Про чеснотливість як про добру справу Чеснотливість чи добре моральне життя характеризується і виявляється в добрих справах.

Добра справа – це будь-яке виконання належним чином заповідей Божих, з істинною метою, на славу Божу за вірою в Господа Ісуса Христа і з законними обставинами.

В православному Визнанні (ц. сл. – Ісповіданні) дається таке визначення добрих справ: вони полягають у виконанні заповідей Божих, які людина виконує охоче, з поміччю Божою, і за сприяння власного розуму і волі, з любові до Бога і ближніх.

Предметом добрих справ є заповіді Божі, а також виконання всього того, що не суперечить заповідям, згідно з їхнім духом.

Це виконання повинно бути вільне, не примусове чи з холодного навику, чи механічне, за звичаєм, а повинно бути з любові, з бажання, з ревності чинити добрі справи у відповідності з Божими заповідями.

Істинно добра справа чиниться з докладанням власних зусиль, за сприяння власного розуму і з поміччю Божою. У звершенні добрих справ самовпевненість і зарозумілість шкодять не лише їхній чистоті, але й успіху і досконалості. Але й, з іншого боку, відмова від докладення власних сил, очікування на всі натхнення згори, (як у квієтістів та квакерів) так само спотворює справу і всю діяльність, відкриває двері лінощам та спокусам. Необхідне діяльне очищення і виправлення серця від пристрастей, наполеглива праця самовиправлення і добродіяння. Від Господа приходить поміч, але тим, хто діє, а не тим, хто бездіє і серцем майже ніколи не бажають добра. Небажаючому Бог не пошле допомоги і отямлення. Але дій, старайся і прийде поміч.

Нарешті, істинно добра справа має звершуватися з розсудливістю, своєчасно, з врахуванням законних вимог і обставин. Іноді або час, або місце, чи щось інше не дозволяють справі бути доброю, чи з’явитися в істинній досконалості і плідності. Тут потрібні розсудливість, розважливість, які набуваються всіляким духовним досвідом і подаються благодаттю Божою. «Звернися до старців і вони скажуть тобі»¹.

Вікові особливості чеснотливого християнського життя

Вказані три сторони чеснотливості, як видно з їхніх властивостей, знаходяться у безперервному зв’язку і взаємодії. Вихідним початком усього є ревність за християнським життям, зміцнювана благодаттю в таїнстві хрещення чи покаяння. Ревність, як внутрішній вогонь, безперестанно приводить наші сили в рух до чеснотливості. Вона ж через безперервний рух добрих справ насаджує в дусі і серці людини і добрі схильності. Надійність і міцність християнського життя полягає в цих добрих схильностях нашої душі. Слід докладати наполегливість, праці і неослабленої турботи, поки вони не ствердяться, не зміцняться в душі. Дерево, посаджене нещодавно, можна легко вирвати, а щоб вирвати вкорінене, необхідно неабиякі зусилля. Так і добрі схильності, які на початку доброго життя, ненадійні, мінливі, нестійкі, тим більше зміцнюються, глибше вкорінюються в серці, чим більше людина перебуває у відповідних ним добрих ділах. З часом і ці добрі схильності, перетворюються немовби на природні.

З прищепленням у серці добрих схильності виганяються від нього злі, і душа дедалі більше і більше стає чистою. На цій підставі можна розрізняти різні стани чеснотливого християнина, різні вікові особливості його духовного життя. В слові Божому ці вікові особливості позначаються за аналогією з природним віком, от – як; дитячий, юнацький, чоловічий чи досконалий. (1 Ін. 2, 12 – 14; Євр. 6, 13 – 14). І в св. отців вказуються також три ступені духовного зростання: початкові, зростаючі і досконалі, чи ступені навернення, очищення і освячення¹.

Тут можна вказати тільки на деякі риси кожної з указаних вікових груп, спираючись на слово Боже та отцівські твори.

ДИТЯЧИЙ ВІК. До нього належать ті, котрі тільки починають християнське життя. Про цей вік апостол Іоанн говорить: «пишу вам, діти, тому що прощені вам гріхи задля імені Його (Ісуса Христа)» і ще: «пишу вам діти, тому що, ви пізнали Отця». (1 Ін. 2, 12, 13).

Дитячий вік (духовний) триває від початку християнського життя, від навернення до утворення внутрішнього і зовнішнього порядку цього життя і правил християнської діяльності. Тут треба, наприклад, встановити як дитина поводиться у зовнішньому порядку життя, в різних випадках, з різними особами, так щоб і цих стосунків не розладнувати і разом з тим не гасити життєдіяльності духу. Так само і стосовно внутрішньої боротьби з помислами і пристрастями треба знайти шляхи найбільш успішного їх поборення. Все це буває не одразу, з усілякими відхиленнями, пошуками, тому що для цього віку, як і природно – дитячому, властиві нетвердість, незрілість, дитячі міркування. Тому молодим пропонуються спочатку початкові слова Божі, Словесне молоко, а не тверда пожива, початки вчення Христового, аби вони поступово зростали на спасіння (Євр. 5, 12–13; 6, 1; 1 Петро 2, 3).

