3. Економічна динаміка: сутність, форми, чинники, моделі

Поняття «економічна динаміка» «динаміка економічної системи» в сучасній літературі уособлює найзагальніші характеристики процесів руху і змін системи (лінійність і нелінійність, зворотність і незворотність, унікальність і повторюваність, зміна кількісних і якісних характеристик), передає й віддзеркалює просторово-часовий стан перетворень (відносно інших процесів і систем, що обираються як точки відліку), узагальнює різноманітність напрямів і форм перетворень (тривалість, часовий порядок, історичну послідовність, перехід з одного якісного стану в інший, збільшення, зменшення, незмінність, достатність або недостатність).

Змістом та формою динамічних економічних процесів є відтворення й циклічність, трансформація і розвиток, криза і зростання, прогрес і еволюція впродовж визначеного просторово-часового періоду. Набуття економічною системою нових кількісних та якісних властивостей зумовлене здебільшого її зростанням та розвитком.

Економічні цикли. Розвиток економічної системи (національної економіки) завжди проходить нерівномірно та супроводжується коливаннями її основних параметрів (рівня та темпів зміни ВВП, цін, зайнятості та безробіття тощо). Економічні коливання можуть набувати періодичного характеру та являють собою визначену послідовність альтернативних фаз. Фази відрізняються станом економічної кон'юнктури – напрямом та ступенем зміни макропараметрів (рис. 5.6).

Фази, які послідовно змінюють одна одну:

криза або спад, або рецесія (від лат. recessus – відступ). На рис. 5.6– відрізок 1. У цей період спостерігаються падіння об’ємів і темпів національного виробництва, зростання запасів нереалізованої продукції, масові банкрутства підприємств, зростання безробіття та зниження рівня заробітної плати, порушення економічних зв’язків тощо;

депресія (від лат. depressio – зниження, пригнічення) – відрізок 2. У цей період призупиняється падіння виробництва та погіршення інших макроекономічних показників;

пожвавлення – відрізок 3. Впродовж цього періоду спостерігається розширення виробництва до передкризового рівня, стану. Відновлюються й інші макропараметри;

підйом (іноді використовується терміни «процвітання», «вершина», пік», «бум») на рис. 5.6 – відрізок 4: рівень розвитку економіки країни перевищує передкризовий рівень.

У реальній дійсності траєкторія розвитку економіки являє собою не ламану, а хвилеподібну криву: економічні коливання називають економічними хвилями.

Проміжок часу, протягом якого національна економіка (економічна система макрорівня) послідовно проходить всі чотири фази розвитку (від однієї найвищої точки до іншої), називається економічним циклом. У загальному розумінні цикл(гр. kyklos – коло) – сукупність процесів, робіт, операцій, які утворюють закінчену кругову послідовність.

Залежно від тривалості, розрізняють коротко-, середньо- та довгострокові цикли (коливання). Циклічні коливання супроводжуються відхиленням фактичних макропараметрів (показників національної економіки) від потенційних (можливих).

Залежно від того, як змінюється значення економічних параметрів в ході циклу, розрізняють різновиди індикаторів економічного циклу (рис. 5.7).

Різноманітність криз:

залежно від рівня розповсюдження в економічній системі (або масштабів порушення рівноваги) розрізняють:

часткові кризи – розповсюджуються на одну сферу або галузь економіки, тобто розвиваються на мезорівні економічної системи;

загальні кризи охоплюють всю національну економіку;

світові кризи – потрясіння розповсюджуються на більшість економік світу.

залежно від регулярності порушення рівноваги в економіці розрізняють:

періодичні кризи – повторюються регулярно через визначені проміжки часу, тобто мають циклічний характер, а тому іноді використовується інша назва – циклічні кризи;

проміжні – не дають початку повного циклу і перериваються на будь-якій з фаз; менш глибокі та менш тривалі;

нерегулярні кризи мають свої особливі чинники виникнення. До цієї групи можна віднести фінансову, грошово-кредитну, валютну, галузеву та ін.. кризи. Різновидом нерегулярних криз є структурні кризи, які обумовлені порушенням співвідношень між галузями та сферами виробництва, однобічним та виродливим розвитком одних галузей на шкоду іншим.

