3.2.2. Папа Іннокентій III

У західній церкві цього часу з'являються достойні особистості, які приваб­люють чистотою душі й справжнім внутріїшнім світлом, що їх згодом канонізу­ють як західних святих. Таким був, наприклад, Франциск Ассизький.

Віддавши належне спокусам молодості з юні роки, Франциск відчув психо­логічний переворот при вигляді нещасною прокаженого, якого обійняв і поці­лував у неочікуваному для себе душевному пориві. Відтоді він віддається посту й молитві, а коли заможний батько через суд хоче примусити його працювати, як усі, й дорікає йому за утримання, Фращріск демонстративно скидає з себе куплений батьком одяг. Він починає проповідувати святу бідність, закликає наслідувати Христа. Особистість Франписка перестає бути залежною від загально­прийнятих норм; він прагне злитися з природою, відпускає до річки зловлену рибу й може навіть розповідати птахам про радість буття в Божому світі. Проповідь франциска. викликала спочатку зрозумілу стурбованість, але папа Іннокентій III, людина мудра й далекоглядна (рис. 3.2.2), зрозумів, що постать ця здатна підвищити авторитет Церкви, яка на той час вже втягнулася у феодальні відносини й володіла чималими багатствами²'. Приклад цей міг позитивно впли­нути і на мирян, які, подібно до Францискового батька, дедалі глибше пере­ймалися суто матеріальними інтересами. Було утворено орден францисканців;

авторитет Франциска, якого стали іменувати в народі «дзеркалом Христа», став колосальним. Побував Франциск (з хрестоносцями) і в Єгипті, де проповіду­вав, хоча й без успіху. Він є одним з найбільш шанованих на Заході святих.

З цього часу в західній свідомості утверджується розуміння християнства як в першу чергу наслідування Христа в житті. Характерно, що наприкінці середньо­віччя містик Тома Кемпійський (XIV—XV ст.) в книзі «Наслідування Христа» буде стверджувати, що християнство не зводиться до самого лише виконання обрядів, що слід зробити з власного «я» подобу Христа. Це було подальшим розвитком самостійності й духовної ініціативи особистості, цінність якої вперше визначило колись християнство.

Після розколу двох церков набирає сили й розмаху католицьке богослов'я яке. (особливо ж після падіння Візантії) сміливо починає самостійний шлях. Вводяться нові, Візантією не визнані догмати. Наприклад, стверджується існу­вання в посмертному бутті поруч з раєм і пеклом особливого місця ~ чистили­ща, де, за вченням католицької церкви, душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю.

П'єр Абеляр та згаданий вище Тома Аквінат (XI—XIII ст.) вважають віру, що не підкріплена доводами розуму, негідною людини, і це свідчить про зміну типу культури.

.' Тома у своїх творах примирює раціональне пізнання з вірою. Християн­ські істини, на його думку, повинні підтверджуватися та тлумачитися розумом (теорія двоїстої істини), хоча всі науки мусять лишатися служницями богосло­в'я. Характерно, що після цієї реабілітації інтелекту видатним церковним авто­ритетом²⁸ виникає посилений інтерес до наукового пізнання світу; Західна Європа покривається мережею університетів.

Щоправда, пізніше, в епоху університетів, середньовічне богослов'я Заходу часто переймалося формальними роздумуваннями, які нагадували античну со­фістику: «Чи може Бог створити такий камінь, який сам не в змозі підняти?»;

«Чи може Бог перетворитися на осла або гарбуз і в такому вигляді творити чудеса?»; «Скільки янголів може вміститися на кінці голки?» тощо. Це була типова схоластика, про яку говоритимемо нижче.

Водночас середньовіччя, особливо ж XI—XII ст., — це час виникнення бага­тьох єретичних рухів. Єретиками називали людей, що виступали проти вчення Церкви: альбігойців, катарів, вальденсів; різниця між ними була незначна. Біль­шість з них дотримувалася старовинної гностично-богомільської доктрини, за якою матеріальний світ створено дияволом; це була антибіблійна концепція, корені якої сягають пізнього еллінізму.

Наприклад, альбігойці розглядали світ як творіння сатани, заперечували догмат Трійці й написали власний варіант євангельської історії Христа. Церкву вони вважали облудою й таврували її за прагнення зробити богослужіння розкіш­ним, в клюнійському дусі. Від своїх адептів вони вимагали відмови від статевого життя й багатства; проводити свої дні слід було в постійній спокуті. Характер­но, що альбігойці нічою не мали проти самогубства, визначеного Біблією як

смертний гріх. Ця похмура ідеологія знаходила, проте, численних прихильни­ків. Отож, коли альбігойський рух набув масовості й активності на півдні Франції, проти нього мусили застосувати війська.

Для боротьби з єретиками був створений спеціальний церковний суд — інквізиція (від лат. «розшук»). Функція інквізитора зводилася до експертизи: чи дійсно спілкувався єретик з дияволом. Дізнання тортурами й покарання у випадку визнання такого контакту велося світською владою в особі ката, відповідно до норм тодішнього світського судочинства, а не безпосередньо інквізитором. Не­розкаяного єретика спалювали публічно живцем, знову ж таки за світськими юридичними нормами.

