2.7.8. Капітолійська вовчиця з Ромулом та Ремом

У ранньому Римі розвивається і скульптурний портрет, для якого властиве точне відтворення всіх деталей без ідеалізації (на відміну від скульптурних пор­третів Стародавньої Греції).

Скульптура І ст. до н.е. — І ст. н.е. (особливо скульптурний портрет) сильно відрізняється від республіканської. Значно вплинули на становлення скульптурно­го портрету грецькі зразки. Обличчя конкретних осіб мають ознаки ідеальної, класичної вроди, водночас вони зберігають індивідуальні риси: головним завдан­ням скульптора є не прикрашання, а характерність образу. Такий, наприклад, скульптурний бронзовий портрет Брута, суворого, стриманого римлянина, якого тривалий час вважали вбивцею Юлія Цезаря. Таким є мармуровий бюст Цицерона (рис. 2.7.9), видатного оратора» який загинув у боротьбі за республіканські права. Цей портрет при всій точності передачі зовніш­ності лисуватого, огрядного літнього чоловіка є водно­час справжнім образом натхненного державного мужа.

Римляни у II ст. н.е. захоплювалися грецьким ми­стецтвом, навчалися у грецьких майстрів. Саме завдя­ки зробленим у цю пору численним копіям з грецьких оригіналів маємо доволі широке уявлення про скульп­туру Стародавньої Греції.

2.7.9. Цицерон (мармуровий бюст)

На початку нової ери в скульптурі римлян починає переважати декоративний монументалізм. Він позна­чається навіть у прикладному мистецтві. 'Звичайні канделябри, столи, консолі тощо набувають величного вигляду, прикрашаються примхливими візерунками, фігурками і т.п. (рис. 2.7.10).

У цю пору сягає розквіту римський живопис. Будинки багатих римлян прикрашають стінні розписи. І тут не обходиться без впливу Стародавньої Греції — улюбленою темою розписів II—І ст. до н.е. були грецькі міфи. Під шаром вулканічного попелу вціліли фрески у м. Помпеї (точніше, у віллах, розташова­них навколо Везувія). На цих фресках зображено численних богів і героїв, жі­ночі містерії на честь божеств та ін.; дійшло до наших часів чимало декоратив­них елементів на зразок намальованих колон, пейзажів, що начебто збільшують простір кімнати, декоративних фонів тощо. В зображеннях дивно поєднуються

артистизм та деяка скутість: очевидно, над ними пра­цювали провінційні майстри, що старанно наслідува­ли столичні зразки розпису.

Світове значення має римська література, за­початкована греком Лівієм Андроніком. Її перші оригінальні твори (драматургія Плавта та ін.) є лише безпосереднім наслідуванням грецького літературного мистецтва. Прагнучи наблизитися до грецької» рим­ська література створює яскраві епос і лірику. Харак­терно, що лірикаї у Римі виникає не після епосу, як у Греції, а паралельно з ним: римляни враховують грецький досвід.

Сильним і оригінальним ліриком був Катулл (І ст. до н.е.), в поезії якого відбилося становлен­ня індивідуальності римлянина нової епохи, що зо­середжений виключно на житті душі, світі влас­них непростих почуттів;

В серці кохання і ненависть. «Чому?» — ти спитаєш.. — «Не знаю.

Та відчуваю в собі біль цей. і мучусь, терплю»,

(Переклад М.Зерова)

Особливо підноситься римська література у «зо­лотий вію>, в епоху Августа (І ст. до н.е. — І ст. н.е.).

Намагається буквально «продовжити» Гомера й створити римський епос Вергілій. Його поема «Ене-їда» (названа так за іменем головного героя — Енея, троянського царевича, що після падіння Іліону опиняється, за версією поета, в Лаціумі), покликана зобразити історію Римської держави та водночас просла­вити імператора Августа, родовід якого поет зводить до богів. Віргілій вдається до шокуючого стилю, широко використовує міфологічну традицію.

2.7.10. Прикладне мистецтво римлян

Споконвічні ідеали римського народу втілив поет Горацій, що оспівував тихе сільське життя у циклах поезій «Георгіки» та «Буколіки». В його творах начебто оживає світовідчуття римського селянина-язичника, що живе в гармонії з природою, яку боготворить в образах «менших богів»:

ДО ФАВНА

Фавне, коханче німф прудких і полохливих,'

На сонячних моїх і благодатних нивах Ретельно наглядай годованців брикливих, Останній плід моїх отар.

