, він ніколи не перевищить окресленої межі досконалості і, виконуючи закон, християнин не робить нічого, що перевищує його обов’язки. «Коли виконаєте усе, звелене вам, кажіть: ми раби, не варті нічого, тому, що зробили, що повинні були зробити» (Лк. 17,10), - так говорить Христос. Таким чином, нема жодної потреби розрізняти в моральній поведінці людини належне і надналежне. В моральному законі все потрібно, все важливо, все обов’язково. За вченням слова Божого « заповідь Господня дуже широка » (Лк. 117, 96), і вказати межі, де би вона закінчувалася, неможливо. Але якщо все те, що веде людину до моральної досконалості, є для неї безумовна обов’язкова вимога, закон вираження волі Божої, то і Євангельські поради – це ті ж заповіді Божі, безумовно обов’язкові для осіб, які перебувають у певних умовах. Це – той же закон, тільки в його індивідуальному вияві.

Щоб бачити справедливість сказаного, слід звернутися до самого Святого Письма, до тих місць, де зустрічаються так звані Євангельські поради.

Заможний юнак говорить Христу, що він виконав увесь закон; однак він усвідомив, що того, що він зробив, ще не досить, аби увійти у Царство Боже. Господь говорить йому: «якщо хочеш бути досконалим, іди, продай майно своє і роздай убогим; і будеш мати скарб на небесах; і йди слідом за мною» (Мф. 19,21). Що це - порада чи заповідь? Це заповідь. Це видно з того, що невиконання повеління Ісуса Христа юнаком потягло за собою позбавлення для юнака Царства Божого. Невиконання поради, як чогось необов’язкового не потягло за собою таких тяжких наслідків. До цього ж висновку ми , аналізуючи стан юнака. Яким був стан цього юнака? Чи був він станом моральної досконалості? – Юнак стверджував, що це так. Але чи так це насправді. – Ні. Юнак вводив себе в самооману, стверджуючи, ніби він виконав увесь закон. Виконати всі заповіді Мойсеєвого закону для людей було неможливим, бо це було понад їх сили.

І старозавітна людина виправдовувалася не справами закону, а вірою у прийдешнього месію. Особливо неможливо було старозавітній людині виконати заповідь про любов до ближнього. Отже, юнак, стверджуючи, що він виконав увесь закон, від своєї юності обманював себе, отож він справді був далекий від Царства Божого і відчував це, але не усвідомлював, тому, щоб показати це юнакові, щоб з’ясувати йому його моральний стан, щоб показати йому, як багато йому ще бракує, Господь і повеліває йому: «іди, продай». Господь знав, що юнак надто прихильний до багатства, що він зробив його своїм кумиром, що його прив’язаність до цього кумира виключає відданість людини Богові.

Ніхто з людей не повинен усім серцем прив’язуватись до багатства, ані взагалі до предметів видимого світу, якщо це шкідливо для нашого морального життя. Інтереси духу для істинного християнина повинні стояти на першому плані, понад усе, і задля них він мусить бути готовий пожертвувати у разі потреби всіма земними благами.

Юнак, страждаючи неміччю любові до багатства, лише за умови цілковитої відмови від свого майна і міг стати на шлях істинного морального удосконалення і отримати спасіння. Однак, не знаходячи в собі сил пожертвувати своїм багатством задля вищих інтересів життя, юнак не захотів виконувати повелінь Ісуса Христа, тому й опинився поза Царством Божим.

Таким чином, у словах Ісуса Христа заможному юнакові треба бачити вияв тільки вимоги морального закону, і зовсім не чогось надналежного. Виконання усіх таких вимог становить надмірний обов’язок кожної людини, яка бажає бути вірною волі Божій.

Отже, у словах Спасителя заможному юнакові нема навіть і натяку на те, ніби відмовитися від багатства, означає вчинити особливий подвиг, доступний тільки декотрим. Вищою досконалістю, цей подвиг, може бути названий лише власне відносно заможного юнака, який далеко стоїть від істинного розуміння сутності морального життя. Таким чином, відносно юнака це була не порада, яка вказувала на щось надналежне, що перевищує обов’язкову для всіх моральну досконалість. Ні, це був необхідний йому для здобуття Царства Божого спосіб виконання обов’язкової для кожного з нас заповіді Божої, яка не допускає в людині розвитку сліпої прив’язаності до багатства, на шляху розвитку в ньому любові до Бога, вищих духовних інтересів.

