3.7.1. Золотий храм (Кондо)

простота й аскетизм житла якнайкраще відповідають буддійській ідеї тимчасо­вості й крихкості земного буття.

З введенням буддизму його ідеї знаходять образне втілення й у японській скульптурі.

Зі статуй найвідоміша Дайбуцу (Великий Будда; XIII ст.) у Камакурі. Висота цього бронзового монументу становить II ,4 м; довжина самого лише обличчя Будди —4м. Напівзакриті очі, загадкова посмішка, трохи схилена голова, за­стигла поза виражають головну ідею буддизму — душевний спокій, безпристрас­ність та самоспоглядання.

У XII—XIV ст. поряд зі статуями буддійських божеств з'являються «побуто­ві» статуї ченців, воїнів, знатних сановників. Фігури найчастіше виконані з дере­ва, іноді Їх навіть вдягнено в натуральний одяг.

Але найсвоєріднішим видом японської скульптури є нецке — мініатюрні фігурки, що були поширені до XVII ст. Їх робили з кістки або дерева, зображаючи людей (ремісників, акторів, міфологічних героїв) або тварин. Через дві просверд­лені в нецке дірочки протягували шнурок від кисету, трубки, віяла тощо, який накривався поясом, а фігурка залишалася зверху на одязі як прикраса.

Зазнав впливу буддизму й живопис. Спочатку художники перебували під сильним китайським впливом. З середини VIII ст. з'являється інтерес до портрет­ного зображення видатних діячів японського буддизму (Сесін, Гієн, Гандзін та ін.).

Починаючи з IX ст. для японського буддійського живопису характерне ікон­не зображення мандоли (вівтаря), для створення якого використовували дорогі матеріали.

Твори релігійного характеру ще довго писали у китайському стилі. Світсь­кий живопис у вигляді картини-сувою та малюнка на поширених у японському інтер'єрі ширмах — яма пю-йо — з'являється в Японії в IX—XII ст. Художники почали писати яскравими фарбами пейзажі та придворні сцени, охоче ілюстру­вали також відомі романи сучасників. Живопис Японії особливо тонкий завдяки використанню прозорих фарб та такої вишуканої основи, як шовк. У зображен­ня органічно вписується як невід'ємний елемент каліграфія — ієрогліфічний напис.

У XII—XIV ст. у буддійських монастирях ченці-художники почали писати самою лише чорною тушшю вишукані за аскетизмом художньої мови картини на папері, які відтворюють складні настрої та натяки. Тоба Седзо, наприклад, зображуючи характерні повадки жаб, зайців, мавп, висміював у вигляді тварин негативні риси побратимів-ченців. У цій же техніці працював Сессью, який тонко передав у циклі «Чотири пори року» різні стани природи.

У своєму прагненні зрозуміти та витлумачити природу японці не обмежу­валися її художнім відтворенням. Мешканці розташованої на островах серед океану країни віддавна високо цінують кожний клаптик своєї кам'янистої зем­лі. Японці, живучи у постійному очікуванні смертоносного землетрусу, навчи­лися цінувати кожну мить буття як дарунок долі, Вони сформували неповтор­не японське відчуття природи. Тільки тут могли виникнути такі оригінальні свята, як День споглядання вишні, що цвіте, День вшанування риби карпа, яка мужньо пливе проти течії тощо. Відоме японське мистецтво укладання букетів, що відтворює філософський образ буття {ікебана); поряд з розкішни­ми квітами тут використовують сухі гілки, камені тощо, які символізують смерть та розпад.

Неповторним і складним видом мистецтва стали також японські сади — моделювання Всесвіту в мініатюрному вигляді. Мистецтво облаштування садіа на маленькій площі (іноді навіть на невеликій таці в інтер'єрі кімнати — бон-сої} уславило Японію на весь світ. Первісне такі сади виникали при буддійських храмах, потім в парках імператора, крупних феодалів, У садах насипають па­горб, що символізує високу гору, — образ Всесвіту; гору вкрито деревцями (для цього спеціально вирощували карликові породи дерев), іноді на вершині пагор­ба розміщують альтанку або пагоду; мініатюрний водоспад несе свої води до озера; вузенькі доріжки звиваються серед каменів, що поросли мохом; крихітні містки перекинуті через джерела.

Існували сади для прогулянок та сади-картини — лише для споглядання. Походження останніх має прямий зв'язок з поширенням у Японії дзен-буддиз-му. Саме в дзенськмх монастирях вперше з'являються відомі сади каменів, при­значені для самозаглиблення та споглядання. Наприклад, сад монастиря Рьоан-дзі (XV—XVI ст.) стоїть на крихітному майданчику (19 х 23 см), посиланому гравієм та обнесеному стіною. Гравій розчесаний граблями так, що нагадує морські хвилі, а 15 каменів на майданчику символізують розкидані острівки буття в морі порожнечі; хитрість устрою полягає в тому, що всі камені одним поглядом охопити неможливо — це символізує незбагненність буття.