за характером порушення пропорцій відтворення:

криза перевиробництва – випуск надлишку товарів і посліг, що не знаходять збуту;

криза недовиробництва – гостра нестача товарів і послуг для задоволення платоспроможного попиту населення.

Типи економічних циклів визначаються їх тривалістю у часі (табл. 5.1).

Цикли різної тривалості співіснують в часі та взаємопов’язані між собою. Циклічні коливання можуть повторюватись за певних умов. Тому концепції коротко-, средньо- та довгострокових циклів не універсальні, але являють собою важливий науковий інструмент дослідження коротко-, средньо- та довгострокових закономірностей соціально-економічного розвитку суспільства.

Таблиця 5.1. – Основні типи циклів

Тип циклу	Тривалість	Головні особливості та чинники
Короткострокові
аграрний	до одного року	…
фінансовий Д.Кітчіна	2-4 роки	зміна обсягів запасів продукції  коливання ВВП, зайнятості та рівня цін – «фінансові цикли, «товарні цикли», «цикли запасів»
Середньострокові
діловий (промисловий) К.Жугляра	7-11 років	інвестиції в основний капітал  коливання ВВП, зайнятості та рівня цін – «інвестиційні цикли», «промислові цикли»
Довгострокові
інвестиційний (будівництва) С.Кузнеця	15-25 років	зміна сукупного доходу  міграція та народжуваність  житлове будівництво  сукупний попит  коливання ВВП, зайнятості та цін - “цикли будівництва”, “довгі коливання”
технологічний (кон’юнктурний) М.Кондратьєва	50-60 років	технологічний прогрес, структурні зміни в економіці – “довгі хвилі”
формаційний М.Еванса	110 років	…
політичний Дж.Модельського	90-120 років	…
вікові хвилі Ф.Броделя	100-150 років	…
цивілізаційний Дж.Форрестера	200 років	відкриття нових джерел енергії та матеріалів
цикли-епохи Е.Тоффлера	1000-2000 років	розвиток цивілізацій

На сьогоднішній день не існує єдиної теорії циклу.

Прибічники екзогенного підходу пояснюють циклічність виключно зовнішніми (відносно економічної системи) чинниками: психологічними, природними тощо.

Прибічники ендогенного підходу до аналізу циклічності економіки шукають внутрішні закономірності явища: зміна грошового потоку; диспропорції у структурі виробництва; диференціація доходів; «протиріччя між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним способом привласнення його результатів»; пристосування запасу капіталу до умов відтворення та ін.

Прибічники еклектичного підходу щодо циклічності економіки намагаються знайти та поєднати раціональні основи екзогенного та ендогенного підходів.

Найраціональнішим з усіх, існуючих на сьогоднішній день, підходів щодо визначення чинників циклічності, слід вважати системний підхід, який базується не на пошуку одного з найважливіших чинників економічних криз та циклів, а на вивченні всієї різноманітності закономірностей суспільного розвитку, можливостей їх порушення і наслідків такої ситуації для суспільства взагалі та економіки зокрема

Розвиток економіки (економічної системи) – закономірний процес кількісно-якісних змін у межах національної економічної системи, її перехід у нову якість, досконалішу форму. Економічне зростання – зростання економічної могутності країни; розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби населення в товарах і послугах; збільшення обсягів суспільного виробництва (товарів та послуг, створених за певний період); кількісний розвиток суспільного виробництва. Економічне зростання ще не віддзеркалює і не гарантує якісних покращень в асортименті продукції, способах її виробництва і умовах життя людей, але є критерієм економічного розвитку.

Економічне зростання та економічний розвиток характеризуються системою показників.

Основні показники економічного зростання та розвитку:

абсолютне зростання об’ємів ВВП, ВНД;

темпи росту або приросту ВВП / ВНД, в тому числі у розрахунку на душу населення;

темпи росту/приросту промислового виробництва в цілому, по основних галузях і на душу населення.

