2.1.5. План Вавилону зі Шляхом Процесій у центрі

зіккуратом, А перед входом у свій палац Саргон II поставив скульптурні фігури шеду — зображення богів-охоронців палацу — у вигляді крилатих левів та биків з людськими обличчями масою 21 тонна кожний. В розписав ассирій­ських палаців переважає не культовий, а світський сюжет, який мав підкреслю­вати міць царя. Цар тут — не небожитель, а всемогутній земний повелитель;

обличчя у нього величне, суворе, без певних індивідуальних рис; зображено надзвичайну розкіш царських прикрас та одягу. Поряд — свідоцтва царської жорстокості (посадження на палю, здирання шкіри живцем, виривання язика) змальовані без найменшого співчуття. У сценах царського полювання та битв трапляються чудові зображення тварин. Наприклад, «Левиця, що помирає» з палацу Ашшурбаніпала (VII ст. до н.е.) — шедевр світового значення: левиця, простромлена стрілами, робить спробу піднятися в останньому зусиллі; зобра­ження сповнене трагічної величі.

Вавилоняни, які врешті перемогли Ассирію, зазнали ЇЇ сильного впливу у мистецтві. Вони виготовляли витончені меблі, прикрашаючи Їх шматочками слонової кістки, золотими пластинками та коштовним камінням. Гончарі, окрім різноманітного посуду, майстрували глиняні світильники, які заправляли наф­тою¹⁰. Вавилонські вовняні тканини поширювалися по всій території Передньої Азії, а пізніше за величезні гроші їх стали продавати в Греції та Римі.

Головним видом вавилонського мистецтва стала архітектура. Яскраве сві­доцтво тому — сам Вавилон (рис. 2.1.5), символ давньосхідної цивілізації.

2.1.6. Ворота Їштар

Наприкінці свого існування він являв собою чудовий архітектурний ан­самбль і був оточений стінами, по яких могли роз'їхатися дві колісниці, запря­жені четвіркою коней. Потрапити в місто можна було через вісім воріт, при­свячених різним богам. Місто було релігійним центром. Там існувало кілька десятків храмів, але головним з них була Вавилонська вежа — святилище вави­лонського бога Мардука, Храм являв собою семисхідчастий зіккурат, увінчаний позолоченими рогами — символом плодючості (також символ Мардука).

Недалеко від зіккурату містився і храм бога Мардука, в якому зберігалася найбільша святиня Вавилону — статуя Мардука. Якщо вірити Геродоту, то ця статуя, зроблена з чистого золота, важила близько 2,5 тонн. Золоченим був ззовні і зсередини весь останній поверх — «житло бога».

Від святилища Мардука вів найголовніший шлях — Шлях Процесій, що, як вважалося, призначений для самого бога Мардука. Протилежним боком цей шлях впирався у Ворота Їштар (рис. 2.1.6), за якими, власне, і починалося місто.

Ворота богині плодючості Їштар були також однією з визначних пам'яток Вавилону. Вони складалися з чотирьох дуже масивних веж, проходячи під яки­ми, люди потрапляли на Шлях Процесій. Поверхня веж була покрита синьою глазурованою цеглою- На темно-синьому тлі — опуклі світлі зображення биків та драконів з лускатим тілом, зміїною головою та шиєю, ногами собаки та лапами хижого птаха. Біло-жовті фігури цих тварин — символи богині Їштар і бога Мардука — чергувалися з рудо-жовтими. А на стінах, вздовж шляху, зображені коричневі леви із золотими гривами та люто вискаленими зубами. По обидва боки від воріт, оперізуючи все місто, простягалася вже згадувана стіна із жовтуватої цегли.

Проходячи крізь Ворота Їштар по Шляху Процесій, люди минали стіни Південного палацу, за якими знаходилось одне з семи чудес світу — сади

Семіраміди. Ці сади заклав Навуходоносор для найулюбленішої зі своїх Дру­жин, щоби на рівнинах Вавилону створити їй подобу лісистих гір. На складе­них з цегли арках, що нагадували уступи гір, буо насипаний шар землі та посаджені дерева, чагарники й квіти. Здалеку здавалося, ніби ці сади висять у повітрі, що й дало їм відповідну назву,

Із багатої літератури Стародавньої Месопотамії (релігійні гімни, хроніки, цар­ські написи, філософські трактати, записи фольклорних афоризмів тощо) вирізняється «Поема про Гільгамеша». Вона виникла ще в Шумері у XXIV ст. до н-е. у вигляді чотирьох досить примітивних «билин» про подвиги царевича Уру-ку, згодом її переробили аккадською мовою й вона набула вигляду епічного тек­сту, насиченого глибокою філософією. У ній розповідається про пошук безсмертя і ставиться вічне питання про сенс людського життя.

