Незабутня весна (Вечір-пам'яті для учнів 9-11 класів)

Мета: виховувати в учнів почуття громадянського обов'язку, мужності, патріотизму, поваги до ветеранів війни, людей старшого покоління, історичного минулого українського народу.

Вступне слово учителя. Пам'ять. Це не просто частина історії. Пам'ять – це наша совість, біль, наша гордість. Пам'яті наших дідів, батьків і старших братів, пам'яті вічно молодих солдатів і офіцерів, що мужньо боролися з ворогом і перемогли, пам'яті тих, хто поліг смертю хоробрих, пам'яті всіх, чиї серця обпалила війна, пісні, що стала фронтовою подругою, болючим спогадом, присвячується цей вечір.

На сцені ведучі.

1-й ведучий. Ось уже 65-а мирна весна впевнено ступила на землю, засіяла її першими ніжними квітами. Природа залікувала свої рани. Але їх пекучі рубці ще й досі ятряться у фронтовиків, у всіх людей, чиї долі скалічені пеклом війни, хто врятував Європу і світ від фашизму. Вони нагадують нам, якою ціною здобуто наше сьогоднішнє щастя вільно жити й працювати на рідній землі.

2-й ведучий. Тому найперше слово привіту й щирої вдячності ми говоримо нині ветеранам війни, вдовам, людям, які своєю працею допомагали фронту вистояти і перемогти. Ми низько вклоняємося перед пам'яттю полеглих воїнів, які ціною власного життя наближали це свято. Земний уклін, вічна слава вам, бійці, полеглим в боях за визволення нашого села.

Хвилина мовчання.

Кращим учням школи надається право покласти квіти до пам'ятника воїнам-односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни та Братської могили.

Лине мелодія «Степом, степом…»

1-й ведучий. Усі наступні покоління, коли б вони не народились, почуватимуться в боргу перед вами. Ви й сьогодні творите добро, несете віру, вселяєте надію в те, що з нами, з нашою країною буде все гаразд. Ваш подвиг завжди служитиме взірцем виконання високого громадянського обов'язку , мужності, патріотизму. А світло Вічного вогню освітлюватиме душі спадкоємцям вашої слави.

2-й ведучий. Сьогодні у нас в гостях очевидці подій Великої Вітчизняної війни у нашому селі: Павлійчук Софія Іванівна, Семчук Раїса Денисівна, ветерани: Семчук Борис Григорович, Заболотний Григорій Федорович. Зі святом вас, мужні захисники Вітчизни, зі святом вас, милі бабусі, й спасибі за те, що у грізні дні війни взяли на свої дитячі тендітні плечі тягар непосильної праці, щоб настав сьогоднішній щасливий день. (Вручення квітів)

1-й ведучий. Був світлий і радісний день, шуміли хліба недозрілим колосом, наливалися яблука в садах. Вчорашні десятикласники кружляли у випускному вальсі. Вирувало життя.

Грає шкільний духовий оркестр. Учні танцюють вальс. Вальс стихає. Всі завмерли.

Звучить мелодія пісні «Священная война»

2-й ведучий.

Крізь сльози і плач ви прощались,

З сльозами зривались слова:

Вернися, коханий, додому,

Будь проклята світом війна!

(Пари, які танцювали, розлучаються. Хлопці йдуть, дівчата махають хустинками).

Звучить пісня «Даль великая»

На сцені ведучі. Сьогодні у нас в гостях Софія Іванівна Павлійчук. Коли почалася війна, їй було всього 11 років. Так хотілося вчитися… Софіє Іванівно, розкажіть, що Ви пам’ятаєте про початок війни? Які події збереглися в пам'яті?