Бо ж обертає рік свої чотири зміни — ! жертва в честь тобі приноситься цапина, Венері приязні, у кубки ллються вина, І дише ладаном вівтар...

{Переклад М.Зерова)

Варто згадати про третього великого поета епохи Августа — Овідія та його легковажно-життєрадісну поему «Мистецтво кохання», за яку автора було ви­слано з Риму. Овідій виявляв цікавість і до фундаментальних речей. Його поема «Метаморфози» була написана за грецькими міфами про перевтілення богів і сьогодні є цінним джерелом знань з античної міфології.

Надзвичайної сили та виразності набула римська сатира, породжена духом громадянського, публічного життя (Персій, Ювенал, Марціал та ін.). Вона була політичною й побутовою, але неодмінно таврувала людську порочність з точки зору морального ідеалу:

Геллія на самоті не оплакує батька, ніколи:

Прийде хто-небудь чужий -— так і зайдеться плачем. Гелліє, той не смуткує, хто слави на тім заживає,

Тужить правдиво, чий сум. свідків для себе не жде.

{Переклад М.Зерова)

Окрім художньої літератури (зазвичай віршованої), у Римі розвивалася й багата риторична література — починаючи з творів ораторських — політич­них та судових промов, тобто з риторики як мистецтва красномовства взагалі, й закінчуючи утилітарними жанрами на зразок історичної прози. Наприклад, Плутарх в своїх «Паралельних життєписах» дає порівняльні біографії грецьких і римських історичних діячів, намагаючись виявити ідеальні риси державного мужа. Згадуються імена Тацита, Плінія та ін. «Римська історія від заснування міста», написана Тітом Лівієм, має на меті відтворити традиційну римську доб­лесть, патріотизм і благочестивість, які, на думку автора, піднесли рейтинг мале­нького міста до статусу володаря світу. В історичній прозі звучить гімн могутно­сті імператора та імперії.

Риторика, започаткована ще в Стародавній Греції, набула у римлян харак­теру філософської дисципліни, «мудрості» як такої; ритор користувався такою пошаною, цю йому поступалися місцем і високі державні урядовці. Існували також численні риторичні школи, де навчали античній елоквенції — мистецтву красномовства.

З поширенням християнства та занепадом традиційної ідеології римська імпе­рія повільно втрачає монолітність. Врешті, вона розпадається на дві частини — Західну (з центром у Римі) та Східну (з центром у Константинополі). Якийсь час у цих столицях, які ще вважали двома частинами єдиного організму, прав­лять два імператори; до кожного з них звертаються на «Ви», начебто — до двох одразу.

Але у V ст. н.е. Західна Римська імперія впала під ударами германців, і почалася нова історична епоха — середньовіччя, на формування культури якої тривалий час мала хоча й прихований, але значний вплив епоха антич­ності.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Порівняйте грецький та римський пантеони богів і характер релігійного культу у двох країнах,

2. Що ви знаєте про римську політичну культуру?

З- Що ви знаєте про римське право та судочинство?

4. Які причини зумовили панівну роль Риму в стародавньому світі? Прига­дайте найвидатніші постаті римської історії.

5. Яких вчених Риму ви знаєте? Як тут було поставлено освітянську справу?

6. Що ви знаєте, про римську поезію? Назвіть найвидатніших епічних по­етів Стародавнього Риму.

7. Що нового внесли римляни в архітектурне мистецтво?

8. Чим характеризується римський портрет?

9. Які видовища полюбляли римляни?

2.8. БІБЛІЯ ЯК ФОРМАНТА СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

2.8.1. Історичні відомості про стародавніх євреїв.

Нечисленний народ Стародавнього Сходу — ізраїльтяни — походять з вавилонян, їхні предки на якийсь час знайшли притулок у Єгипті; хабірі, або іврі, означає єгипетською мовою «захожа людина», «прибулець», що й дало ґрунт для слова «євреї».