У деяких садах встановлювали відокремлені, ніби загублені у просторі буди­ночки, де відбувалися призначені для буддійських обрядів духовного очищення «чайні церемонії» —- тяпою, що супроводжувалися витонченими бесідами про мистецтво та поезію.

Ця церемонія символізує вивільнення духу від тлінної тілесності. В будиночок пролізають через невеличкий круглий отвір, із зусиллям, ніби зрікаючись буденно­го. Прояснення свідомості під впливом теїну означає вивільнення духу, нірвану.

У XV—XVII ст, чайна церемонія поширилася серед японських заможних городян та аристократії. Вона була й засобом відволікання від буденності, Й можливістю насолоджуватися елегантністю чайного павільйону, вишуканіс­тю посуду, символікою споживання звичайного чаю. Чудові чашки, ширми, віяла, скриньки, кімоно, які створювали вишукану атмосферу свята, охоче ви­готовляли відомі майстри прикладного мистецтва.

Споглядання саду, мальовничої ширми чи просто білої стіни, а також ритуал чаювання використовували дзенські ченці як засіб досягнення просвітлення — саторі шляхом зосереджених роздумів.

Великою популярністю користувався Золотий павільйон Кінкану з його са­дом-картиною (XIV ст.). Особливо багато храмів і палаців, оточених садами, зводилося у XV ст. в столиці Японії Кіото, де жили імператори.

У Японії шанували іємото — метрів мистецьких .шкіл, які зберігали та передавали учням традиції майстерності.

Під культовим впливом склався і японський театр. Театральне мистецтво у Японії споконвіку живилося традиціями синтоїзму; наприклад, у храмовій ін­сценізації синтоїстського міфу богиню сонця Аматерасу виманюють з темної печери, приваблюючи веселими танцями та співом,.

Буддійське вчення про переродження, про ілюзорність людського «Я», яке щохвилини змінюється, переходячи в щось інше, вплинуло на сприйняття жит­тя як свого роду театр масок.

У Х—ХІ ст. до ритуалу буддійського богослужіння введено було театралізова­ну виставу суга-ку, для якої характерні яскраві костюми, страхітливі маски, цю зображують сили добра та зла, музичний супровід на величезних (до 3 м висо­тою) барабанах. У XII ст. сформувалися вистави гаголсу. Це покликана розігна­ти злих духів процесія: танцюристи у масках, музиканти з флейтами та мідними тарілками; юнак, що веде прив'язаного «лева» (роль якого виконує актор) — символ приборканих пристрастей тощо.

З часом формується Й світське театральне мистецтво, яке багато чого успад­ковує від традиційної релігійної вистави.

У XV ст. виникає театр Но, класичний японський театр (XIV—-XVII ст.) елітарного типу. Виник він із народного танцю, в пам'ять про що тут утримала­ся пристрасть до сценок фольклорного характеру. Стали також виконуватися одноактні ліричні драми (декілька за одну виставу). У виставах Но акторська гра та імпровізація домінують над текстом. Драматурги Кант'ямі Мотакіє та його син Дзеамі Мотакіє створили для цього театру численні драми за сюжета­ми старовинних романів та легенд, написані віршами.

У XVII ст. виникла ще одна яскрава форма японського театру: уславлений Кабукі, витоками якого стали фольклорні вистави танцюристів і комедіантів. Нова форма театральної вистави отримала таку назву, оскільки сильно відріз­нялася від інших видовищ («кабукі» означає «відхилятися»)- На відміну від Но з його орієнтацією на минуле, театр Кабукі виявляв інтерес до проблем сучасного Йому світу. Будівлі театрів Кабукі були складними спорудами, Сце­на, хоча традиційно й позбавлена декорацій, мала багато технічних нововве­день: спеціальні двері й «доріжки» для виходу акторів тощо. Всі ролі викону­вали чоловіки. Актори Кабукі грали у складному гримі, в яскравих костюмах. Їхні рухи, жести, звучання голосу в співі та декламації визначені строгими канонічними законами.

В основі театральних систем Кабукі та Но лежить музика як панівне митець­ке начало. Як і в китайському театрі, тут панує умовність: віяло в руках японсько­го актора може раптом перетворюватися зі зброї на пензель для письма тощо.

У середні віки у Японії формується також театр маріонеток дзерурі.