Подібним чином порада ап. Павла Корінфянам - християнам відносно безшлюбності не являє собою чогось надналежного для людей, котрі немовби шукають вищої моральної досконалості. Ні, вона має значення позитивної вимоги волі Божої відносно людей, які перебувають в певних обставинах та умовах життя, а саме в тих випадках, коли родинне життя може служити перепоною до істинної, живої та плідної участі в Царстві Божому. Тому, якщо хто не має достатніх моральних сил терпіти, йдучи, слідом за Христом, тілесні скорботи і піддаватися небезпекам відпасти від віри через земні схильності, той грішить, коли вступом у шлюб вирішується ускладнити і зміцнити ці схильності; навпаки, хто має дружин так, немовби і не мали їх , і, залишаючись у шлюбі,той не грішить, оскільки шлюбний стан не заважає їм прагнути до моральної досконалості.

Одного разу слова Ісуса Христа про нерозривність шлюбу викликало з боку його учнів зауваження, що «коли такий обов’язок людини до дружини, то краще не одружуватися». У відповідь на це зауваження Христос сказав: «не всі вміщують це слово, але кому дано. Хто може вмістити – нехай вмістить»(Мф 19,10-12). Зрозуміло, що вступити в шлюб чи берегти все мудру безшлюбність, - це залежить від особистого обдарування та особливо стану кожного. Той, кому даний дар, для подвигу дівственного життя, і хто через це, справді може вмістити, тобто прийняти на себе, цей високий подвиг, то він повинен прийняти його на себе для здобуття Царства Небесного. Якщо ж він не приймає такого подвигу, то він чинить гріх, стає рабом лінивим, який закопав свій талант у землю. Але, прийнявши обіт, він не чинить нічого надналежного, не виступає за межі обов’язкової для всіх моральної досконалості, а виконує тільки свій обов’язок і тому не може хвалитися своєю безшлюбністю, як чимось надналежним, як якоюсь заслугою перед тим, хто з доброю совістю проводить шлюбне життя.

Таким чином, вираз Господа «нехай вмістить» – не порада, але позитивна моральна потреба, а слова «кому дано» і «хто може вмістити» вказують, що ця вимога стосується саме тих людей, для яких досягнення Царства Небесного і моральної досконалості неможливе без подвигу безшлюбного життя.

З усього мовленого ясно, що в моральному вченні Євангельські поради мають значення заповідей Божих, але тільки стосовно своєрідного укладу життя тих чи тих осіб. Взагалі, слід пам’ятати, що Православна Церква не ставить перед людьми різних моральних ідеалів – вищих і нижчих, а всім указує один ідеал – богоподібність, і одну мету – богоспілкування, але шляхи до цього ідеалу і цієї мети можуть дещо змінитися, залежно від індивідуальних особливостей людини¹⁰

Запитання до теми:

1. Моральна потреба, моральне почуття і їхні вияви у всіх вікових періодах людини?

1. Що таке моральний закон і яке його походження?

1. Як біблійне вчення про богоподібність людської душі підтверджує природженість нам моральної свідомості і морального закону?

1. Яким чином воля Божа стає відомою людині?

1. Як Святе Письмо і св. отці пояснюють про існування в людині природного морального закону?

1. Як формується і розвивається в людині совість? Які її стани, дії та функції?

1. Які причини відхилення совісті ( совість, яка не відає, сумнівається, грішить, совість немічна, приспана, запекла, вразлива, лицемірна тощо).

1. Яке значення має совість для морального життя людини? Совість у людини, яка повернулася до Бога і живе істинно- християнським життям?

1. Чому для доповнення природного морального закону необхідний одкровенний моральний закон?

1. В чому полягає суть старозавітного морального закону? Яке значення Мойсеєвого закону?