Згуртований навколо ідеї й культу Єдиного Бога Ягве, цей народ, керований Мойсеєм, вийшов з Єгипту, де зазнав репресій. Під час кочування у пустелі закладено було основи релігійно-юридичного Закону, за яким стали жити ізра­їльтяни. Оновлений народ завоював Ханаан, землю свого пращура Авраама (Палестину), створивши тут державу Ізраїль, яка проіснувала кілька століть, набувши розквіту за царів Давида й Соломона. В цей період збудовано величний храм Ягве, створено новий корпус старозавітно-біблійних книг (Писання). Та після Соломона починають поширюватися вільнодумство, культи язичницьких богів, політичні хитання; країна розколюється на Ізраїль та Юдею. В житті Юдеї помітну роль починають відігравати пророки, шо говорять від імені Бога й відстоюють релігію Ягве перед експансією чужої культури. Старозаповітна книга « Пророки» фіксує політичні та духовні перипетії епохи.

Після розорення обох царств ассиро-вавилонянами й двохсотрічного поло­ну євреї повертаються до своєї землі і відновлюють державу вже лише на її пів­денній території (Юдейське царство). Відтепер вони суворо дотримуються нор­ми власної культури, яку ледь не знищив цілковито еллінізованиЙ цар Сирії Ан-тіох Епіфан і яку вдалося відстояти у збройній боротьбі.

Врешті Юдея підпадає під протекторат Риму, але не мириться з римським володарюванням, Римляни ж прагнуть підкорити непокірний народ. Згодом вон:і руйнують Єрусалим і самостійність ЮдеЇ, а після тимчасового успіху повстання Бар-Когби' (Син Зірки.) жорстоко мстяться, виселивши весь народ з Палестини й при­рікши його на двохтисячолітнє існування в діаспорі, аж до утворення сучасної дер­жави Ізраїль у XX ст-

2.8.2. Релігія стародавніх євреїв. Від багатьох народів давнини євреї відрізня­лися тим, що відмовилися від багатобож­жя і визнавали Єдиного Бога (Ягве) як Творця неба й землі, усього живого й не­живого. Богів політеїстичного пантеону євреї вважали злими демонами. За часів Мойсея вони створили закони святого життя — вважалося, що пі закони про­диктував сам Бог. Єдиного Бога славили в кочових умовах у наметовому храмі (скинії); пізніше у Єрусалимі цар Соломон збудував величний, розкішне прикраше­ний храм (рис, 2.8.1), у якому когани та левіти (у християн вони стануть свяще­никами та дияконами) здійснювали богослужіння — зі співом молитов, елеме­нтами танцю, з дозволеними зображеннями ангелів, тварин і рослин'⁴ та чис­ленними жертвопринесеннями тварин, які замінили людські жертви язичників і були покликані пробудити в людині жах і співчуття, а також розуміння того, що це вона, людина, мала 6 так постраждати за свої гріхи проти релігійного Закону (нагадаймо, що єврейство тільки-но виокремилося з язичницького світу, де панували значно жорстокіші звичаї).

2.8,1. Храм Соломона

(реконструкція) (її), храмовий жертовник (б)

Усе це було записано в священній книзі стародавніх євреїв, яку вони самі назва­ли ТаНаХ, і яка відома в християнському варіанті під назвою Старий Заповіт. Прихильники, юдаїзму вважають Святим Письмом тільки Старий Заповіт, тобто частину Біблії, написану до проповіді Ісуса Христа, Остання викладена (разом із подіями його життя) в Новому Заповіті, який склався й був канонізо­ваний протягом 1-го ст. н.е. Для юдаїста Новий Заповіт не є Святим Письмом:

Ісус із Назарету осмислений у нинішньому юдаїзмі не як очікуваний, провіщений

пророками Месія — Спаситель— Помазаник Божий, а як єретик. Сьогодні євреї вважають Ісуса просто яскравою особистістю, що безпідставно усвідомила себе як Месію- Навпаки, християни, визнаючи і Старий Заповіт Святим Письмом, усвідомлюють Ісуса як Христа, Рятівника світу, частину Неподільної Трійці. Він, за християнським поглядом, є не звичайною людиною, а Словом Божим, на­родженим перед віками, що творило світ і втілилося в людське єство заради його спасіння.

Уживане слово «Біблія» обіймає поняття взятих разом Старого та Нового Заповітів. Це слово — грецьке й означає «книги».