Однак, молодим духом у духовному житті апостол Іоанн відносить прощення гріхів задля імені Христового і пізнання Отця (1 Ін. 2, 13–14). Пізнання в Бозі саме Отця, а не грізного Владики, риса дуже характерна для цього віку. Живе відчуття любові Отця Небесного в усвідомленні слабкості сил і недосвідченості духовного життя – ось риса дитячого періоду духовного життя. Цілковита віра в Небесного Отця і живе керівництво Святої Церкви складає невід’ємну рису і духовного дитинства. Дітям прищеплюється те, що називається дитячою невинністю. Це й же стан притаманний і духовному дитинству, оскільки людині в таїнстві хрещення і покаяння подається прощення гріхів задля імені Спасителя. У св. Іоанна Ліствичника містяться приписи для цих початківців, переважно тілесні подвиги: піст, праця, пильнування, мовчання, покаяння, сльози та інше.¹

ЮНАЦЬКИЙ ВІК. Це час боротьби і подвигу над викоріненням пристрастей і насадження добрих схильностей. Про цей вік говорить ап. Іоанн: «Я написав вам юнаки, тому що ви сильні і слово Боже перебуває у вас, і ви перемогли Лукавого» (1 Ін. 2, 14). Коли форми і порядок життя установилися, починається остаточне вигнання зла з себе, насадження і вкорінення добра. Це не означає, що зло допускалося, але тепер воно виганяється, так би мовити, систематично, невпинно. Як у природньому житті юнакові належить здобувати освіту, формувати себе, так і в духовному Слово Боже, прийняте раніше з дитячою простотою, тепер засвоюється органічно, передає лагідність у житті, робить не тільки слухачем, але й творцем слова. Господь Ісус Христос для таких, хто перебуває в цьому духовно – зростаючому віці, вселяється в їхнє серце. У тих, хто зростає в духовному житті, характерним є почуття сили в Богові. «Все можу завдяки Господові, Який зміцнює мене». Природний юнак живе надіями, енергія у нього невтомна, боротьба із злом сягає героїзму, так і юнацькому віку в духовному відношенні притаманні мужність у духовній боротьбі, безсумнівна надія на досягнення досконалості й отримання вічних благ. У св. Іоанна Ліствичника для цього духовного віку переважно додаються духовні подвиги: нечестолюбство, негнівливість, добра надія, лагідна порада, непорочна молитва, негрошолюбство²

ЧОЛОВІЧИЙ ВІК. Це такий стан духовного життя, коли християнин шляхом тривалого подвигу долає з поміччю Божою гріховні пристрасті і пороки, і досягає тих чи тих вищих ступенів християнської досконалості. Про цей вік говорить апостол: «Пишу,

вам, батьки, тому що ви пізнали суд Його від початку, пізнали Безпочаткового». Природним мужам властиві мужність, твердість, непохитність, досвідченість і цілковитий розвиток сил. Духовна досвідченість і мудрість засвоюються словом Божим і досконалими людьми, які сягли відповідним чином Христового віку, їм властива тверда пожива (Євр. 5, 14). Їхні почуття привчені розрізняти зло і добро. Із спонук їм найбільш властиві любов. Їхнє значення переважно досвідне і практичне, але їм же властиве і вище пізнання ,теоретично споглядальне. Їм відкриваються потаємні властивості Безпочаткового. (1 Ін. 2, 13, 14). Таким досконалим значенням володів улюблений учень Христовий. Але це найвище Богознання означає розп’яття тіла з пристрастями і похотями чи моральну чистоту, – як говорить св. Іоанн Ліствичник! Завдяки найдосконалішим знанням, умоглядним і досвідним, духовні мужі здатні керувати і вести й інших до єдності віри і пізнання Сина Божого і тому й називаються отцями.

Відносно зростання і досконалості в духовному житті слід відмітити, що їм незмога окреслити меж, бо християнам поставлено на меті бути досконалими як Отець Небесний є досконалий. (Мф. 5, 48). Можливі ж на землі ступені моральної досконалості вищими можна назвати тільки відносно, тому що на землі нема остаточної чистоти і зрілості, і не виключається можливість падіння. Тому ап. Павло заповідує: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти». ( 1 Кор. 10, 12). Св. Макарій Великий свідчить, що і досконалі не перебувають на одній ступені і що навіть їм незмога перебувати завжди у вищих ступенях, через те, що наша тлінна природа не переносить цього¹¹».