1. Новозавітний євангельський закон і його зв’язок з старозавітним?

Проблемні питання:

В чому відмінність і переваги новозавітного закону порівняно із старозавітнім?

Які відмітні особливості Євангельських заповідей блаженства? Який внутрішній зв’язок Євангельських чеснот та заповідей?

Чим відрізняються від заповідей євангельські поради?

Які головні засади християнської моральності?

Життя Ісуса Христа, як зразок та приклад морального зростання.- в чому треба наслідувати Ісуса Христа?

Список запропонованої літератури:

Еп. Феофан. Начертание христианского нравоучения. М., 1896.

Проф. М. Олесницкий.- Нравственное Богословие.

Проф. прот. Н. Стеллецкий. Опыт нравственного православного богословия. Харьков., 1914.

Свящ. М. Менстров. Уроки по христианскому провославному нравоучению. СПб., 1914.

Проф. П.Н. Казанский. О совести. Серг. Посад., 1913.

Про моральні дії

Головна засада християнської моральності

Моральне життя людини складне і різноманітне. Передбачити заздалегідь усі випадки моральної діяльності людини, наперед визначити, як та чи та людина мусить учинити в тому чи тому випадку, за тих чи тих обставин – неможливо. Тому необхідно вказати на одну головну засаду християнської моральності, яка охоплювала би всі окремі закони і була би надійним керівником у всіх окремих випадках життя.

Така засада християнської моральності полягає в любові, а саме, - в любові до Бога і ближнього. На це вказує сам Спаситель, відповідаючи на питання законника: «Яка найбільша заповідь у законі?»- словами: « Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм; це є перша і найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе; на цих двох заповідях увесь закон і пророки (Мф. 22,36-40). Апостоли називають любов «царським законом» (Як. 2.8), « виконанням усього закону» (Рим. 13,8,10), «союзом досконалим». Так само міркують і отці Церкви. Св. Іоанн Золотоустий говорить: « в заповіді любові коротко вміщується увесь зміст заповідей, оскільки початок і кінець чеснотливості є любов: вона – корінь, і необхідна умова, і досконалість у чеснотливості¹» Блаженний Августин пише : « суть усього Божественного Письма полягає в любові до Бога і ближнього. Якщо ти не маєш стільки часу і сили, щоб належним чином переглянути всі листи Св. Письма, то віддайся тільки любові, яка охоплює собою все інше»²

Що ж таке любов за своєю суттю? Один з богословів (арх.. Амвросій Харківський) дав таке загальне визначення внутрішньої сутності любові: «Вона - здатність нашого духу засвоювати собі іншу сутність і віддавати себе йому, коли вона (тобто ця інша сутність) гармонує з її природою і заповнює її життя»³ . Так, наш дух з’єднується з Богом і в Ньому знаходить своє блаженство. Так, людина узами любові з’єднується з людиною і в цьому союзі знаходить своє щастя чи заповнення свого життя. Подібним чином визначається суть любові іншим вітчизняним богословом (М. Олесницький):»Любов, говорить він, -є цілковите віддання себе, своєї особистості, в іншу особистість і одночасне сприйняття іншої особистості в свою»⁴

Любов – це таємниче, вкладене в саму глибину людської природи тяжіння, прагнення душі, як образу Божого, до єднання з своїм Первообразом і з ближніми, як відображенням Єдиного Бога.

В людському суспільстві любов – це основа особистого діяльного життя кожного, основа сім’ї, суспільства, держави.

Любов підтримує прагнення до істини та знання, любов – головна спонука і запорука успіху будь-якої практичної діяльності людини оскільки, без любові вона буде байдужа до всього.

