4.1.4. Брунеллескі. Капела Пацці у Флоренції

Це завдання виконав інженер та архітектор Брунеллескі (XV ст.), створивши капелу Пацці (рис. 4.1.4). Величезний купол, оригінальне витягнений у висоту, видний здалеку. Панує вже не поривання до неба, а світський дух змагання, бажання створити щось незвичне й грандіозне.

Видатним архітектором Ренесансу був Браманте (XV—XVI ст.), автор церк­ви Санта Марія делла Граціє (Мілан). Візантійський канон переосмислено в інтонаціях мажорного світосприйняття, Церкву щедро прикрашено терако­товою скульптурою, в інтер'єрі використано червоний колір. Створений Браманте проект собору Св. Петра, який мав бути зведений на місці давньої базиліки, не було реалізовано, але ідеї архітектора широко використовували майстри Від­родження.

Простір мав домінувати над матеріалом, усе було підпорядковано величез­ному куполу, античні й традиційно-християнські елементи мали творити не­розривну стильову гармонію. Собор втілив гуманістичний світогляд епохи: тут не небо сходило до людини, як у візантійській архітектурі, а людина осягала небо власними зусиллями.

4.1.6. Палаццо Веккьо v Флоренції

4.1.5. Інтер'єр ренесансного палацу

Розробляли план собору різні майс­три, серед них — Рафаель і Мікеланджело. Згодом споруду було оформлено у стилі бароко, й говорити про неї слід саме в контексті цього стилю.

Поруч з церковними будівлями в новому дусі, які вже часом нагаду­ють радше античні святині, виникають світські палац і вілла (рис. 4.1.5).

Виділяється серед них палаццо (за­мок) Веккьо — величезний п'ятикут­ник з круглим двором посередині, який оздоблено з використанням елементів фортеці, що надає споруді монумен­тальності (рис. 4.1.6). Чіткі античні архітектурні форми панують над пей­зажем, цю переконливо свідчить про могутність володаря (архітектори Мі-келанджело та Антоніо Да Сангалло (молодший).

Рафаель та, його учень Джуліо Ро-мано — автори такої типово ренесанс-- ної споруди, як вілла Мадама поблизу Рима: мініатюрного собору з трансеп-том і куполом, який являє собою при­ватне житло можновладця. Дім має вихід до саду, гротів й озерця, що ство­рює враження «приборканої природи» у невеликому й гармонійно організо­ваному садово-парковому ландшафті.

У центрі живопису та скульптури Ренесансу постає особистість, її непо­вторність. Це вимагає нових прийомів малювання, протирічить канонам середньовічного малярства, що розці­нювалося як ремесло. Ще на початку Відродження пишно оздоблена рама ці­нувалася більше за картину. Митцям на зразок Джованні Белліні доводило­ся ламати ці стереотипи. Розуміння живопису як змагання з природою, як божественного, креаційно-творчого дару складається лише в епоху високо­го Відродження (XVI ст.) — в першу чергу, в Італії, яка тоді була лідером європейського прогресу. Художник