С.І.Павлійчук, згадує: «Коли почалась війна, мені було всього одинадцять років. Я пасла корову коло лісу. Дорогою до райцентру (Голованівськ) їхало багато машин з чоловіками. Вони махали мені руками, кричали: «Тікай!» Я не зовсім те все розуміла, але коли побачила німецькі літаки, що кидали бомби на село, то дуже злякалась. Вдома дізналась, що почалась війна. Тато пішов на фронт. Почалися довгі місяці німецької окупації. Фашисти забирали до Німеччини на примусові роботи молодь. А жінок, чоловіків, старих і малих – всіх, хто був у селі в той час, гонили на роботу – рити окопи, відкидати сніг. У селян забирали птицю, яйця, молоко, м’ясо.

Батько повернувся додому в 1946 році, а в 1947-му – помер. Простуджені легені боліли. Лікувати не було за що. Ми з мамою і сестрою залишилися самі.

1-й ведучий. Ті грізні дні воєнного лихоліття стугонять у пам'яті, пекучим болем озиваються в серцях. Мова йшла про життя і смерть держави, про долю всього людства. На захист Вітчизни пішли 257 наших односельчан. 113 з них не судилося зустріти радісне свято Перемоги.

2-й ведучий. Шлях до Перемоги тяжкий. Він проходитиме через окопи і партизанські ліси, через застінки гестапо, через поля, всіяні горем і слізьми.

Пісня «Степом, степом…»

1-й ведучий. Похоронка… Від цього слова віє холодом, смертю. Та вони прилітали до рідних домівок з далекої чужини, несучи з собою невимовну тугу і жаль, розпач, вічний біль.

Пісня «Мальчишки 45-го»

2-й ведучий. Сьогодні ми з великою вдячністю і любов'ю згадуємо солдатських вдів: Самбай Ганну Василівну, Годованюк Ольгу Семенівну. Паморозь лягла на їх скроні, роки поорали зморшками обличчя, але серця залишились молодими і бережуть пам'ять про останні хвилини перед розлукою. Свято бережуть вони листи-трикутники з фронту і похоронки.

1-й ведучий. Чорним страшним павуком нависла війна над нашою країною. Вона виснажувала всіх: і тих, хто був на полі бою, і тих, хто боровся у тилу ворога. Страшні роки окупації. Їх ніколи не забути.

2-й ведучий. Хтось скаже: «Доля». Можливо. Але одних вона розлучила на 4 роки війни, інших - назавжди. І тільки пам'ять відлунюється спогадом, болем і ніжністю вічного кохання.

(Пісня «Эхо любви»)

1-й ведучий. З розповідей батьків і дідів ми знаємо про роки окупації.

Слово надається ветеранам Б.Г.Семчуку, Г.Ф.Заболотному.

2-й ведучий. Гітлерівці відправляли на примусові роботи до Німеччини ешелони з молоддю.

Настасія Василівна Петричук (1926 р. н.) згадувала: «У серпні 1942 року нас гнали в Німеччину. Це був останній набір: я, Саваренюк Олена, Саваренюк Степаня, Саваренюк Іван, Юхимець Федір, Самбай Кузьма. Поїздом нас довезли до станції Взятківці. Вирішили тікати поодинці через кукурудзяне поле, ліс. Ми із Любою із Свірневого прийшли через яри чагарниками до якогось села. На полі працювали люди. Один чоловік зрозумів у чому справа, дав нам граблі, мовивши: «Коли спитають, хто ви, то скажете, що йдете на поле». Дійшли до станції Голованівськ. Зустріли жінку, що збирала груші у лісі. Нам дуже хотілося їсти, бо ми вже 3 тижні йшли. Боялись зустрічатися з людьми, вдень ховалися у чагарниках. Вночі йшли. Попросили у жінки груш і допомогли її донести груші до Голованівська. На узліссі зустріли партизанів. Нам стало не так страшно, бо близько додому. Але небезпека нас переслідувала. Вдома жінка нас нагодувала, розрізала кавун. За обідом розповіла, що син у неї дуже жорстокий, служить поліцаєм, сказала, що нам тут залишатися небезпечно. Ми подякували тій жінці і негайно пішли. Ввечері я була вдома. Батьки плакали з радості. А щоб фашисти знову не схопили, мене заховали у комині на горищі. Там пересиділа до осені, а потім була у родичів у Давидівці до звільнення села.

