Про зміну волі після навернення

Однак, на кого діє благодать Божа в тому відбувається істинна зміна спрямування волі. Ця зміна відбувається нищівною дією покаяння на самість чи самолюбство. Через покаяння самолюбство (егоїзм) нищиться в самому своєму корені, в початку. Егоїстичний напрямок паралізується і знищується, прагнення самодогоджання – замінюється прагненням догоджати Богові. Людина, що кається по – справжньому, добровільно і свідомо одважується розірвати будь – яку спілку з гріхом і всією істотою навернутися до Бога – джерела найдосконалішого добра. Покаяння – це “рішуча зміна на краще, перелом волі, відвернення від гріха і навернення до Бога з запереченням себе від усього іншого. Більше усього характеризує її хворобливий перелом волі,² – відмова від такої життєдіяльності, в основі якої лежить саме ушкоджена воля, гріхолюбне самодогоджання. Таким чином, людина через покаяння і віру в Господа Ісуса Христа підноситься до певності у спасінні одважується працювати Господові до кінця життя, після чого в таїнстві хрещення чи покаяння незбагненно з’єднується через Господа Ісуса Христа з Богом і стає причасником Божественної природи.

Звідси головні нахили волі у християнина повинні бути: самовідданість і ревність за перебування у спілкуванні з Богом, чи любов.

Самовідданість – це заперечення самолюбства. Вона має на меті усе, на чому є карб самості, ненавидить її і відвертається від усіх речей, які живлять її; ставить у ніщо усілякі тимчасові, зовнішні переваги; не дає серцю прикипати до тварних предметів (“відіймає з усіх створених речей своє серце”).

У подвизі самовідданості, відмови від егоїстичного напрямку гріховної волі є в своєму істинному вигляді особа людини. Ті богоподібні риси людської душі, придушені в людині гнітом її гріховної волі, бездіяли в ній чи виявлялися слабко і нерішуче, – тепер починають діяти в усій своїй силі та богоподібній красі. В глибині людського духу закладений початок іншого, богоподібного життя, потреба і здатність самовідданої любові, які придушувалися іншим, протилежним початком егоїстичного самодогоджання. Тепер цей початок богоподібного життя через самозречення самовідданості звільняється і може виявлятися та здійснюватися належним чином.

Самовідданість не залишається і не може залишитися самотнім та самодостатнім початком в духовному житті, навпаки, він неодмінно виявляється і у внутрішньому настрої, і в зовнішній діяльності як позитивний та всеохопний початок любові. Із самовідданостю тісно пов’язана любов до Бога і ближніх, бо, зрікаючись себе, ми переносимо свою любов на Бога та ближніх. зв’язок самовідданості з настроєм християнської любові найістотніший, близький, тісний, органічний, необхідний. Любов не виявляється без самозречення і, навпаки, самовідданість фактично може здійснюватися за умови виховання та розвитку в людині любові.

Будучи за своєю природою запереченням самолюбства, самовідданість приносить і плоди або народжує в нас нахили цілком протилежні до тих, які спричиняє самість. Тобто замість гордості у самовідданого християнина – смирення. Замість корисливості у нього не тільки безкорисливість і нездирництво, але й почуття подорожнього, коли він нічого не називає своїм, а все Божим, себе ж тільки вартовим майна Божого, від чого вільно ділиться ним з усяким неімущим. Замість похотей та втіх – у самовідданого – самоприборкання, самообмеження і стриманість, з метою подолання “старої” людини і надання “новій людині” влади за словом Апостола “умертвляю тіло моє і поневолюю”, бо “кожен, хто чинить подвиг, від усього стримається” і піклування про тіло не перетворює у похіть. (1 Кор. 9, 27, 26; Рим. 13, 12-14).¹ Коротше кажучи, якщо самолюбство є мати усіх пристрастей, то християнин, аби придушити самолюбство, повинен з цілковитим самозреченням поборювати усі його породження – пристрасті, насаджувати протилежні їм навички, хороші нахили чи чесноти.