Для християнина найглибшою основою закону любові є те, що Сам Бог є любов і джерело любові, і що «Він раніше полюбив нас» (1 Іоанн. 4,16,19). Тому ми морально зобов’язані поставити любов початком нашого життя і діяльності, що вона ж становить внутрішню сутність Самого Божества, і ми носимо в своїй душі відбиток цієї любові. Внутрішньо життя Божества полягає у взаємозв’язку любові між трьома особами Божества. Таємниця Божественного життя Святої Трійці є таємниця Божественної Любові. Отець любить Сина і показує Йому все, що творить Сам. Син любить Отця і завжди робить те, що угодно Отцеві. Дух Святий, походячи від Отця, спочиває в Синові і проникає в глибини Божі. Але Триєдиний Бог виявив усю любов і зовні, реалізував її в кінцевому світі. За християнським ученням, Бог створив світ і все, що його наповнює, не для наповнення Свого власного життя, бо Він Сам в Собі уседосконалий і всевдоволений, але єдино із Своєї любові та милосердя. Але якщо початок і причина кінцевого буття є любов Божа, то звідси випливає,що любов повинна бути початком життя кожної людини. Якщо, зокрема, Бог любить людей, створивши людей і зберігаючи їм життя, то й самі ми повинні служити один одному, любити ближніх, як своїх братів, про котрих усіх дбає Отець Небесний.

Християнське вчення про спасіння дає нову глибоку основу любові, як головну засаду морального життя. Спасіння через Ісуса Христа є справа безмежної любові Бога до людини. Господь за всіх пролив Свою безцінну Кров і зробив нас дітьми Божими і спадкоємцями Його Царства. На цю любов християнинові звичайно треба відповідати любов’ю. Якщо всі ми, маючи Єдиного Відкупителя, «є одно в Христі Ісусі» то ми »один для одного – члени» (Еф. 4,2 – 6). .І як члени одного і того ж тілесного організму допомагають і сприяють один одному, так само ми повинні ставитися один до одного і ми всі – члени єдиного духовного організму, єдиної людської природи, єдиного тіла Христової Церкви, і тому-то, хто не розвиває в собі почуття любові до ближнього, той залишається поза християнською спільнотою, і насправді не є християнин.¹

Спонуки для виконання морального закону.

Досі у нас ішла мова про вимоги християнського закону, згідно з яким християнин повинен жити.

Досвід показує, що в християнському житті не досить лише одного знання вимог морального закону, щоб згідно з цим знанням і діяти. Під впливом різних почуттів свого серця і нахилів волі, людина часто схиляється до того, що обіцяє їй задоволення і в чому знаходить особисте благо. Тому, навіть ясно розуміючи і знаючи закон, вона часто віддається гріхові. На цій підставі слово Боже пропонує людині різні спонуки, які схиляють її серце і волю до вчення морального закону, на звершення добра.

Вирішивши вище питання про засаду християнської моральності, ми тим самим вирішили питання і про спонуку чи мотиви до її виконання. Самовіддана любов до Бога і ближніх – ось перший, найвищий і чистий мотив чи спонука до моральної діяльності.

Хто любить Бога, для того Бог дорожчий і вищий від усього, той усю свою поведінку намагається узгодити з волею Божою. «Хто любить Мене, – говорить Спаситель, – той виконує слово Моє» (Ін. 14, 23). Так само, хто любить Бога, той буде любити і своїх ближніх, як дітей єдиного усім нам Отця Небесного і наших братів у Христі.

Щоб пробудити людину із стану духовної черствості, безпечності за своє релігійно-моральне життя, християнство змальовує грішнику картину загробних вічних мук, застерігаючи його від такої плачевної долі, збуджуючи в ньому почуття страху піддатися їй. Викликане уявою вічних мук почуття страху часто буває спасенним для людини, править поштовхом і спонукою до початку каяття і виправлення життя навіть у запеклого грішника. Коли людина впадає в гріхи, нею оволодівають пристрасті, то муки і неспокій совісті знову – таки збуджуються думкою про покарання в майбутньому житті і неминучості загробних мук. На початку подвигу «ніщо так сильно не приводить до тями, як страх за пекельні муки»?

Очікування майбутнього суду, страх геєни, за святоотцівським ученням, має виховне значення для грішників, сприяє їх виправленню, остерігаючи від безпечності і недбалості у справі спасіння. Таким чином, цей страх є вуздечкою, яка стримує пристрасні поривання в людині і прагнення до чуттєвих задоволень, служить початком чеснотливості, а через це і початком істинного життя. Таке виховне значення належить і до надій на отримання в майбутньому житті вічного блаженства за добродіяння, як нагороду. Вказівка на вінці – полегшує подвижництво, пробуджує енергію, дає сили трудитися, не послаблюючи, легко переносити труднощі добродіяння.

