2.6.2. Учень давньогрецької школи

Наприкінці VII — на початку VI ст. до н.е. у Греції зароджується вільна від міфологізму філософія, яка поклала початок розвитку всіх філософських течій майбутнього.

Натурфілософи (Фалес, Геракліт, Демокріт) прагнули відійти від міфу про матір-Гею й шукали іншої першооснови речей (вогонь, воду, повітря, алейрон-атом, з якого складається будь-яка матерія тощо). Згодом філософи Греції вирішили, що джерело буття слід шукати поза матерією: Піфагор та піфагорійці такою основою вважали числа та дух музики; Сократ і Платон поставили питання про аксіологію (цінності) філософії.

С о к р а т а понад усе займало моральне виховання громадян, а філосо­фія повинна була допомагати цьому, оскільки правильні та доброчесні вчинки можливі тоді, коли є правильні знання. На відміну від байдужих до істини софістів, Сократ називав «демоном» той внутрішній голос, який забороняв йому чинити зло. І це було незвичним для його сучасників, які були перекона­ні; якщо й боги чинять добро й зло за настроєм, то чого ж вимагати від людей ( Сократа стратили за сумнів в існуванні олімпійських богів і «введення нових богів».

П л а т о н у належить висока концепція «неіснуючого» матеріально, проте відчутного світу ідей, звідки в матерію переходять душа і життя; він поєднав духовні праобрази всього існуючого, недосконалими відображеннями яких є реальні речі. Водночас Платон висунув і досить чітке вчення про ідеальну державу (яка, втім, дуже нагадувала у нього тоталітарну Спарту): тут все трима­ється на рабській праці, а вільні вчаться та займаються спортом до 50-ти років, потім починають керувати суспільством. Цікаво, що в цій державі немає місця поетові, його слід уквітчати й вигнати за межі ідеального міста, бо він про все має власну думку... Не любив великий мислитель і мистецтва взагалі, бо вважав його лише копією недосконалих речей (виняток робив лише для воєнних маршів).

Арістотель створив фундаментальні дослідження про живу природу, світ метафізики (те, що «за» фізичним світом), літературу, вчення про держа­ву та розглянув велику кількість математичних, політичних та педагогічних проблем. Арістотель ввів наукову термінологію, що не втратила свого значення й сьогодні, був засновником навчального закладу в Лікгі (передмістя Афін), звідки походить сучасне «ліцей». Він був наставником Александра Македон­ського. Філософія Арістотеля, на відміну від вчення Платона, орієнтована на вивчення реального світу у всій його повності.

Центром уваги філософії, як і загалом культури класичної Греції, стає лю­дина. Широкої популярності набула теза філософа Протагора, сучасника Сократа та Платона: «Людина є мірилом всіх речей».

Поряд з філософією розвивається в Греції медицина. Близько 460—377 рр, і,о н. е. тут жив Гіппократ — найвідоміший лікар античного світу, один із іасновників медицини, автор засад лікарської етики. Клятву боротися за здоров'я хворого, створену ним, і досі дають майбутні медики. Лікував він здебільшого травами, яких знав понад 200. Гіппократ вводить поняття чотирьох типів людського темпераменту — сангвінічний, холеричний, флегматичний та мелан-холічний, створює вчення про основні типи тілобудови, а поданий ним клінічний опис багатьох хвороб вже понад дві тисячі років вважається зразковим.

Грекам були відомі математичні знання Єгипту та ВавилонЇі, які вони розвинули у струнку систему математики як розгалуженої науки (Піфагор, Евклід, Архімед та ін.).

«Батьком історії» вважають грека Геродота, який, задумавши описати істо­рію війн греків з персами, об'їздив усе Середземномор'я, побував на берегах

Чорного моря, старанно записуючи все, що почув від людей. Зокрема чи не перші відомості про наш край належать йому: здається, що ті, кого він називав

«скіфами-землеробами», і є насправді слов'яни V ст. до н.е., що, як він зазначає, дивувалися, як чуду, своїй мові.

Греки створили основи сучасної філологи'; зокрема, Арістотелеві належить поділ поезії на епос, лірику та. драму (оповідь про персонажів, самовираз автора та дії персонажів на сцені «без автора»), В елліністичній Александрії працював вчений Філон, який, розмірковуючи над проблемою співвідношення різних мов, довів, що буквального перекладу не може бути і що слід вживати екзегетичний підхід (тлумачити й текст, і символіку підтексту).

2.6.5. Художній геній Стародавньої Греції. Мистецтво в Стародавній Греції вперше в історії людства звільнилося з-під влади ідеології, зокрема античної релігії, і стало врешті виходити зі суто естетичних позицій. Про це свідчить розвиток образотворчого мистецтва. Починалося воно, як і у всіх інших народів, з найпримітивніших рішень; так, Зевсові на його «батьківщині», о. Крит, спочатку поклонялися у вигляді каменя, оповитого полотном (ілюстрація до міфа, в якому замість новонародженого Зевса мати підсовує Кроносу камінь, загорнутий в пелюшки). Потім каменеві почали надавати примітивної подоби людини. Таким був «старт» грецького мистецтва, яке з часом породило світові зразки неперевершено!' майстерності.

Гомерівський період представлений головним чином керамікою з геомет­ричним орнаментом (спочатку тут переважали концентричні кола та лінії, по­тім —мотиви з примітивним зображенням людей та тварин). Це розписні вази та статуетки.

Орнаменти розписів цієї пори — це комбінації геометричних фігур: трикут­ників, зиґзаґів, кіл. Але вже наприкінці IX ст. до н.е. на вазах, окрім геометричного орнаменту, зображують ще й тварин і людей, Звичайно, ці розписи не були споча­тку реалістичними. Зображення людини складають зі звичних геометричних фігур:

голова — у вигляді кола, корпус — у вигляді трикутника, руки — тонкі палички.

Наприкінці VIII ст. до н.е. з'являються вже більш точні зображення люди­ни та тварини. Фігуру малюють більш округлою, позначаючи не лише ніс, але й підборіддя, око (обличчя завжди в профіль), зачіску та одяг. Так в мистецтві Х~ VIII ст. до н.е. починає уверджуватися головна тема античної культури — людина.

У період архаїки (близько 800—500 рр. до н. е.) роз­квітає вазопис чорнофігурного стилю — зображення нано­сять чорним лаком (контури для чіткості продряпують ще й голкою) на червонуватому тлі посудини (рис. 2.6.3). Судя­чи з поем Гомера, греки в цей період навіть не розрізняли деяких кольорів: у поета згадано червоний, чорний та білий, однак колі? моря визначено як колір вина. Сюжетами вазо­пису стають античні міфи та оповідання, наприкінці пері­оду архаїки — теми, взяті з реального життя.