Існує два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. В реальності екстенсивного або інтенсивного типу економічного зростання в чистому вигляді не зустрічається. Тому економічно правильніше говорити про переважно той або інший тип економічного зростання. При екстенсивному типі зростання показників відбувається за рахунок кількісного зростання факторів: залучення у виробництво додаткових ресурсів праці, капіталу, землі тощо. При інтенсивному типі зростання головне – підвищення ефективності, зростання віддачі від використання усіх факторів, зокрема продуктивності праці (кількість факторів може залишатись незмінною). Інтенсивний тип зростання існує в трьох формах, які характеризуються різним поєднанням ресурсів, можливостями та ефективністю їх взаємодії:

фондомістка (капіталомістка) – підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат основного капіталу на одиницю продукції;

фондозберігаюча (капіталозберігаюча) – підвищення продуктивності праці супроводжується економією основного капіталу на одиницю продукції;

нейтральна – підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових капіталовкладень, але економія засобів виробництва компенсує ці витрати.

Таблиця 5.2. – Фактори економічного зростання та економічного розвитку

Критерії визначення характеру впливу факторів	Різновиди факторів
За рівнем значимості	ресурси (потенційні фактори): природні, людські, матеріальні, фінансові; джерела, рушійні сили (потреби і інтереси, поділ праці); засоби пожвавлення джерел та активізації рушійних сил;
За функціональною ознакою	фізичний і фінансовий капітали, людський і соціальний капітали, природний й екологічний капітали;
За характером впливу	безпосереднього / опосередкованого впливу, екстенсивні (екстенсифікації) / інтенсивні (інтенсифікації),
	об’єктивного характеру: ринкові сили, конкуренція, співвідношення сукупного попиту та сукупної пропозиції; науково-технічний прогрес; суб’єктивного характеру: регулююча діяльність держави, тобто державна економічна політика
За ступенем впливу	прямого / непрямого впливу,
	підсилюючої / послаблюючої / гальмівної дії;
За спрямованістю	екзогенні (зовнішні) / ендогенні (внутрішні).

Модель економічного зростання або економічного розвитку являє собою абстрактне, спрощене вираження (моделювання) цього економічного процесу у вигляді рівняння (алгебраїчної формули) або графіку.

Модель Харрода-Домара. Стратегічною змінною, за допомогою якої автори моделі прагнули управляти економічним зростанням, був обсяг інвестицій. Технологія виробництва в цій моделі описувалася функцією з постійною граничною продуктивністю капіталу за умови, що праця не є дефіцитним ресурсом, а існуюча надлишкова пропозиція на ринку праці обумовлює постійний рівень цін.

О. Домар виходить із постійних капіталоозброєнності (K/Y) і норми заощаджень (s׳). Випуск реально залежить лише від одного ресурсу – капіталу.

Приріст сукупного попиту (ΔY^D) залежить від приросту інвестицій (ΔI):

, (5.1)

де: m - мультиплікатор витрат; c׳ - гранична схильність до споживання; s׳ - гранична схильність до заощадження.

Збільшення сукупної пропозиції (ΔY^S)записується так:

або (5.2)

де: - гранична продуктивність капіталу (за умовами – постійна); I – інвестиції (приріст капіталу ΔК забезпечується відповідним об’ємом інвестицій I)

Оскільки гранична продуктивність капіталу задається технологією, а вона швидко не змінюється, то фактично = const.

В умовах рівноваги сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції;

або (5.3)

Оскільки в умовах рівноваги I = S, а S = s׳ і при цьому s׳ = const, то темпи росту національного доходу дорівнюють темпам росту обсягу інвестицій:

(5.4)

Таким чином, існує рівноважний темп приросту реального доходу в економіці, при якому повністю використовуються наявні виробничі потужності. Він прямо пропорційний нормі заощаджень і граничній продуктивності капіталу, або приріст ній капіталовіддачі (ΔY/ΔK). Інвестиції та доход зростають однаковими постійними у часі темпами.