Однак подібні виконання вироків інквізиції для середньовіччя не характер­ні. Як зазначив польський історик М, Комар, численні багаття такого роду запалають вже в часи Ренесансу, коли релігійна ідея стане іграшкою в руках політичних маніпуляторів. У середні віки сталося, наприклад, всього кілька випадків спалення жінок за «відьомство», й то не церковниками, а темними селянами.

З XI ст. розпочалися хрестові походи, які велися під гаслом визволення Святої Землі від мусульманського панування. Хрестоносцям на якийсь час вдало­ся встановити свою владу в Палестині (Єрусалимське Королівство), де виника­ють перші духовно-лицарські ордени: тамплієрів (храмовників) та іоанітів (госпітальєрів). Мета хрестових походів — поширення або відновлення католиць­кої віри. Хрестові походи позитивно позначилися на розвитку культури, про що пише навіть негативно налаштований до християнства відомий філософ XX ст. Б. Рассел. Справа в тому, що зі Сходу завдяки хрестовим походам до західно­європейських країн проникали численні досягнення цивілізацїї в широкому сен­сі слова. Хрестоносці започаткували не тільки нові художні традиції (напри­клад, саме вони були ініціаторами готичного стилю), але й завезли до Європи вмілих каменярів, ремісників, малярів. Хрестові походи, зокрема, сприяли вио­кремленню лицарства як соціокультурної спільноти.

3.2.4. Лицарська культура як феномен західноєвропейського життя епохи середньовіччя. Лицарство склалося ще з VIII ст. у державі франків під час боротьби з арабами та іншими завойовниками. В період хрестових походів, утвер­дившись на певний час на Сході, лицарі-хрестоносці відчули себе дещо незалежни­ми від Святішого престолу. Після хрестових походів складається своєрідна, відмінна від церковної, лицарська культура, розквіт якої припадає на пізнє середньовіччя.

Ґрунтом цієї культури залишається християнське вчення. Лицар бачив своє покликання в тому, аби слугувати церкві і католицькій вірі: щонайперше в ім'я звільнення Святої Землі (Палестини) від мусульман вони й здійснювали виснажливі

хрестові походи⁰. Але з часом лицарство створило власний культурний кодекс, в якому християнські чесноти вже поєднувалися з зовсім іншими речами. Так, лицар мусив захищати слабких, обороняти рідну землю, зберігати вірність своє­му сюзеренові. Лицарі культивували куртуазний ідеал., прагнучи бути шляхет­ними, справедливими, ввічливими та витонченими. Лицарство породило пре­красне поняття «слово честі»: порушити слово — означало загубити честь, пова­гу людей. Водночас лицар вважав гідними тільки тих людей, що належали до аристократичної касти, і сам мусив походити з такої сім'ї. Практично життя середньовічного лицаря займали виключно війна, турніри — змагання у війсь­ковій вправності, полювання та кохання: лицарство породжує культ прекрасної дами, в уславлення якої здійснювалися подвиги з майже релігійним екстазом.

Лицарями ставали після своєрідної ініціації, яка тривала кілька років. Хлоп­чик з 10 років жив при.домі свого сеньйора, прислуговуючи йому та його сім'ї, отримував початки християнського виховання, засвоював гарні манери. 315 років йому надавалося право носити зброю сеньйора й мати власний меч;

відтоді він вивчав воєнне мистецтво. Власне у лицарі посвячували з 21 року, в присутності священика: посвячення полягало в ударі мечем по плечу і відбу­валося дуже урочисто.

Поряд з церковного культурою в середні віки на Заході існувала і народна, низова-культура, сповнена стихійної життєрадісності та' чуттєвості, багато в чому пов'язана з язичництвом. М. Бахтін дав їй влучне визначення карнавальна куль­турі. Характерні риси цієї культури, нагадують явища народної творчості: це наївний примітивізм стилю й анонімність (кожен може взяти участь у створен­ні тексту пісні, імпровізувати поведінку в карнавалі тощо). В народній культурі часто пародіювалися церковні та лицарські ідеали.

3.2.5. Наука та освіта на Заході в середні віки. У ранньому середньо­віччі не завжди вміли писати й читати навіть священики і феодали, а часом і королі. Існували школи при монастирях та приватні — для знаті.

Характерно, що при дворі Карла Великого було започатковано Академію, яка, попри свою гучну назву, давала лише елементарні знання та навички читан­ня й письма. Карл зобов'язав єпископів і настоятелів монастирів відкривати школи (рис. 3.2.3). Але поширенню освіти сприяє розвиток міської культури. У містах почали створюватися світські школи, спершу для дітей знаті, а потім і простолюду.

Міське життя потребувало різноманітних фахівців- Наприклад, у місті зав­жди був попит на лікарів та юристів. З'являються колегії (коледжі), члени яких (від учня до професора) почувають себе колегами, що об'єднані вивченням одної дисципліни.