4.2.7. Рембрандт «Повернення блудного сина»

картини шокували голландське бюргерство, яке вже воліло не перейматися подібними речами. Рембрандт не мав у похилому віці ані пошани, ані замовників, і помер у злиднях.

Література бароко вражає поєднанням рафінованого духовного польоту та грубого нату­ралізму. Стиль барокового письменника — усклад­нений, навіть затьмарений. Проте в рамках цьо­го стилю було створено цілу течію, що ставила на меті змалювання повсякденності у Ті неприкра-шеності й приниженості. Це, наприклад, драма­тургія Лопе де Вега, в якій увагу письменника починають приваблювати такі речі, як конфлікт між феодалом та селянами («Фуенте Овехуна» )¹⁹. Це роман на зразок «Пригод Ласарільо з Торме-са», в якому змальовано історію покидька суспільства; він виявляється таки «душею живою», хоча всі виховували його лише приниженням і стусанами. Але найбільшим відомим твором є «Дон Кіхот» Сервантеса (рис. 4.2.8).

Дон Кіхот — іспанський ідальго (дворянин), що втратив розум, начитав­шись старих лицарських романів у своєму зубожілому маєтку. Він живе у чарів­ному світі, де зло чиниться чарівниками, а шляхетні лицарі руйнують їхні чари. Відчуваючи себе нащадком тих лицарів, він зодягається в іржаві фамільні лати й рушає виправляти світ. Дон Кіхот, мов дитина, грає з реальністю: вітряки вида­ються йому зачарованими велетнями, звичайне сільське дівчисько — шляхетною дамою тощо. Поруч з ним — відданий слуга Санчо Панса, огрядний, присадкуватий чолов'яга, типове втілення «бюргерської психології»: на від­міну від свого пана, він тверезий, метикуватий і водночас фатально обмежений, Бачачи, що Дон Кіхот у затьмаренні, він все ж таки не хоче пропустити шансу стати «губернатором», коли його пан (хто знає?), може, й завоює світ.

4.2.8. Пам'ятник Дон Кіхоту та Санчо Пансі у Севільї

Прозріння героя болісне, Він проклинає «дурні» книжки, що звели його з розуму, й помирає. Але не лише сатира становить ос­новний пафос твору. Світ, в якому немає міс­ця мрїі, шляхетності й справедливості, може, Й «реальний», але від того не менш огидний.

Бароковий стиль виявився спроможним охопити протиріччя буття в єдиному монумен­тальному узагальненні: втрата ідеалу подібна до втрати юності й, може, самого життя,

Бароко багатьох дратувало своєю «старосвіт­ською» філософічністю, його мова здавалася прихильникам «античної лінії» занадто крикли­вою, екстатичною; ідеї, що живилися біблійно-середньовічним духовним досвідом, — архаїкою. Лінію Ренесансу прагнув зберегти в непоруш­ній чистоті інший великий літературно-митеиь-кий напрям — -класицшм, що набув найповні­шого вираження у Франції XVII ст. Тут розквіт абсолютної монархічної влади в епоху «Короля-Сонця» — Людовика XIV (рис, 4.2.9) сформу­вав орієнтацію суспільства на світські цінності і державобудівництво, на реалізацію ідеї земно­го, проте ідеально організованого суспільства.

Класицизм оголосив війну бароко у літературі й мистецтві. Його теоретик Нікола Буало заборо­няє письменництву спиратися на Біблію: авторите­тами віднині й назавжди мають стати Арістотель, Гомер, Горацій. Головна задача літератури й мистецтва — навіювати громадянам думку про обов'язок служити монархові: адже він є гарантом справедливості. Провідним мистецтвом стає мис­тецтво театральне — як найбільш публічне, практично-впливове на суспільство, яке до того ж поєднує різні жанри у виставі. Класицистична теорія закликає вчитися в античних майстрів вмінню робити зображення життєвим. До антич­них правил додаються нові: вважається правдоподібним, коли за годину спектаклю на сцені промайне не більше, ніж один день; події сюжету мають підпоряд­ковуватися одній-єдиній колізії, врешті все має відбуватися тільки в одному, незмінному місці (правило трьох єдностей). Все фольклорне відхиляється, так само, як і «плебейський» жанр роману; література має писатися переважно віршами.