Така динамічна рівновага може виявитись нестійкою, як тільки темп зростання запланованих інвестицій приватного сектору відхиляється від рівня, заданого моделлю.

Р. Харрод побудував спеціальну модель економічного зростання і включив до неї ендогенну функцію інвестицій (на відміну від екзогенно заданих інвестицій у Домара).

Початкове рівняння моделі можна представити як: G × c = s. Позначення, якими користується Харрод, дещо специфічні: G (growth) =∆Y/Y – реальний (фактичний) темп зростання (приріст загального випуску продукції, що виражений в частці цього випуску); c (capital) = I/∆Y – капітальний коефіцієнт або капіталомісткість (або точніше – гранична капіталомісткість, оскільки це величина інвестицій, що потрібні для зростання обсягу національного виробництва на одиницю); s = S/Y– частка доходу, що йде на заощадження або схильність до заощаджень.

Р. Харрод виходив з того, що будь-яка зміна доходу викликає відповідну зміну інвестицій прямо пропорційно зміні доходу:

I_t = ν(Y_t – Y_t-1), (5.5)

де ν - акселератор.

Підприємці, як правило, планують обсяг власного виробництва виходячи із ситуації, що склалася в попередній період, тобто насамперед зі співвідношення попиту та пропозиції: якщо попередні прогнози відносно попиту виявились вірними і попит повністю врівноважив пропозицію, то в даному періоді підприємці залишать темпи зростання об’єму випуску незмінними; якщо попит перевищував пропозицію, вони збільшать темпи розширення виробництва; якщо пропозиція перевищила попит у попередньому періоді, вони знизять темпи зростання. Формалізувати це можна так:

(5.6)

При α = 1 попит у попередньому періоді (t-1) дорівнює пропозиції, при α < 1 – попит нижче пропозиції, при α > 1 – попит вище пропозиції.

Таким чином, об’єм сукупної пропозиції:

, (5.7)

а об’єм сукупного попиту (враховуючи акселератор та I=S):

. (5.8)

Рівноважне економічне зростання припускає рівність сукупного попиту та сукупної пропозиції:

. (5.9)

Після незначних перетворень одержимо:

. (5.10)

Якщо сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції, то α = 1, і тоді в поточному періоді підприємці збережуть ті ж самі темпи росту, що й в попередньому періоді:

. (5.11)

У кінцевому підсумку: , (5.12)

звідси рівноважний темп приросту становить: . (5.13)

Харрод назвав співвідношення «гарантованим темпом росту»: підтримуючи його, підприємці завжди будуть повністю задоволені своїми рішеннями, оскільки попит буде дорівнювати їх пропозиції, а тому їх очікування будуть справджуватись. Такий темп зростання забезпечує повне використання виробничих потужностей (капіталу), але повна зайнятість при цьому не завжди досягається.

Аналіз співвідношення між гарантованим та фактичним темпами зростання дозволив зробити такий висновок: якщо фактично запланований підприємцями темп зростання пропозиції відрізняється від гарантованого темпу зростання (перевищує або не досягає його), то система поступово віддаляється від стану рівноваги.

Окрім «гарантованого темпу зростання», Харрод використовує поняття «природного темпу зростання». Це максимальний темп, що допускається зростанням активного населення і технічним прогресом. При такому темпі досягається повна зайнятість факторів – праці і капіталу. Ідеальний розвиток економіки досягається за умов рівності гарантованого, природного та фактичного темпів зростання в умовах повної зайнятості ресурсів.

Але, на думку економістів, оскільки будь-яке відхилення інвестицій від умов гарантованого темпу зростання виводить систему з рівноваги й призводить до дисбалансу попиту та пропозиції, остільки динамічна рівновага в моделі Харрода також є нестійкою.

Моделі Харрода й Домара доповнювали одна одну та давали підставу для висновків, що при даних технічних умовах виробництва темп економічного зростання визначається величиною граничної схильності до заощадження, а динамічна рівновага може існувати в умовах неповної зайнятості. Тому моделі цих авторів були об’єднані в одну, що стала «теоретичною зброєю» кейнсіанства в економіці розвитку і доволі успішно описувала реальні процеси економічного зростання до середини минулого століття.