Гільгамеш, син богині та смертної людини, був мудрим правителем. Він примусив все населення будувати стіни навколо міста, але незадоволені жителі звернулися до богів з проханням послати їм тану істоту, яка перемогла б Гільгамеша. Боги створили напівтварину-напівлюдину — Енкіду. Але, розпочавши двобій, Гільгамеш і Енкіду побачили, шо ніхто з них не зможе перемогти, і стали друзями. Разом вони вчинили багато подвигів. Коли ж Енкіду помер, Гільгамеш впав у відчай. . „

Монолог Гільгамеша, враженого думкою про приреченість усього живого, є одним з перших виразів проблем існування людини:

Уту, слово тобі скажу, до мого слова слух прихили!

Про свої задуми мовлю, до надій моїх слух зверни]

Аюди вмирають у місті, сумує серг^е!

Люди відходять, і сері^е 6 лгузі!

Через мур міський похилився я,

Трупи в річці побачив я,

Чи не так само і я відійду? Воістину так, воістину такі

Варто згадати створений вавілонянами філософський діалог «Розмова пана зі своїм рабом», який відтворює психологію зневіри, аристократа, що стомився як від розваг, так і від непевності життя:

«Рабе, корися мені!», «Так, о мій пане, такі»

«Ну, поспішай! Колісницю готуй! до палацу я їду!»

«Поспішай, о мій пане, скоріш — на тебе чекає успіх!»

«Ні, рабе, ні! Я не піду до палацу!»

«Не треба, мій пане, не треба!

Може, що и,ар відправить далеко тебе,

В путь-дорогу незнаную примусить тебе вирушапш,

Денно і нощно страждання на шлях тобі ляжуть!»

Відомі також емоційні релігійні гімни, особливо ж вавилонської доби, як, наприклад, «Моління до Іштар»:

Тобі — моління мої, володарів володарко, богинь богине!

Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступнице людськ!

Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів!

Ти могутня, ти державна, ім'я твоє — над усіма

Численні музичні інструменти., знайдені археологами, та їх зображення (се­ред них, зокрема, вавилонська семиструнна арфа), свідчать про те, що месопо-тамуі любили музику й спів. Вже у Шумері існували «будинки музики», де за плату можна було послухати улюблені мелодії. Вавилоняни навчилися викорис­товувати клинопис для запису музики.

Ассирійці не відставали від своїх попередників-шумерів і вавилонян: «В 70-х роках американський ассиріолог Анне Кілмер дешифрувала клинописну таблич­ку з Угариту, на якій записано мелодію та слова ассирійського романсу, присвя­ченого богині Угариту. Цей нотний запис майже на півтори тисячі років стар­ший за грецький папірус із нотами до п'єси Еврипіда «Орест» — найдавніший манускрипт західної музики».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Чому землеробська цивілізація зароджується, саме у Месопотамії?

2. Перелічіть найдавніші суспільства Месопотамії?

3. Охарактеризуйте пантеон месопотамських божеств та їхні функціЇ.

4. Що ви знаєте про виникнення писемності, наук і освіти у Стародавній Месопотамії?

5. Охарактеризуйте юридичну систему царя Хаммурапі.

6. У чому полягає основний пафос епосу про Гільгамеша?

7. Яке міще посідали зіккурат і храм в архітектурі Стародавньої Месопо­тамії? Які твори месопотамської скульптури вам запам'яталися?

2.2. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

2.2.1. Стародавнє єгипетське суспільство. Слово «Єгипет» походить від грец. «Айгюптос» (так греки вимовляли назву найдавнішої столиці єгиптян Хет-ка-Птах). Самі ж єгиптяни називали свою країну Кемет — «Чорна зем­ля»¹⁵ (за темним кольором грунту Нільської долини).

Перші поселення на території Стародавнього Єгипту належать до VII тис. до н.е. В епоху, що передувала виникненню держави, Єгипет складався з кількох областей, в результаті об'єднання яких виникають два царства — Верхній та Нижній Єгипет. Після тривалої війни перемогу отримало Верхньоєгипетське царство і відбувається їх злиття (бл. 3000 р. до н.е.).

Першим володарем об'єднаних єгипетських земель був Мена, який заснував столицю на стику Верхнього та Нижнього Єгипту — Хет-ка-Птах. Мена спору­див у стінах міста палац — Пер Ао (Великий дім). Назва цього палацу спричи­нила появу слова на позначення титулу єгипетського царя — фараон.

Історію Єгипту прийнято поділяти на періоди; Стародавнє царство — XXVI— XXIII ст. до н.е.; Середнє царство — XXII—XVIII ст. до н.е.; Нове царство — ХУІ-ХІ ст. до н.е.

Єгиптяни створили централізовану монархічну державу, культура якої відріз­нялася надзвичайною стабільністю. Достатньо сказати, що вона проіснувала майже без змін 4,5 тис. років. Пам'ятки її й сьогодні вражають уяву своєю монументаль­ністю, глибиною філософської думки, витонченістю художньої форми.

