Про чеснотливість та її характерні риси Поняття про чеснотливість

Якщо наші вільні дії узгоджені з моральним законом Божим і здійснюються з чисто – моральних спонук любові до Бога і ближніх, те називається морально – добрим, чи коротше кажучи, чеснотливістю.

Якщо ж самі вільні дії не згідні з моральним законом Божим і здійснюються із спонук, протилежних християнській любові, а саме від себелюбства (егоїзму), то називаються аморальними, гріховними, простіше кажучи, гріхом.

Таким чином поняття «чеснотливість» рівносильне з поняттям «моральне життя», поняття «гріх» рівносильне з поняттям «аморальне життя».

Під іменем християнської чеснотливості ми маємо на увазі вільне, свідоме і постійне виконання морального закону, чи вільне, свідоме, щире і діяльне прагнення християнина свої думки, бажання і дії узгоджувати з моральним законом Божим за духом учення і прикладом життя Ісуса Христа².

Характерні риси чеснотливості і три типи її вияву

Чеснотливість сама по собі одна і нероздільна. Як одна лише воля Божа, один моральний закон, дух і суть якого полягає у великій заповіді про любов і самопожертву, так повинно бути одне прагнення і почуття добра, одне бажання – завжди і скрізь діяти за законом любові.

На єдність чеснотливості вказує слово Боже, коли говорить, що «закон, який зберігся і грішник винен в чомусь одному, винен проти всього закону», тому що Законодавець один (Як. 2, 10–11).

Але будучи одна за суттю, чеснотливість має різні види, які розрізняються за предметами, особами та іншими відношеннями, має різні види вияву.

З багатьох видів чеснотливості Слово Боже і Церква розрізняють головні чесноти: віру, надію і любов до Бога, з яких виходять і розвиваються всі інші християнські чесноти, такі як: молитва, стриманість, смирення, лагідність та ін.

Чеснотливість взагалі розуміється у широкому смислі і є не тільки творіння одних добрих справ. Чеснотливість є вияв християнського устрою і християнської діяльності усієї людини, її душі і духу. Тому:

Чеснотливість є а) всеохопне прагнення нашого духу до добра чи настрій духу, що діє по – християнськи. б) Одночасно воно є хороше ставлення чи навик (в душі і тілі) до добра і, нарешті, в) кожна окрема добра справа (як наслідок перших двох).

Про чеснотливість, як стан чи настрій духу, діючого по – християнськи

Наше найвище благо чи добро полягає у Богові. Отже, прагнення до добра є те саме, що й прагнення перебувати в Бозі чи жадання до Богоспілкування. Це прагнення виявляється в діяльному виконанні святої волі Божої з допомогою Божої благодаті. Отже, істинно – християнська чеснотливість чи по – християнськи чеснотливий стан духу є палке бажання (жадання) і благодатна сила перебувати в спілкуванні з Богом через Господа Ісуса Христа, ревно і постійно, певною мірою виконуючи Його волю, з допомогою благодаті і з вірою у Господа, силою і обіцянкою хрещення.¹

Однією з важливих властивостей морально – християнського настрою духу є палке бажання жити богоугодним життям, прагнення до Богоспілкування.

«Старано намагаюся, – говорить апостол Павло, – до почесті найвищого звання; і всіх християн насичує: «Завжди шукайте добра, духа не гасіть, горішнього шукайте, палаючи духом». (Філіп. 3, 12, 14; 1 Сол. 5, 15, 19; Кол. 3, 1; Рим. 12, 11). Це горіння духу пізнається з теплоти, яка зберігається у серці, і за бажанням до діяльного догоджання Богові.

Крім жадання і ревного бажання необхідна і сила. І поза християнством були приклади ревного пошуку Бога (напр. Юстин Філософ).

Але сила дається тільки в християнстві. Ревність (жадання) є свідчення пробудження нашого духу, а сила – свідчення поєднання нашого духу з силою Божою.

Ця благодатна сила (благодать Божа) дається християнинові для перебування в спілкуванні з Богом. Мета християнина – перебування з Богом. З цією метою він повинен зректися себе і всього, що лестить самолюбство, і віддати себе волі Божій. Тільки та чеснотливість є істинна, яка чиниться задля Бога, веде до спілкування з Богом.

Ця мета Богоспілкування досягається через ревне, старанне постійне, безперестанне, виконання святої волі Божої, що виходить від серця. Не кожен, хто говорить Мені: Господи, Господи, увійде в царство Боже, але хто чинить волю Отця Мого, Що на небесах» (Мф. 7, 21; пор. Лук. 9, 62; Мф 10, 22).