Модель економічного зростання Р. Солоу заснована на моделі виробничої функції Кобба-Дугласа (у якій праця та капітал є субститутами). Особливість цієї моделі виробничої функції: відтворення співвідношення між збільшенням капіталовкладень у особистісний та речовий фактори виробництва, які (при рівному їх об’ємі) забезпечують відповідно 3/4 і 1/4 приросту об’єму виробництва.

Модель враховує вплив трьох чинників: запасу капіталу, зростання чисельності населення та науково-технічного прогресу.

Основні параметри моделі Солоу: Δy – приріст продукту на одного працюючого (продуктивність праці; Δk – приріст капіталу на одного працюючого (капіталоозброєнність праці); Δl – приріст населення; L – чисельність населення; E – ефективність науково-технічного прогресу; I – інвестиції; K – капітал; σ – вибуття капіталу (амортизація); σ_n – норма амортизаційних відрахувань; S – заощадження; C – споживання; s׳ – норма заощадження (гранична схильність до заощадження.

З числа чинників зростання визначено ті, які мають короткостроковий (Δk,Δl) та довгостроковий (Е) вплив. Визначальну роль у формуванні капіталу відіграють заощадження (S = I).Кінцевим результатом є не зростання продукту (Y), а зростання продуктивності праці (y = Y / L).

Пропозиція (ВВП) формалізується у вигляді виробничої функції:

Y = F (K, L) (5.14)

Обсяг виробництва залежить від запасів капіталу і використаної праці. Модельпередбачає, що виробнича функція має властивість постійної віддачі від масштабу. Ця властивість виявляється, якщо zY = F (zK, zL) для будь-якого позитивного значення z. Тобто якщо і капітал, і працю помножити на z, то й обсяг виробництва збільшиться вz-разів.

Для зручності інтерпретації виробничої функції усі її величини необхідно співвіднести з чисельністю працівників. Якщо z = 1/L, то Y/L = F (K/L, 1). Таке рівняння показує, що обсяг виробництва на одного працівника (Y/L) є функцією капіталу на одного працівника (K/L).

Якщо прийняти продуктивність праці (випуск продукції на одного працівника) за y (y = Y/L), а капіталоозброєність праці – за k (k = K/L), то виробничу функцію можна записати у вигляді формули:

Y = f (k) (5.15)

Отже, в моделі необхідно з'ясувати, які чинники визначають капіталоозброєність праці (k). Обсяг наявного капіталу залежить від інвестицій та амортизації, тобто капітал є чистими інвестиціями, які й визначають зростання (К = І – σ)

Функція інвестицій записується формулою: I = s’f(k). (5.16)

Норма заощаджень приймається за постійну величину (s' = const), а заощадження дорівнюють інвестиціям (S = I). Таким чином, норма заощаджень визначає розподіл продукту на споживання та інвестиції.

Залежність капіталу від інвестицій та амортизації. Припустімо, що стійкий рівень капіталоозброєності праці, за якого інвестиції дорівнюють амортизаційним відрахуванням (І – σ), досяг рівня k*. Стійкий рівень капіталоозброєності – це такий стан рівноваги, який, за Солоу, визначає економічну динаміку і до якого постійно тяжіє економіка. Якщо І > σ, то в економічній системі нарощуються запаси капіталу, а якщо І < σ, то це означає зниження запасів капіталу. Висновок Солоу полягає в тому, що лише за умови, коли капіталоозброєність праці не досягла стійкого стану (від 0 до k*), збільшення капіталоозброєності може розглядатись як фактор економічного зростання. Тобто k як фактор зростання діє в обмежених рамках (до досягнення рівняk*).