Отже, на перших початкових ступенях християнського життя спонуки страху перед вічними муками та очікуванням вічних нагород, безсумнівно, є корисними і дієвими для пробудження людини від гріховного сну і для збудження її енергії до християнського подвижництва.

Але разом з цим їхнє значення у справі християнського удосконалення не самостійне і головне, а підлегле, другорядне. З поступовим релігійно – моральним розвитком християнина і дійснимо прилученням його до „вічного життя», ці другорядні спонуки у справді християнську спонуку – догоджати Богові тільки з почуття синівської самовідданої любові до Нього? Та й істинної досконалості християнин може досягти не інакше, як усією душею полюбивши Бога, за спонукою любові: страх вічних мук веде до покаяння і кладе початок доброму життю, очікування нагород підтримує християнина в добродіяннях і подвижництві і тільки любов до Бога підносить християнина на висоту чеснот.

Життя Ісуса Христа, як зразок та приклад для морального наслідування

Для морального життя людини не досить одного знання морального закону. Знання, яке б воно не було обширне, не може володіти такою силою, щоб примусити нашу волю діяти.

За силою впливу на людину ніщо не може зрівнятися з прикладом. Живий приклад схиляє не тільки розум, але й серце. Тому, крім закону добродійного життя, необхідний живий приклад і зразок морального досконалого життя.

Ми маємо такий взірець у Богові, тому й сказано: «будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний» (Мф. 5, 48). Але людям потрібен ще такий зразок, в якому здійснені моральні вимоги і моральний ідеал в таких же умовах, в яких вони поставлені в земному житті. Християнство й указує нам такий зразок в лиці Спасителя. В Ньому ми маємо безмежний, неосяжний і вічний ідеал морального життя, яке охоплює усі часи і всіх людей всіма сторонами.

Ісус Христос не тільки сповістив людям величне моральне вчення, але й утілив його у Своєму житті. «Він був сильний словом та ділом перед Богом і всіма людьми». (Лк. 8, 49; 24, 19).

Наше моральне завдання полягає саме в наближенні до цього конкретного чисто людського Першообразу людського життя, Який попри всю свою недоступну висоту, близький і дорогий нам.

Які ж людські риси Особи Ісуса Христа?

Моральний образ Спасителя невичерпний в людському зображенні. Його повний образ і в усій несказанній славі не в силах зобразити ані словом людини, ані мовою ангела. Але ця обставина аж ніяк не виключає благоговійних спроб до таких зображень. Ось чому ми, набожно схиляючись перед Божественною Особою Спасителя, не беремо на себе непосильного завдання уявити Його цілісний образ. Для нашої мети цілком досить відмітити лише деякі істотні риси в Особі Ісуса Христа.

Такими рисами є найвища моральна свобода і довершена любов?

1). Найвища моральна свобода чи свобода від гріха чітко засвідчена у Св. Письмі: «Він не учинив жодного гріха і не було обману в Його устах», – говорить апостол Петро (1 Петр. 2, 22). «Згрішив я, продавши невинну кров», – зізнається Іуда Зрадник (Мф. 27. 43). «Я не знаходжу жодної провини в цій людині» (Лк. 23,4), – заявляє Пілат. «Хто з вас осудить Мене в грісі?» – запитує Ісус фарисеїв (Ін.8, 26), звертаючись до них з вимогою, щоб, якщо зможуть, звинуватити його у грісі, і не отримує відповіді¹.

2). Друга основна риса характеру Спасителя – це Його безмежна любов до Бога і людини? Істотна риса любові – це бажання бути у спілкуванні з тими, кого люблять, бажання догодити йому і готовність пожертвувати для нього усім. Якраз цими рисами вирізняється любов Спасителя насамперед до Бога. За своєю людською природою Спаситель постійно шукає спілкування з Отцем Небесним силою молитви до Нього. Євангелісти зауважують, що іноді Спаситель цілі ночі проводив у молитві до Бога. Сила молитви Спасителя була така велика, що нею Він відкривав небо і немовби знищуючи між горішнім і долішнім на Йордані, коли Він виходив з води, молився, небо відкрилося і почувся голос з неба: «Це – Син мій улюблений, в Ньому моє змилування» (Мф. 3, 17). На Фаворі, коли Він молився, сталося чудо преображення (Лк. 9, 29).

