персонажів. До кращих творів письменниці належить соціально-психологічна повість «Земля», яка вирізняється розумінням пси­хології селянина, новаторською стилістикою, невимушеним використанням біблійного архетипу Каїна. Однією з перших в українській літературі Кобилянська звернулася до проб­леми емансипації жінки, створила образи жінок-інтелігенток у повісті «Ніоба» й ін.

Архітектура в Україні XVIII—XIX ст. переживає новий етап. Не пориваючи з ба­гатовіковими національними традиціями, вона вбирає у себе в цей період кращі досяг­нення архітектури європейської, зокрема сти­лю бароко. Протягом перебування України в складі Росії у стилі бароко було зведено чи­мало визначних історичних споруд: церкву Різдва Богородиці в Києво-Печерській лаврі (1696), Троїцький храм у Чернігові (1695), храм Воздвиженського монастиря в Полтаві (1709), Дзвіницю у Київській лаврі (1744);

архітектор І. Шедель. У бароковому стилі переоформлені були Софійський собор (рис. 5.4.5), Успенський собор у Лаврі, Ми­хайлівська церква Видубицького монастиря. Характерним зразком- бароко є також воро­та Зборовського (1746) в огорожі Київсько­го Софійського собору. На Київщині жив і творив архітектор С. Ковнір, за участю якого були споруджені дзвіниця на Далеких і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври (рис. 5.4.6), церква Антонія і Феодосія у Василькові. В усіх цих будівлях повною мі­рою виявилися характерні риси українсько­го бароко: яскравий розпис, використання ліпнини, щедро різьблені та золочені багато­ярусні іконостаси.

Цікаво, що стиль бароко у Росії сприй­мався, не зважаючи на те, що тут працювали й такі зарубіжні майстри, як Б. Растреллі, ще й як «український стиль». Наприкінці XVIII ст. його було саме у такому формулюванні офі­ційно заборонено Святим Синодом у сфері церковного будівництва.

Нові тенденції запроваджує в українській архітектурі вихованець Могилянськоі академії І. Григорович-Барськи й. За його проектами

5.4.5. Дзвіниця Софійського собору у Києві, побудована коштом і. Мазепи

5.4.6. Дзвіниця Києво-Печерсько'ї лаври

побудовані Надворітна церква з дзвіни­цею в Кирилівському монастирі, церкви.

Покрова Богоматері і Миколи Набереж­ного, бурса Могилянської академії. У цих спорудах простежуються перші паросткіз стилю класицизму.

Серед видатних українських архітек­торів XVIII—XIX ст., що віддали данину класицизму, особливо знаний А. Мелен-ський, який протягом ЗО років був голов­ним архітектором Києва. Він спорудив і реконструював у місті чимало будівель-зокрема, корпус Духовної академії, церк­ву-ротонду на Аскольдовій могилі, буди­нок першого міського театру й ін.

У Західній Україні бароко природне підтримувалося авторитетом католицької традиції. Прекрасною пам'яткою барокової архітектури є собор Св. Юра у Львові

5.4.7. Собор Св. Юра

(рис. 5.4.7) (1745—1770), архітектором якого був Б. Мердерер (Беретіні). Тут гармонійно поєдналися масивні форми та ажурний декор, елементи витончено­го західного рококо і монументальність традиційного українського бароко. Од­нак у західноукраїнських землях постало протягом XIX ст. й чимало споруд у стилі класицизму (наприклад, наукова бібліотека ім. В. Стефаника у Львові). Своєрідним є Святодухівський собор у Чернівцях, побудований у стилі росій­ського класицизму: відомий просвітник краю митрополит Є. Гакман роздобув у Петербурзі нереалізований проект Ісаакієвського собору й. матеріалізував йогс у столиці Буковини.

Міська архітектура Східної та Західної' України в ці часи розвивається зг різними принципами. Західноукраїнські міста характеризувалися скупченняд'-вулипь, що справляли враження своїм виглядом і розходилися віялом від центру — ринкової площі з ратушею або магістратом посередині, Ця структура нагадує забудову центральноєвропейських міст, у яких вулиці та провулки росли стихій­но-природно, за ініціативою мешканців. Така забудова характерна для Львова-Дрогобича, Самбора, Чернівців й ін. Цим західноукраїнське місто відрізняється від східноукраїнського, що виникало за строгим, затвердженим особисто росій­ським імператором планом, в основі якого лежали принципи ясності, рівновіддаленості міських кварталів, математичної логіки (саме такий був план Петербурга.. столиці Російської імперії, що з'явилася спочатку на карті). Отже, простежу­ються два принципи життя: вільне містобудування як плід приватної ініціативи громадян і прагнення упорядкувати, життя громадянина «зверху^. До того ж, яг свідчив досвід Франції, «природна» забудова створювала можливості виникнен­ня численних революційних барикад, що моментально паралізували імператор­ського уряду

.

Малярство та скульптура епохи також зазнали спершу панування стилю бароко. Одним із яскравих представників цього стилю був Іван Руткович із Жовкви. Його творам властиві насичена палітра та динамічність композиції (Жов-ківський іконостас). Увага до образу простої, мудрої та мужньої людини помітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема, у творчості таких майстрів, як Ілля Бродлакович, Яцко з Вишні, Іван Маляр, Стефан Вишенський.

Розвивається український портретний живопис, особливо популярний се­ред шляхти та козаків. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і видатних козацьких старшин. Ці портрети ще досить статичні, «тяжкі», у стилі стародавньої «парсуни» (від лат. регзопа), хоча в них уже простежується увага до людської індивідуальності.

Українське малярство дало й досконалих майстрів легкої, розкріпаченоЇ ма­нери, що працювали у стилях рококо та класицизму у XVIII—XIX ст. на теренах «російського культурного простору».

А. Лосенко, родом з Глухова, вчився у Петербурзі та Парижі; Його полотна — зразки імпозантного академічного класицизму («Прощання Гектара з Андро-махокв> та ін.). Віддав художник данину й українській історії у картині «Воло­димир та Рогнеда», виявивши, наскільки дозволяла класицистична умовність, інтерес до,слов'янського типажу та костюму.

Д. Левицький — син блискучого гравера Г. Левицького-Носа, що похо­див з козацького роду і залишив в історії українського мистецтва розкішні барокові композиції. Д. Левицький — майстер індивідуально-психологічного портрета. Йому належать портрети філософа Дідро, вельможі П. Демідова, серія портретів вихованок Смольного інституту. Художник уникає парадності, зображуючи людей у невимушеній, природній атмосфері, використовує ма­неру рококо.

В. Боровиковський, син іконописця Луки Боровика з Полтавщини, наслі­дував спочатку традиції барокового українського малярства; згодом перейнявся впливами рококо, пізніше класицизму. Надаючи сентиментально-емоційного виразу портретованим особам, художник досконало передає освітлення, пейзаж­ний фон, вимальовує складки одягу (портрети В. Арсеньєвої, М.Лопухіної, Ка­терини II).

Вийшли з України і найбільш талановиті скульптори епохи, які прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них — І. Мартос (1754—1835), який став професором, а потім і ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсто­ліття своєї діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них — пам'ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804— 1818), монумент А.Рішельє в Одесі (1823-1828).

Класицизм приходив в Україну й через посередництво росіян. У 1853 р. у Києві на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиновського й архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князеві Володими­ру Великому. Виконав його відомий майстер П. Клодт.

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва XIX ст. зробив Тарас Шевченко, талант якого яскраво виявився і у станковому живопи­сі та графіці.