Дії цієї благодаті, яка супроводжує людину – християнина в діяльності, полягають у різноманітному просвітленні істинами віри і розумінням святої волі Божої, просвітленням очей серця (Ефес. 1, 18) і горінням ревності, зміцненням і утвердженням волі на добро (1 Петр. 5, 10).

Старанність в чеснотливості звершується в Церкві Христовій й обумовлюється перебуванням у Церкві, членом якої християнин стає через хрещення за вірою в Господа Ісуса Христа. Поза Церквою нема істинно чеснотливого життя, бо до тих, хто поза нею, не приходить Божа сила, біля них нема виховної благодатної атмосфери, яка подається лише таїнствами і всім чином церковних священнодій.

Отже, чеснотливим можна назвати тільки того, хто має ревність за християнське добре життя.

Ця ревність і є дух спасіння християнського життя. «Я не вважаю себе таким, що досяг (досконалості), – говорить апостол, – а тільки, забуваючи минуле і подаючись уперед, прямую до мети, до почесті найвищого звання Божого у Христі Ісусі» (Філіп. 2, 13–14). Така була постійна і невтомна ревність в апостола Павла. Такою ж постійною вона повинна бути у будь-якого християнина.

Тому «нехай кожен християнин подбає про те, щоб ублагати Господа, щоб не допустив ніколи погаснути цьому вогню у серці; бо в ньому життя».¹

Про чеснотливість, як схильність до хороших навичок душі людини

Другою важливою рисою чеснотливості, чи доброго християнського життя є хороша схильність чи хороші навики душі людини.

Хороша схильність лежить в основі добрих справ. Наприклад, смирення називається чеснотливістю, але воно не є якась певна справа, а є схильність, яка перебуває у серці, що виявляється у всіх смиренних справах. Однаковим чином терпіння, лагідність, безкорисливість називаються і є чесноти, а тим часом вони не лише певні справи, а щось приховане, що лежить у відповідних їм справах, в основі цих справ, щось таке, що постійно перебуває в серці, впроваджене в нього, а саме –безперестанна любов до цих добрих справ.

Ці добрі схильності і є, власне, чесноти.

Не той безгнівний, хто не лає свого кривдника, але той, хто і в серці має до нього незлобливість.

В якому ж співвідношенні знаходиться поняття чеснотливості як доброї схильності душі, для її розуміння, як ревності за добре християнське життя?

Спочатку, коли людина навернеться до Бога і починає дбати про християнське життя, в її серці ще не буває у всій силі добрих схильностей, не буває ані лагідності, ані терпіння, ані смирення, ані стриманості, хіба що з природного настрою. Ревність за добре християнське життя є в цей час лише насінням, їхнім зародком. В подальшому завдяки ревності, людина з молитвою спонукає себе на будь – яку добру справу, дедалі більше привчає до неї свою душу, і нарешті, з поміччю Божої благодаті, якнайщиріше і найсердечніше починає любити добро. Добра схильність входить в дух людини, стає немовби природною до неї.

Так, наприклад, у кого нема терпіння, лагідності чи смирення, той шляхом вправлянь, роблячи зусилля для цього, спочатку з труднощами і болем, зрештою, набуває їх. Так само набуваються і інші чесноти.

Оскільки чеснотливість одна, то і будь-яка добра схильність перебуває у взаємному зв’язку, взаємній спілці, як кільця одного ланцюжка. Як у ланцюжку, коли взяте одне кілечко, і можна вийняти увесь ланцюжок, так і між хорошою схильністю чи чеснотами – таке співвідношення що одна, природно, тягне за собою й іншу. Преподобний Макарій Великий говорить: «Всі чесноти зв’язані між собою як ланки в духовному ланцюзі, і залежать одна від одної; молитва (залежить) від любові, любов від радості, радість від лагідності, лагідність від смирення, смирення від служіння, служіння від надії, надія від віри, віра від послуху, послух від простоти»¹.

Християнинові треба, головним чином, берегти дух ревності за богоугодне життя і спонукати себе на добро, а благодать Божа влаштує все сама: з очищенням серця від пристрастей поволі почнуть прищеплюватися протилежні їм хороші схильності за своїм порядком і взаємозв’язком. Від людини вимагається власна воля, ревність, самовіддана праця, благодать же Божа очищає, оновлює наші серця, витісняє гріх, оволодіває силами душі, насаджує добро².