Створювалася Біблія принаймні тисячу років, й існує думка, ніби текст її регулярно спотворювався. Проте насправді перед нами унікальний випадок збе­реження давнього варіанту. Після знахідок старих рукописів Біблії в Кумрані (1947) стало очевидно, що принаймні з V ст. до н.е. до І ст. н. е. основний масив тексту Біблії (те, що в нас називають Старий Заповіт) не змінювався — через побожне ставлення до нього як до сакрального Писання та ретельне до­тримання особливих правил його запису, Можна з упевненістю сказати, що аналогів цієї ситуації у світовій літературі немає. Найдавніший переклад Старого Заповіту зроблено грецькою мовою, тому ми і вживаємо слово «Біблія».

Цю книгу стародавні євреї складали, виїкористовуючи міфи та легенди різних

народів, здебільшого в полемічному дусі. Наприклад, міф про потоп є в ассиро-вавилонян, міф про дерево добра і зла — у шумерів і т.д. Однак, якщо в язич­ницьких міфах панує відчуття ницості людини та ЇЇ безпорадності перед веред­ливими й несправедливими богами, то у Біблії усе підпорядковано концепції Єдиного Бога (Ягве), який виступає як Творець світу, що любить своє творіння.

Не слід також думати, що Біблія — це збірка фантастичних історій. Чимало фактів, які описані в Біблії як чудеса, знайшли своє наукове пояснення. Так, археологічні розкопки д-ра Вуллі, які виявили сліди колосальної, надзвичайної повені в давній Месопотамії, та доведене наукою «переливання» води з Серед­земного моря до Чорного після танення льодовика, підвели фактичну базу під легенди про потоп. Чудо, нерідко трактоване в Біблії як літературно-стилістична конструкція, покликане підкреслити силу Ягве (манна небесна — «хліб з неба», якою харчувалися євреї-вигнанці в пустелі, й сьогодні існує: це плоди рослини, які вживають у Їжу жителі цієї місцевості). Деякі чудеса — як, наприклад, воскресіння Христа з мертвих, — це не просто «повторення» сюжетів про помираюче та воскресаюче божество, які трапляються у різних народів давни­ни, а складно побудована теологічна концепція, що кінцево узагальнює спо­конвічні спостереження над невмирущістю природи.

У тексті Біблії можна знайти, деякі несуттєві протиріччя. Однак, як свідчать Кумранські знахідки, цей текст не змінювався принаймні протягом двох тисячо­літь. Враження протиріччя складається внаслідок перекручення Біблії при пере­кладах різними мовами. Окрім цього, свою роль також відіграла алегоричність мови фольклору, адже Біблія увібрала в себе і старовинні народні жанри: міфи, перекази, тексти, байки тощо). Відомий вчений Дж. фрезер трактував Біблію практично як «фольклорну» книгу, проте роль фольклору він значно перебіль­шив. Біблія якраз є літературним твором, у якому міфологічна свідомість по­ступається історії та теологічним питанням.

2.8.3. Етика Біблії як основа суспільного буття. Центральне поняття Біблії — це поняття справедливості, або ж Закону. Відповідно до концепції Біблії, саме Закон, який чітко відокремлював добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника «народу святих» від язичника, що жив за настро­єм. або ж не за принципом справедливості взагалі.

Від часів Мойсея — релігійного та політичного вождя Ізраїлю —давньоєв­рейське суспільство керувалося суддями на зразок біблійних Ісуса, Навіна, Добо­ри, Самсона і т. ін, 3 утворенням Ізраїльського царства, вершина політичного та культурного розвитку якого — епоха царів Давида та Соломона, в давньоєврей­ському суспільстві встановлюється на певний час культ царя. В першу чергу, це культ Соломона, якого іменували Премудрим, до уст його вкладали найбільш теологічне змістовні тексти групи Писань, а його афоризми старанно нотували (Приповістки Соломонові, Книга премудрості Соломона).

Але царя не ідеалізували. Могутньому Давидові дорікає за перелюб з Вірсавією та вбивство Її чоловіка Урїї пророк Натан (вважали, що пророки говорять від імені самого Бога), і Давид, каючись, створює відомий 50-й Псалом, щоден­ну молитву православних. Мудрий Соломон, зважаючи на віру своїх жінок-язичниць, впадає в спокусу політеїзму, і Бог віднімає у Ізраїля благодать мир. Отож, над усім панує поняття справедливості, або ж Закону.