2.2.2. Вірування стародавніх єгиптян. Геродот називав Єгипет «даром Нілу», а єгиптяни називали Ніл «рікою, що дає життям. Кочові мисливці в давнину заселили долину Нілу, вражені великою кількістю дичини в зелених заростях по обидва боки ріки посеред пустелі. Звідси обожнення, що сягає кам'яного віку, тварин і сил природи: сонця, вод Нілу, пустелі. А коли стало зрозуміло, цю весняні розливи Нілу створюють умови для плідного землероб­ства, мешканці долини перейшли від полювання до сільського господарства, що зумовило розбудову поселень, спорудження храмів у них.

Кожна область (ном) і кожне місто здавна шанували власних богів, а також стихії природи й тварин. Наприклад, дощ шанувався єгиптянами як «сльози з очей бога Ра» або «плач богині Ісіди» та ін. Пантеон єгипетських богів налічував їх понад тисячу. Культ богів склався у часи, коли первісні мис­ливці, найдревніші жителі долини Нілу, поклонялися тотему — звіру, по­кровителю племені.

За уявленнями стародавніх єгиптян, спершу існував водяний хаос Нун, з глибин якого вийшов бог Сонця Ра, який виплюнув із себе Шу (бога повітря) та Тефнут (богиню вологи), від яких народилися бог землі Геб та богиня неба Нут; їхні діти — Ізіда, Осіріс та Сет (рис. 2.2.1). За іншою версією Сонде вийшло з яйця, яке зніс на горі серед водного хаосу птах Великий Гоготун. Противником Ра вважали велетенського змія Апопа, дитя підземних надр.

В інших номах творцями світу та людей були інші боги. Наприклад — П-гііх, який водночас був покровителем мистецтв та ремесел, Хнум, який вилі­пив людину на гончарному колі.

Згодом ідею головного бога стали пов'язувати з Осірісом, який був ожив­лений Ізідою і став у підземному царстві богом рослинності, що оновлюється навесні, і суддею душ померлих.

2-2.1. Єгипетські божества:

Ра, Анубіс, Нут, Хнум, Амон, Птах, Хатор, Ізіда, Осіріс

Чимало тварин у Єгипті вважали священними, Їх утримували при храмах з почестями, а після смерті — бальзамували та хоронили у саркофагах. «Най­більш шанованим був Апіс — священний бик Мемфіса, якого єгиптяни мали за слугу бога Птаха'⁸. Вшануванню підлягало й чимало інших тварин. «Так виника­ють цілі кладовища, гідні пам'яті богів та царів; до них належать кладовище кішок в Бубастісі та Бені-Хасані, кладовище крокодилів в Омбосі, кладовище ібісів в Ашмунені, кладовище баранів в Елефантині». Тому зображення тварин у єгипетському мистецтві вражають анатомічною точністю та витонченістю.

Нерідко в образах тварин та птахів втілювалися й самі боги. Так, Хатор, богиню кохання та плодючості, вшановували в образі корови; бог письма та наук Тот,на6ував вигляду павіана, часом ібіса; бога Хнума зображали як барана, Гора — як сокола, Себека — як крокодила. Людське обличчя та левове тіло мав Сфінкс — божественний символ гідності фараона. Чимало богів зображали із звіриними головами: Сохмет, богиню війни, — із головою левиці. Ріку Ніл (Хапі) також вважали священною, бо вона давала Єгипту життя. В пустелі ж володарював злий бог Сет (смерть). Вбитий ним брат Осіріс, відроджений Ізідою, «проростав» із підземного царства у вигляді рослин. Єгипетські боги відно­сно пізно втілилися в образи людей. Первісне давні єгиптяни обожнювали рос­лини, тварин- Богиню Хатор уособлювала смоківниця, бога Нефертума вшано­вували у вигляді квітки лотосу. В усьому цьому виразно простежуються сліди давнього, первісного тотемізму.

З об'єднанням країни з'являється ідея Верховного Бога, який створив усе на світі. Ним вважали то сонце, що рухається по небу (Ра, Атон), то творця природи й людей (Хнум), то відродженого Осіріса. Та лише в епоху Нового царства в Єгипті було запроваджено чисте єдинобожжя, коли фараон Ехнатон, скасувавши інші культи, вводить поклоніння всемогутньому сонячному диску Атону.

Єгипетське богослужіння було чистою теургією, наприклад, ідол Ізіди «будили», «годували», «вигулювали», «клали спати» тощо — вважали, що боже­ство мусить відповісти на це піклування прихильністю.

Стародавні єгиптяни вірили у воскресіння померлих. При цьому вважали, що особистість, окрім тіла, має аналог нашої совісті — Ка, аналог вітальної душі — Ба.