В саду Гефсиманському, коли Він сумував і молився, Ангел зміцнював Його і служив Йому (Мар. 26, 32 – 39; Лк. 23, 41).

Нарешті, любов до Отця Небесного виявилася і у величі жертви Спасителя. Все Його життя на землі було безкінечною жертвою. В найтяжчі хвилини страждань на хресті думка Спасителя була спрямована до Бога, і, вмираючи, Він спокійно віддав в Його руки Свою душу.

Якими рисами вирізняється любов Спасителя до людей? Любов Господа Ісуса Христа до людей була безмежною. Вона збирає біля Нього учнів. З терпінням Він переносить їхні слабкощі. Він звертається до страждаючих і обтяжених, грішників, митників, фарисеїв і до всіх, хто знаходиться у зневазі та приниженні, і сягає навіть людини, яка ладна продати Його.

Потім, любов Ісуса Христа у найвищій мірі доброзичлива: Він плаче з тими, хто плаче, радіє з тими хто радіє, співстраждає з тими, хто страждає, дає зір сліпим, слух – глухим, очищує прокажених, виганяє бісів, воскрешає мертвих тощо. Його життя – це безнастанне добродіяння. «Він ходив, добродіючи і зціляючи всіх», – свідчить про нього апостол Петро (Діян. 10, 38).

Нарешті, любов Ісуса Христа була всеохопна. Він прийшов покласти душу Свою за весь людський рід і тому не робив ніякої різниці між іудеєм та язичником, рабом і вільним.

Господь Ісус Христос Своїм життям дав нам приклад для наслідування.

Сам Спаситель вказав на необхідність наслідувати Його: «Я дав вам приклад, щоб і ви робили те саме, що Я робив вам» (Ін. 13, 15). «Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли слідами Його» (1 Петр. 2, 21). «Хто говорить, що перебуває в Ньому (Ісусі Христі), той повинен чинити так, як Він чинив» (1-е Ін. 2, 6).

В чому має полягати наше конкретне наслідування Христа?

Під наслідуванням Христа слід розуміти поступове витворення у собі тих самих внутрішніх рис, якими в недосяжній досконалості володів Спаситель світу¹.

Наслідування Ісуса Христа має полягати в наслідування загального духу і характеру Його морального життя; Його безмежної любові і милосерді, яке проникало усі Його стосунки до людей; Його мужності та визнанню віри і довготерпіння під час страждань, Його покірності, послуху і всецілої відданості волі Бога Отця, Його ревності за славу Божу, Його безперестанному молитовному спілкуванню з Отцем, Його глибокому смиренню і дивовижній лагідності, терпінню та великодушності, Його величезній самопожертві, і цілковитій безкорисливості, Його найвищі святості і чистоті життя, далекій до будь- якого гріха, і, навпаки, сповненій найвеличніших прагнень духу, який поступово зростав у премудрості, благодаті і любові у Бога і людей.

Окрім прищеплення у собі морального напрямку життя і наслідування Його прикладові, християнин повинен засвоювати реальний зміст Його боголюдського життя, почерпати повноту життя, благодатні сили з Його життя, – жити Христовим життям. Цю вимогу чітко висловив Ісус Христос словами; «Як вітка не може приносити плоду сама, якщо не буде на лозині, так і Ви, якщо не будете в Мені. Я Є лозина, а ви вітки: хто перебуває у Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене, не можете робити нічого» (Ін. 15, 4 – 5). З цих слів видно, що Господь Ісус Христос є для нас, християнин, не лише вчитель, але й Джерело морального життя. Зі свого боку, внутрішня глибока єдність і спілкування в любові з Христом неможливі без засвоєння духу Христового життя¹.