Закон — це, в першу чергу, Десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо Заповіді були «правом божественним», моральним імперати­вом, то Приписи були «правом людським» (юридичним), їх вважали продов­женням Закону. Заповіді й Приписи встановлювали конкретну систему практич­них^ рекомендацій: як саме досягти тої святості життя, що її устами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.

Десять заповідей стали основою християнської культури, тому кожна люди­на мусить їх знати і пам'ятати.

Десять заповідей Божих

1. Я — Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, окрім Мене.

2. Не роби собі ідола, ані якої подоби до того, що на небесах угорі і на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся 'їм і не служи їм.

3. Не взивай імені Господа Бога твого марно.

4. Пам'ятай: день суботній, щоб святкувати його, шість днів працюй і пороби всі діла твої, а день сьомий — субота — Господові Богу твоєму.

5. Шануй батька і матір твою, щоб добре було тобі та щоб довголітнім був ти на землі.

6. Не вбивай,

7. Не чини перелюб.

8. Не кради.

9. Не подавай на друга твого посвідчення неправдивого.

10. Не пожадай жони друга твого, не пожадай дому ближнього твого, ні поля Його, ні вола його, ні осла його, ні всього, що є ближнього твого.

Десять заповідеи забезпечили потужний розвій юридичної думки | у Стародавньому Ізраїлі. Приписи, система суто юридичних норм близькі до відомих законів Хаммурапі,- та й до законів інших східних народів. Це зрозумі­ло, бо ж Декалог потребував, конкретизації у повсякденних ситуаціях людського життя, і творці Біблії черпали зі вже широко відомого й популярного на Сході досвіду інших народів. Щоправда,, тут юридична риторика набуває, на відміну від Декалогу, конкретності й точності, але не втрачає своєї патетичності: йдеться ж про те, аби виховати «народ святих».

«Коли буде серед тебе вбогий, один з братів твоїх в одній із брам. твсдх у краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш свої" руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому" (Повт. 15:7-9).

Дотримання Заповідей та Приписів мало зробити життя гуманним і щасли­вим. Того, хто переступає Закон, ставить себе поза Богом і людьми, потрібно кара­ти, аж до страти. Вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не оберігає⁷⁰. Саме тому часом Приписи формально входять у протиріччя із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюб належало закидати винних каменями на смерть (Повт. 13: 10; 21:21; 22:24).

Християни, зберігши Десять заповідей, почали вважати Приписи застаріли­ми (в першу чергу, заборони на деякі види їжі, принцип «око за око, зуб за зуб», що перейшли до Біблії з вавилонського права тощо). Лиш любов і прощен­ня провини — єдиний шлях людини. Христос навіть говорив: «Якщо тебе вда­рили в праву щоку, потрібно підставити ліву». Це не означало боягузтво: того, хто тебе вдарив, слід вважати «хворим» братом, котрий втратив розум, і його потрібно оточити ще більшою любов'ю, щоб він вилікувався від ненависті.

Взагалі Десять заповідей зводяться до двох основних: люби Бога усім серцем і люби ближнього як самого себе. Якщо уважно прочитати Десять заповідей, то ми переконаємося; перші чотири говорять про любов до Бога, решта шість — про гуманність, любов до людини.

Новий Заповіт містить Нагірну проповідь Ісуса Христа — першу проповідь, виголошену при великому скупченні народу.

Перша частина проповіді — Заповіді блаженства — своєрідне доповнення до Десяти заповідей Старого Заповіту. Досі вважалося, що праведність нагород­жується земними благами — багатством, довголіттям тощо. Христос же не обіцяв праведним жодних благ у земному житті. Навпаки, праведні будуть гнані, переслідувані, убогі. Проповідується перевага духовних цінностей над матеріальними: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа знищують

2.8.2. Синагога

і де злодії підкопують і крадуть, але збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не знищують, і де злодії не підкопують і не кра­дуть; бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Лк. 12:23).

Деякі слова Нагірної проповіді давно вже стали приказками: «Не судіть — і не судимі будете». «Просіть — і дасться вам; тукайте — І знайдете"», «Ти бачиш сучок в оці брата сво­го, а колоди у своєму оці не відчуваєш» та ін.