Стійкий рівень капіталоозброєності можна визначити через виробничу функцію та норми амортизації і заощаджень. Якщо нарощування капіталу відбувається за умови, що інвестиції перевищують вибуття капіталу (Δk = s’f(k) – σ_nk), а на рівніk*приросту капіталу немає (Δk = 0), то формула приросту капіталу набуває такого вигляду:

0 = s’f(k*) – σ_nk* (5.17) або s’f(k*) = σ_nk*. (5.18)

Поділивши обидві частини рівняння на σ_nf(k*), отримаємо:

s’ : σ_n = k* : f(k*). (5.19)

З цього рівняння: норма заощаджень є ключовим параметром рівноважного економічного зростання.

Збільшення s’ спричиняє скорочення споживання, що обмежує обсяг заощаджень. Така суперечність розв'язується за допомогою золотого правила нагромадженняЕ. Фелпса, згідно з яким критерієм при виборі норми заощаджень є максимізація добробуту суспільства (найбільше споживання). Золотому правилу відповідає така норма заощаджень, при якій формується стійка капіталоозброєність, але з урахуванням максимуму споживання (граничної схильності до споживання с’). Максимум споживання в моделі досягається лише тоді, коли приріст продукту на додаткову одиницю капіталу дорівнює вибуттю капіталу. Золоте правило витримується за умови, коли гранична продуктивність капіталу дорівнює амортизації:

c = y – i (5.20); y = f(k*) (5.21); i = σ_nk* (5.22);

c* = f(k*) – σ_nk* (5.23).

Зростання капіталоозброєності спричиняє суперечливий вплив на споживання. Капіталоозброєність збільшує c* проте в той же час зростає і σ_nk*, що веде до зменшенняc*. Є лише одне значення капіталоозброєності (k**), при якому досягається максимум споживання.

У моделі Солоу досліджується також вплив зростання населення і кількості зайнятих на приріст продукту. Доведено, що збільшення населення діє на капіталоозброєність так само, як і зношення капіталу. Якщо інвестиції збільшують запас капіталу і капіталоозброєність, то амортизація капіталу і зростання кількості зайнятих її зменшують. Цей зв'язок відображається за допомогою формули:

Δk = I – σ_nk – ΔIk = Δs׳f(k) – k(σ_n+ΔI). (5.24)

Складова k(σ_n+ΔI) є критичною величиною інвестицій, оскільки вона показує величину, на яку треба збільшити обсяг капіталу, щоб його запас на одного працюючого залишився незмінним. З урахуванням зростання населення умова стійкого рівня капіталоозброєності ускладнюється: на рівні k* досягається відповідність між інвестиціями та (σ_n+ΔI).

Зростання населення має досить неоднозначний вплив на економічне зростання. В умовах стійкого стану економіки випуск продукції на одного працівника залишиться незмінним, оскільки незмінною є капіталоозброєність. Однак валовий продукт може зростати за рахунок збільшення кількостіпрацюючих. Водночас зростання населення може викликати і зменшення k*, якщо не відбувається компенсації за рахунок збільшення інвестицій

Ще одним джерелом економічного зростання згідно з моделлю, є НТП. Для введення в модель цього чинника необхідно виходити з того, що L, K, Y = const. З урахуванням впливу НТП та високих технологій на економічне зростання, виробнича функція набуде вигляду:

Y = F (K, LE), (5.25)

деЕ — ефективність праці одного працівника; LE — робоча сила, виміряна в одиницях праці з незмінною ефективністю.

Така функція означає, що під впливом НТП співвідношення між капіталом і працею змінюється на користь останньої (L).Якщо прийняти, що технічний прогрес зумовлює зростання ефективності праці(Е) з темпом g, то це означає, що віддача від кожної одиниці праці зростає протягом певного часу на g. Тоді формули для визначення капіталоозброєності і продуктивності набувають вигляду:

k = K : LE (5.26); y = Y : LE, (5.27)

де k – капітал на одиницю праці з постійною ефективністю; y – обсяг виробництва на одиницю праці з постійною ефективністю.

Формула, що демонструє зміну капіталоозброєності, набуває вигляду:

Δk = I – k(σ_n + Δl + g) = Δs׳ f(k) – k(σ_n + Δl + g). (5.28)

Висновок з моделі: при зростанні населення з темпом Δl, ефективності праці – з темпом g, загальний обсяг виробництва збільшуватиметься під впливом приросту населення та технічного прогресу з темпом (Δl + g). Лише НТП зумовлює зростання рівня життя населення, тому що забезпечує постійне зростання продуктивності та загального обсягу виробництва.

