1. Корисність і попит.

Економічні потреби (economic needs) – це внутрішній мотив, що спонукає суб’єктів до економічної діяльності.

Блага (goods) – засоби, що задовольняють потреби. Економічні блага обмежені і складаються з речей та послуг.

Класифікація економічних благ:

1. Довготермінові і короткочасні: довготермінові – це блага виробничого використання, до короткочасних належать предмети особистого споживання, а також частина благ виробничого призначення (предмети праці).

2. Субститути і компліменти: субститути – конкуруючі, взаємозамінні блага (мило і пральний порошок); компліменти – взаємодоповнюючі блага, що можуть споживатися разом (чай і цукор, авто і бензин).

3. Теперішні і майбутні: теперішні – ті, що перебувають у безпосередньому розпорядженні економічного суб’єкта, майбутні – ті, що суб’єкт може колись мати.

4. Прямі і непрямі: прямі – споживчі блага, непрямі – виробничі блага, що сприяють задоволенню особистісних потреб опосередковано.

Корисність блага (utility of good) – це здатність економічного блага задовольнити одну або кілька людських потреб.

Максимізація корисності є метою споживача, основним мотивом його поведінки.

При аналізі корисності в мікроекономіці використовується два підходи: кардиналістський та ординалістський. Головна відмінність між ними полягає в тому, що при першому підході корисність можна обчислити у певних одиницях виміру, а другий базується на ряді аксіом.

Кардиналістський (кількісний) підхід до аналізу корисності і попиту ґрунтується на уявленні про можливість вимірювання корисності різних благ у гіпотетичних одиницях корисності.

Розрізняють загальну корисність (total utility), яку споживач отримує від споживання усіх одиниць (частин) певного блага і граничну корисність (marginal utility) – додаткова корисність, що приносить споживання кожної додаткової одиниці (частини) блага (рис. 2.1.).

Рис. 2.1. Загальна (a) і гранична (б) корисність благ

Максимум задоволення загальної корисності досягається у точці А, коли гранична корисність стає рівною нулю. Це означає, що благо повністю задовольняє потребу. Чим більшою кількістю блага ми володіємо, тим меншу цінність несе для нас кожна додаткова одиниця цього блага.

Функція корисності – це співвідношення між обсягами спожитих товарів і послуг і рівнем корисності, що досягається споживачем:

, (2.1)

де U – корисність, Q_x, Q_y, Q_n – обсяги відповідних спожитих товарів.

Функція граничної корисності – функція, що вказує зменшення граничної корисності блага з ростом його кількості:

, (2.2)

де MU – гранична корисність, що дорівнює похідній загальної корисності даного блага.

Ординалістський (порядковий) підхід ґрунтується на менш жорстких припущеннях, ніж кількісний підхід. Споживачу не потрібно вимірювати корисність того чи іншого блага у певних штучних одиницях. Достатньо, щоб він міг упорядкувати усі можливі товарні набори за перевагою.

Аксіоми порядкового підходу:

1. Повної (довершеної) впорядкованості. Споживач здатний упорядкувати всі можливі набори товарів за допомогою відносин переваги і байдужості. Тобто для будь-якої пари товарів А і В споживач може вказати, що А переважає В, або А і В рівноцінні.

2. Транзитивності. Теорія споживчого вибору виходить з постійності і певної узгодженості смаків споживача. Так, якщо А, В, С є комбінаціями яких-небудь благ і споживач байдужий у виборі між наборами А і В і між В і С, то він також байдужий у виборі між А і С.

3. Ненасиченості. Якщо товар А містить меншу кількість кожного товару, а одного з них більше, ніж у наборі В, то А переважає над В.

4. Субституції. Споживач згоден відмовитись від невеликої кількості блага А, якщо йому запропонують взамін більшу кількість блага-субституту.

5. Незалежності споживача. Задоволення споживача залежить тільки від кількості спожитих ним благ і не залежить від кількості благ, спожитих іншими споживачами.

2. Крива байдужості і бюджетна лінія.

Набір байдужості – це набір споживчих кошиків з однаковим рівнем корисності. На ринку існує множина споживчих кошиків. Серед них споживач завжди може знайти такі кошики, які є однаково привабливими для нього, тому що вони мають однаковий рівень корисності.

Крива байдужості (indifference curve) – це лінія рівної корисності, всі точки якої показують множину наборів комбінацій двох благ, що забезпечують один і той же рівень корисності (рис 2.2а).

Рис. 2.2. Крива байдужості (а) і карта кривих байдужості (б)

Карта байдужості – сукупність кривих байдужості (U₁, U₂, U₃), кожна з яких представляє інший рівень корисності (рис. 2.2.б.), застосовується для описання уподобань споживача щодо всіх можливих комбінацій двох товарів. Вона описує поведінку споживача без врахування видатків на будь-який кошик і є «моделлю бажаного».

Рухаючись вздовж обраної кривої байдужості, споживач залишається на одному і тому ж рівні корисності, але може змінювати набір товарів у кошику. Опуклість кривих байдужості до початку координат означає, що збільшення в кошику кількості одного товару супроводжується зменшенням кількості іншого, тобто споживач може лише замінювати один товар іншим.

Зона заміни (субституції) – ділянка кривої байдужості, в якій можлива ефективна заміна одного блага іншим.

Гранична норма заміни (marginal rate of substitution – MRS) – кількість одного блага, від якої змушений відмовитись споживач, щоб одержати додаткову одиницю іншого. Вона може бути визначена як кутовий коефіцієнт кривої байдужості в кожній точці:

(2.3)

Форма і нахил кривих байдужості визначаються уподобаннями споживача і залежать від ступеня замінності благ у споживанні. Оскільки більшість товарів є неповними замінниками, то їхні криві байдужості є монотонно спадними, опуклими до початку координат. Разом з тим, вони можуть мати й іншу форму. Якщо товари є абсолютними замінниками, споживачу байдуже, який з них споживати (купити учнівський зошит червоного чи синього кольору), гранична норма заміни є сталою, а криві байдужості матимуть вигляд спадних прямих. Якщо товари є абсолютними взаємодоповнювачами (наприклад, взуття на праву та ліву ногу), то заміщення неможливе, гранична норма заміни дорівнює нулю або є нескінченною, а криві байдужості мають вигляд прямого кута.

Досягнення максимуму споживання залежить насамперед від доходу (бюджету) споживача.