Нова релігія зняла проблему «обраного народу» (не обов'язково належати до єв­рейства, аби увійти в спілкування з Богом) і стала світовою,

2.8.4. Наука та освіта в даньоєв-рейському середовищі. Після вавилонського полону (VII ст.до н.е.) та повернення на батьківщину єв­рейські вожді визнали за потрібне запровадити масове вивчення Біблії та комен­тарів до неї. Біблія була єдиним джерелом мудрості; з неї черпали відомості про світоустрій, історичні та географічні дані, певні знання з медицини, юридичні та етичні норми. З шести років хлопчики та дівчатка вивчали Святе Письмо і вчилися дискутувати у процесі його тлумачення. В синагогах — молитовних будинках (рис. 2.8.2), розташованих по всій Юдеї. — читалося Святе Письмо і тлумачилося у проповіді (пірке). Існували тоді навіть школи законників — Дім Шаммая та Дім Гіллеля, — які змагалися між собою в сфері тлумачення Закону, «суворого» чи «м'якого» (згодом з цих коментарів «виросте» Талмуд).

До мудрості навколишніх народів ставилися насторожено: адже у Біблії вже було закарбовано полеміку зі світоглядом язичників (вавилонян, єгиптян, греків). Особливо неприязним було ставлення до грецької культури. Це пояс­нювалося тим, що один з полководців Александра Македонського, Антіох Епі-фан, який став царем еллінізованоЇ Сирії, спробував був знищити Юдею полі­тичне й насадити тут силоміць грецьку віру й звичаї. Прихильників грецького способу життя виявилося немало, й країна, по суті, опинилася на грані грома­дянської війни. Повстання роду МаккавеЇв («ковалів») побороло завойовників, але все грецьке відтоді стало забороненим. Одного з рабинів («вчитель», «вчена людина») помаккавейської пори спитали; «Коли варто вчити дітей грецьким книгам?» Той відповів: «Коли хочете, аби не вдень і не вночі»! Проте чимало юдеїв з тих пір непогано знали грецьку мову й культуру (характерна з огляду на це постать апостола Павла у Новому Заповіті).

2.8.Ї. Естетика Біблії. Світ Біблії заперечує зображення кумира, її творці відчувають Божество як віяння Духа, і в цьому величезна відмінність біблійної мови від мови художньої літератури античності, де панувала саме зображальність,

Пригадаймо, Алкей милувався блиском мідної зброї; у Анакреонта любов — « куля пурпурова», кинута Еротом. А що казати про Гомера, який, будучи за переказа­ми сліпим, моделював у своїй творчості зоровий образ блискучого світу, поклав­ши початок «живопису словом».

Автори Біблії зробили слово не стільки знаряддям пізнання навколишнього світу, скільки засобом проникнення в символічні сфери трансцендентного. Тому в античній художній літературі панує, за Арістотелем, мімезис, наслідування природи, а Біблія наче «розріджує» все матеріальне в слові.

Ось уривок з моноголу, що нібито належить Соломону:

«Я сказав був у серці своєму: «Судитиме Бог справедливого й несправедли­вого, бо для кожної справи є час, і на всяке там діло». Я сказав був у серці

своєму: «Це для людських синів, щоб Бог випробував їх, і щоб бачити їм, що вони як ті звірі, бо доля для людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, — марнота бо все!.. Все до місця одного йде; все постало з пороху, і вернеться все знов до -пороху-.- Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скоти­ни?» (Ек. 3:17-21).

Отож, пророк Соломон підкреслює скороминущість життя, нагадуючи, що

завжди слід пам'ятати про Господаря життя та смерті.

Стилістика Давидового псалма сприяє виявленню «життя серця», виражає пошук людиною, відокремленою від ідеалу святості гріхами, шляхів єднання з Божественною Першопричиною:

«Ти — Бог Єдиний! Дорогу свою покажи мені, Гооноди, і я буду ходити

в правді Твоїй, приєднай моє серце боятися ймення Твого! Я буду всім сер­цем своїм вихваляти Тебе, Боже Ти мій, славити буду повіки Ім'я Твоє, вели­ка бо милість Твоя наді мною, і вирвав ти душу мою від шеолу глибокого!» (Пс. 86/85: 10-13).