Врахування фактора НТП вносить певні зміни у формулюваннязолотого правила: для максимізації споживання необхідно, щоб чиста гранична продуктивність капіталу (k' – приріст продукту на додаткову одиницю капіталу без амортизації) дорівнювала темпу зростання загального обсягу виробництва (Δl + g):

Δl + g = k' – σ (5.29)

Вимірювання внеску усіх трьох факторів у економічне зростання:

ΔY : Y = α(ΔK : K) +(1 – α) (ΔL : L) + ΔE : E (5.30)

де α – частка капіталу у виробленому продукті; (1 - α) – частка праці у виробленому продукті;ΔE : E – внесок приросту сукупної продуктивності факторів.

Внесок науково-технічного прогресу не можна виявити безпосередньо – його можна обчислити лише як залишок (темп зростання національного продукту, який залишається після вирахування впливу тих чинників, які можна виміряти, розглядають як внесок НТП):

ΔE : E = ΔY : Y – α(ΔK : K) – (1 – α) (ΔL : L) (5.31)

Відношення ΔE : E називають залишком Солоу. Залишок розглядають як міру впливу науково-технічного прогресу.

Модель економічного зростання Р. Солоу виявляє механізм впливу заощаджень, зростання населення і науково-технічного прогресу на рівень життя і його динаміку.

15. Загальна ринкова рівновага: мікрое- та макроекономічний аспект.

1. Макроекономічна рівновага національного ринку. Рівновага товарного ринку та ринку грошей. Взаємодія ринків: модель IS – LM

2. Використання моделі IS – LM для оцінки відносної ефективності бюджетно-податкової та грошово-кредитної політики

3.Економічна динаміка: сутність, форми, чинники, моделі

Мікроеконоічний спект рівноваги

1. Аналіз загальної рівноваги.

Часткова рівновага (partial equilibrium) – рівновага, що складається на окремому ринку. Аналіз часткової рівноваги передбачає дослідження рівноважних цін і кількостей товарів на окремо взятому ринку, якщо його вплив на інші ринки відсутній або дуже незначний.

Загальна рівновага (general equilibrium) – рівновага, що виникає в результаті взаємодії всіх ринків, коли зміна попиту або пропозиції впливає на рівноважні ціни і обсяги продажу на всіх ринках. Тобто загальна рівновага передбачає дослідження ринкової системи як єдиного цілого; при цьому рівноважні ціни й кількості товарів на всіх ринках визначаються одночасно з урахуванням ефекту зворотних зв’язків.

Ефект зворотних зв’язків (feedback effect) – це зміна цін і кількості товарів на окремому ринку у відповідь на аналогічні зміни на об’єднаних ринках. Наприклад, зросли ціни на автомобілі, це призводить до падіння цін на них, що відобразиться на знижені попиту на бензин. Разом з тим, зросте попит на товари замінники, зокрема мотоцикли, що спровокує зростання ціни на цей товар. Одночасно це змусить експлуатувати старі машини довше, що призведе до підвищення цін на послуги ремонту внаслідок збільшення попиту на такі послуги. В результаті більш широкого використання старих автомобілів і розширення попиту на мотоцикли попит на нові автомобілі впаде, що змусить виробників знизити на них ціну.

Взаємозалежність товарних ринків може бути записна системою рівнянь загальної рівноваги Леона Вальраса:

D₁(P₁, P₂, … , P_n, A, M) = S₁(P₁, P₂, … , P_n, A, M);

D₂(P₁, P₂, … , P_n, A, M) = S₂(P₁, P₂, … , P_n, A, M);

……………………………………………………….. (5.1)

D_n(P₁, P₂, … , P_n, A, M) = S_n(P₁, P₂, … , P_n, A, M),

де D_n – функції попиту товарів і послуг; S_n – функції пропозиції товарів і послуг; P_n – ціни товарів і послуг; А – показник реальних активів, що відображає багатство країни; М – запас готівки.

