2.3.4. Храм-чаитья

(рис. 2.3.5), але не знайти серед них двох з однакового зачіскою. А в одній з воєнних сцен — 300 персонажів, і кожне обличчя виражає інші емоції: готов­ність до бою, лють, нерішучість тощо. Розписи Аджанти вражають вмінням

2.3.5. Фреска Алжанти

митців передавати емоції, причому не тільки богів та людей, але й тварин. У живописі Аджанти переважають людські естетичні ідеали, що не властиве для сакрального мистецтва давнини. Наприклад, сцена «Принцеса, іцо помирає» зображає прекрасну дівчину з величезними очима. В неї гнучкі руки, тонка талія та широкі стегна — цей ідеал краси, що склався в Стародавній Індії, зберігаєть­ся в країні й сьогодні. Ця сцена, як і всі інші розписи, дуже психологічна. Тривога та біль світяться в очах служниць, які підтримують принцесу.

Особливу увагу при розписі приділяли не тільки передачі емоційного стану, але й кольору. Тут існували свої закони: вибір кольору залежав від того, які фігури потрібно було зобразити. Богів та царів, наприклад, завжди зображали лише білою фарбою, але цією фарбою не можна було змальовувати персонажів, що втілюють зло. Розписи Аджанти свідчать про високий рівень розвитку в Індії образотворчого мистецтва, своєю майстерністю вони продовжують захоплювати й наших сучасників.

Розписи Аджанти, а також інших храмових комплексів, свідчать про те, як змінювався давньоіндійський живопис. Уже в І—ПІ ст. н.е. з'являються зобра­ження Будди, чого не було раніше. Постать Будди поєднувала фізичну та духов­ну красу. Важливішою тут є ідеалізація, а не портретність (портретна скульпту­ра в Індії взагалі не була поширена).

Але й нечисленні пам'ятки портретної скульптури були створені саме в цей період. Це здебільшого статуї правителів, в яких достатньо точно відтворені характерні риси Їх облич, навіть деталі одягу.

В архітектурі Індії І—ПІ ст. також відбуваються зміни. Ступи набувають більш видовженої у висоту форми та споруджуються на підвищенні, що має сходи, та прикрашаються скульптурами Будди. Підвищення, ступу та огорожу довкола неї прикрашають різьбленням на теми легенд про Будду. На відомій ступі в Амараваті (II ст.), наприклад, відтворено всю історію життя Будди — від народження принца до того моменту, коли він став Буддою.

Загалом буддійське мистецтво не є похмурим, відірваним від життя. Навпа­ки, воно підкреслює скороминучу, плинну красу буття, однак позбавлене траге­дійності, бо персонажі цього мистецтва досягай нірвани. Відчутно також, що буддійське (як і взагалі індійське) мистецтво високо цінувало саму людину, яка прирівнювалася до богів.

Музика в Стародавній Індії була в пошані. Серед музичних інструментів в Індії царицею була вина — ранньоіндійська ліра на зразок арфи. В основі індійської музики лежить одноголосся, тому велику роль у ній відігравав ритм (найчастіше цей ритм задавався ударними інструментами). Староіндійський музикант мав бути імпровізатором. В мелодії була одна ключова фраза, яку він і варіював по-різному. Поєднання мелодії, ритму, ладу створює певну рагу — «мелодію настрою». Існує давньоіндійське сказання про шість раг, кожна з яких відповідає певному почуттю, переживанню, «смаку» {раса): мужність, героїзм, енергія тощо. Кожній расі відповідає не тільки музична рага, але й певний колір: любовній — коричневий, комічній — білий, патетичній — сірий, чарів­ній — жовтий та ін.

Виникає особливий вид індійського живопису на музичні теми — ваїніка. Гамма (сім нот) асоціюється з семи кольорами, кожна мелодія — з певною графічною формою (чіра). Як результат — в Індії «малюють музику», а картину

перекладають мовою музики. Окрім цього, кожна рага має поетичний комен­тар та супроводжується танцювальною позою.

Культура Стародавньої Індії — одна з найвищих точок людського духу, спро­ба зрозуміти світ і з'ясувати місце людини в ньому. Глибина філософсько-релі­гійного прозріння, однак, поєднується тут з ідеєю суцільної замкненості буття, що породжує культ чуттєвості та водночас прагнення пізнати приховані можливос­ті людини- Закономірним виявом кризи індуїзму став буддизм, який перетворився на світову релігію: він байдужий до метафізики та ідеї Бога й прагне лише допомогти, людині звільнитися від страждання шляхом заспокоєння почуття життя. У Стародавній Індії вся культура — політика та право, писемність, мистец­тво — підпорядковувалась розкриттю цього величного духовного пошуку, що становить невичерпний інтерес і для наших сучасників.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Створення давньоіндійського етносу та протоіндійської культури.

2. Який духовний досвід аріїв закарбовано у Бедах? Назвіть ключові понят­тя давньоіндійської релігійно'філософської системи.

3. Охарактеризуйте в основних рисах пантеон індійських божеств. В чому полягали реформи брахманізму?

4. Дайте характеристику кастово-авторритарного устрою староіндійського суспільства та його юридичних норм.

5. Що вам відомо про стан наукобо-осбітянської справи у Стародавній Індії?

6. У чому полягають особливості епосів Махабхарата та Рамаяна як. худож­ніх коментарів до Вед?

7. Змалюйте картину розвитку мистецтв у Стародавній Індії.

2.4. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ІРАНУ

2.4.1. Історична довідка. Цивілізація Ірану відома з III тис. до н.е. Саме слово «Іран» означає «країна аріїв» (пригадаймо, що арії, які мандрували на Схід, по дорозі поділилися на дві групи через релігійний конфлікт).

Іранське нагір'я населяло багато племен: гутії, касити, еламіти та ін. Де­який час територія Ірану належала мідійцям, що успішно воювали з Ассирією.

Перські племена спочатку перебували в залежності від мідійських царів. У середині VI ст. до н.е. вождь Кір II, засновник династії Ахеменідів, підняв повс­тання проти Мідії та захопив її, а потім підкорив всю Малу Азію, Вавилон, Сирію, Фінікію, Палестину та деякі області Середньої Азії до межі з Індією. Так виникла найбільша на той час держава — Ахеменідська.

Епоха Ахеменідів (середина VI ст, — 330 р. до н.е.) — період класичної культури Стародавнього Ірану. Класичний Іран починається з епохи царів Кіра її Великого і Дарія І.

.

Ахеменідська держава наприкінці IV ст. до н.е. була завойована Александ-ром Македонським. Після розпаду імперії, створеної останнім, більша частина Ірану увійшла до складу Селевкідської держави зі столицею у Вавилоні. Але у II ст. до н.е. парфяни захоплюють Селевкідську державу та опановують весь Іран і Месопотамію. Парфянська держава існувала понад 100 років, поки один з нащадків Сасана — князь з півдня Ірану — захопив її у III—IV ст. Виникає імперія Сасанідів, яка в пору найбільшої могутності поєднувала, окрім Ірану, Месопотамію, значну частину Закавказзя та Середньої азії.

2.4.2. Зороастризм як релігійний світогляд іранців. Якщо вірування праіранців були практично тими, що й у аріїв-протоіндійців, то в Парфян­ському царстві чільною релігією стає зороастризм (названий так за іменем про­рока Заратустри), або маздаїзм (що пов'я­зано з визнанням верховним божеством Агура-Мазди, Великою Агура) (рис. 2.4.1).