2.8.6. Мистецтва у стародавніх євреїв. Функціонування Біблії на дав­ньоєврейському ґрунті не позначалося на архітектурі, образотворчому мистецтві, поезії, як це було в інших древніх суспільствах, що зміцнювали вплив ідей своїх сакральних книг художніми засобами. Навпаки, слово у євреїв сприймалося у всій його чистоті та простоті, і заборона Декалога створювати зображення (друга заповідь) була саме закликом охороняти непорушний авторитет слова. У Біблії подано категоричну заборону зображати фігури людей або тварин:

«Не роби собі різьби і всякої подоби того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею» (Вх. 20, 4).

Справа у тому, що повторення форм навколишнього світу в мистецтві (той самий мімезис, котрий засуджував Платон і підносив Арістотель) є начебто змаганням із Творцем, справою гріховною.

Особливо неприйнятним є зображення у ролі об'єкта релігійного поклонін­ня, тому що Бог не явив людям свого обличчя; зображення Божества категорич­но заборонені:

«І будете ви сильно стерегти своєї душі, бо не бачили ви того дня жодної постаті, коли говорив до вас Господь. Твердо тримайте в душах ваших, що ви не бачили ніякого образу у той день, коли говорив Господь до вас на (горі) Хориві з середини вогню, щоб ви не зіпсувалися і не зробили собі ідола на подобу якогось боввана, зображення самця або самиці, зображення всякої худобини, що на землі, зображення всякого крилатого птаха, який літає під небом, зображення всякого плазуючого по землі, зображення всякої риби, що в воді під землею...» (Вт. 4:15-18).

Саме перетворення рукотворного зображення у ідола, в об'єкт поклоніння обурювало авторів Біблії.

Проте це не означає, наче давні ізраїльтяни не поважали мистецтво як таке, що творці Біблії виступали в історії неначе якийсь «народ-сектант», якому чуже почуття краси взагалі, що у давньоєврейській духовній системі етика абсолютно домінувала над естетикою.

У момент становлення ізраїльського народу, в годину виходу з Єгипту, коли Мойсей впевнився у необхідності введення культу Ягве (підкреслимо: після ство­рення та руйнації ідола, золотого тельця)"², із народу виокремлюються ВеселеЇл, син Урії, і Аголіав, син Ахісамаховий, — вправні майстри-художники, яким доручено створити ковчег, скинію і священний одяг для богослужіння. Більше того, Мойсей прямо наказує прикрасити ковчег, у якому перебували скрижалі із заповідями (Декалогом), зображеннями небожителів-херувимів; ці ж зображення повторюються у Храмі Соломона у вражаючому, гігантському масштабі, хоча об'єктом поклоніння вони також не стали. За наказом Мойсея створили Й «цілю­ще» зображення Мідного Змія, яке довго стояло як реліквія в Єрусалимському Храмі. Коли ж воно перетворилось на об'єкт марновірного поклоніння, пророк Єремія знищив його. Заборона на зображення була, у першу чергу, забороною ідолотворення, водночас творчість не заперечувалася.

Музика стала найважливішою частиною ізраїльського життя. Давида взяли до двору першого ізраїльського царя Саула ще хлопчиком, безпосередньо з пастухів. Він прекрасно грав на псалтирі (вил арфи), і йото пісня пом'якшувала серце Саула, коли той впадав у лють (рис. 2.8.3). Пізніше, ставши царем, Давид заклав

основи ізраїльського богослужіння, в якому одну з центральних ролей стали відігравати музика та спів. А написані Давидом кілька десятків молитов-псал­мів стали основою майбутньої книги Псалтирі.

Взагалі саме традиції єрусалимського храмового співу лягли до основи європейської класичної музики (починаючи із літургійного співу Середньовіччя).

Варто наголосити, що євреї не були абсолютно чужими «міметичному» почуттю: згадане табу на зображення існувало лише у певні періоди розвит­ку єврейської культури⁷⁴. Синагоги елліністичної пори, наприклад, містили мозаїчні зображення тварин і навіть людей. Але домінування словесного засобу комунікації, надання переваги музиці свідчать про пріоритет «духу» над «обра­зом». Адже поряд зі словом або музикою будь-яке образотворче мистецтво вигля­дає в очах творців Біблії досить грубо і незграбно. От чому євреї не могли повністю сприйняти елліністичну цивілізацію, розцінюючи її естетично-художні спрямуван­ня як тяжку помилку, зниження духовного польоту. Незважаючи на наявність певних зразків образотворчого мистецтва, єврейська культура майже цілком буду­ється на Біблії, її дух визначає характер музичної творчості.