4.2.9. Риго. «Людовик XIV»

Створена у XVII ст. з ініціативи кардинала Рішельє, міністра Франції, Ака­демія наук покликана була підтримати класицизм як винятковий напрям літе­ратури й мистецтва, паралельно з нормуванням французької мови на основі вдосконаленої граматики.

Класицизм збагатив культуру Франції й цілої Європи, що почала активно наслідувати французький досвід. Задавала тон новому напряму література. Твор­чість таких видатних письменників епохи як Корнель, Расін, Мольєр, підкоряє гострим відчуттям значущості проблеми «людина і суспільство». Щоправда, ре­цепт гармонії полягає у відмові від прав власного «я» на користь обов'язку перед ідеалом, державою чи королем²⁰.

У трагедії Корнеля «Сід» використано лицарський сюжет про героя війни іспанців з маврами, але у Корнеля головна тема — не подвиги: Родріго, оберігаючи

честь сім'ї, вбиває на дуелі батька своєї коханої, прирі­каючи себе на її помсту. Оспівується зречення люди­ною власного щастя в ім'я обов'язку: драматург відвер­то захоплений змальовани­ми ним характерами. Тра­гедія мала шалений успіх.

Трагедія Расіна«Федра»' інтерпретує сюжет Еврипі-да про мачуху, безнадійно закохану у пасинка. Не ба­жаючи кривити душею, вона вдається до самогубства, і автор сповнений співчуття до цієї жертви обов'язку.

Мольєр писав комедії на живому матеріалі. Його «Міщанин у дворянстві»-зображає плебея-багатія Журдена, який намагається видавати себе за аристокра­та, але викликає лише презирство Й насмішки своєю глупотою й примітивністю.

Класицистична архітектура формувала вигляд європейських міст з їхніми колонадами, куполами, портиками; «культура» в класицизмі виразно панує над «натурою»: всюди домінує логіка, математичний розрахунок пропорцій. Пам'ят­кою класицистичної палацової архітектури є велична й строга за стилем резиден­ція французьких королів Лувр . Були й численні спроби будувати в цьому стилі християнські церкви, поєднуючи традиції хрестово-купольного храму з чистим античним стилем куполу, входу-портика, колон, витриманих у правилах античних ордерів. Видатний зразок цього стилю — церква Будинку інвалідів у Парижі (архітектор Ж. Ардуен-Мансар) (рис. 4.2.11). -

Художники на зразок Пуссена (Франція) створюють світ, сповнений теат­ралізованої героїки. У картині Пуссена «Танкред і Ермінія» (на сюжет поеми Тассо «Звільнений Єрусалим») чарівниця Ермінія допомагає тяжкопораненому лицарю; надвечірнє освітлення надає ситуації загадковості, є виразним тлом для благородних величних поз і жестів героїв,

Для класицизму властивий холодно-театральний стиль, штучність і штампо­ваність поз, що наче копіюють канонічні балетні фігури; в античний одяг було вбрано навіть героїв національної історії. Нова світська класицистична культура дуже швидко обмежила ренесансний досвід системою правил, які вважалися вічними й непорушними. Складалося враження, що існують лише античність і сучасність; тисячолітній досвід християнської культури вже не сприймався фун­даторами нового напряму. Не всі приймали цю вибагливу й штучну систему, Наприклад, художники епохм поділилися на рубенсистів та пуссеністів. Бароко довго жило в літературі, архітектурі (рис, 4.2.12) та малярстві, особливо ж на теренах Східної Європи, де його натуралістично-ренесансні елементи взяли на себе, за Д. Ліхачовим, функцію Ренесансу, який, проте, до кінця не розвинувся