Якщо відомі А і М, то кількість рівнянь дорівнює кількості невідомих. Це означає принципову можливість вирішення системи і одиничність такого рішення. Підставивши реальні значення цін, в результаті вирішення отримаємо кількості товарі та послуг, що обмінюються.

2. Ефективність обміну.

Скринька Еджуорта (Edgeworth box) – діаграма, запропонована Ф. Еджуортом, яка використовується для дослідження Парето-оптимального, або ефективного, розподілу продуктів (ефективність обміну) і ресурсів (технологічна ефективність). Сутність скриньки Еджуорта полягає у тому, що кожна її точка одночасно відповідає ринковим кошикам з двох товарів двох споживачів (рис. 5.1.). Так, наприклад, в обмін вступили два споживачі – Макар і Василь. Горизонтальним осям відповідає кількість шила, а вертикальним – кількість мила, якими володіють споживачі.

Рис. 5.1. Скринька Еджуорта

Припустимо, що Макар і Василь мають разом запаси 10 од. шила і 8 од. мила. Причому спочатку Макар має 7 шила і 2 мила, а Василь 3 шила і 6 мила. Цей початковий розподіл передається у скриньці точкою А. В ній перетинаються криві байдужості Макара і Василя.

Побудуємо криві байдужості Макара і Василя, що характеризуватимуть обмін між нашими споживачами (рис. 5.2.).

Рис. 5.2. Ефективність обміну і крива контрактів

Переміщуючись з точки А у точку В відбувається покращення стану Василя (він отримує більше шила) і Макара (отримує більше мила). При цьому можливо переміщення у току С або D, у яких відбувається покращення стану одного суб’єкту обміну і не погіршується стан іншого.

Таким чином, розподіл продуктів ефективний, коли весь обсяг виробленої продукції розподіляється між споживачами так, що неможна покращити стан одного споживача, не погіршивши стан іншого.

Щоб знайти всю множину можливих ефективних варіантів розподілу благ між споживачами, слід визначити точки взаємного дотику їх кривих байдужості. Поєднавши які ми отримуємо криву контрактів (рис.5.2.).

Крива контрактів (contract curve) – це множина можливих ефективних варіантів розподілу двох економічних благ між двома споживачами. Множину ефективних варіантів розподілу називають Парето-ефективними.

Парето-оптимальний стан економіки (Pareto-optimality) – виробництво і розподіл неможливо змінити таким чином, щоб добробут одного або декількох індивідів збільшився та не погіршив при цьому добробут інших. На думку В. Парето, цей принцип може бути реалізований тільки в умовах чистої конкуренції. Рух в напрямку кривої контрактів підвищує загальний добробут споживачів, а рух по кривій контрактів лише перерозподіляє загальний добробут між учасниками обміну.

На лінії контрактів виконуються рівності:

MRS^М_мш=MRS^В_мш=MRT_мш (5.2)

(5.3)

де MRS – гранична норма заміни (субституції), MRT – гранична норма трансформації, Р_м – ціна мила, Р_ш – ціна шила.

Маючи множину точок, що ефективні за Парето, ми можемо побудувати криву споживчих можливостей або криву можливих корисностей (рис. 5.3.).

Крива можливих корисностей (utility possibility curve) – лінія, що показує максимально можливий рівень корисності одного споживача при даній загальній кількості благ і даному рівні корисності іншого споживача.

Точка М відображує максимальну корисність для Василя, точка В – для Макара. Точка А знаходиться в межах споживчих можливостей і характеризує неефективний розподіл продуктів. Будь-які операції обміну в межах фігури АСК покращують положення сторін. Переміщення в точку К покращує стан Василя, не погіршуючи стану Макара. Рух в точку С покращує стан Макара, не погіршуючи стану Василя. Точка Е показує покращення стану обох сторін обміну. Точка Н характеризує більш високу корисність для обох споживачів, але за даного запасу благ вона є недосяжною.

Рис. 5.3. Крива можливих корисностей