1-й ведучий. А ось Заболотній Марії Максимівні та Скрипарю Михайлу Микитовичу судилося побувати на каторжних роботах у Німеччині.

Марія Максимівна згадує: «Пам’ять все частіше повертає у ті далекі грізні роки, і спогади постійно не дають спокою, бентежать душу і серце. Хоч далеко в історію відійшли роки окупації, та незабутніми вони залишаються для тих, чия молодість пройшла у фашистській неволі.

Згадувати той час зараз несила. Дуже вже глибока рана ятриться у моїй душі. 1941 рік. Ми з дівчатами працювали на полі. Аж раптом побачили, що в село на мотоциклах в’їхали німці. За наказом німецького коменданта працівники сільської ради ходили по хатах і записували молодь, яка підлягала відправці у Німеччину.

Мені було в той час 20 років. Мене та ще 16 односельців: Олю Скрипар, Марію Дідур, Антоніну Заболотну, Олександру Павлійчук, Лідію Шинкарук та інших викликали у сільську раду.

Везли нас в товарних вагонах. Коли приїхали у Німеччину, то відкривали по одному вагону. Приходили «купці» і забирали до себе на роботу. Мене забрав німець, і я працювала у його дочки на фабриці. Була дуже важка робота, а ще важче ставало, коли згадувала про своїх рідних, про своє село.

Та я вдячна долі за те, що хоч тепер можу це розповісти людям, вдячна за те, що можу згадати своїх подруг-остарбайтерів, які несли важку, непосильну ношу на чужій землі, про тих подруг, яких уже немає в живих.

(Пісня «Мой милый, если б не было войны»)

2-й ведучий. Є у житті Семчук Раїси Денисівни цікавий епізод. Раїсо Денисівно, просимо розповісти про ту подію.

«Ця неймовірна історія сталася із моєю сім’єю в роки Великої Вітчизняної війни. Мій батько, Туз Денис Якимович, був призваний на службу у 1941 році. Після важкого поранення повернувся додому у кінці 1942 року. Хата наша стояла край села. Партизани часто приходили до нас поїсти, переодягнутись, дістати необхідну інформацію. Серед них була жінка з Межирічки, вона була зв’язковою. Одного разу фашисти її схопили. Не витримавши катувань, жінка виказала нашу хату.

Фашисти вдерлися до хати (це було в лютому 1944 р.), схопили батька, дуже били, потім забрали з собою. Через кілька хвилин до хати повернулися двоє фашистів. Ганну Тимофіївну (мою маму) поставили до стіни. Я в цей час сиділа на лежанці (мені було всього 4 роки), гладила свого улюбленого кота. Часу для роздумів у мами не було. Вона схопила мене, притисла до грудей, тихо мовила: «Стріляйте!» Мої маленькі карі оченята злякано дивились на фашиста. Досі не знаю: чи то погляд нагадав німецькому солдатові власних дітей, чи то був він надто благальним, але затремтіла рука у фашиста, вогник життя у дитячих очах переміг.

Фашисти вийшли з хати, а ми з мамою залишились. Двері були підперті сіном, яке фашисти скинули з горища, шукаючи партизанських слідів. Мама вибила шибку, випустила мене надвір. Я побігла до сусідів. Люди боялися заходити до нас, бо скрізь фашисти, а за зв'язок з партизанами жорстоко карали. Наша сусідка, Самбай Ганна Карпівна, принесла увечері нам з мамою їсти і допомогла вибратись із хати . Так ми з мамою чудом вижили.

Батька фашисти повезли в Голованівськ у комендатуру. Дорогою знущалися, на спині вирізали стрічки і сипали сіллю. Від нелюдських мук він помер. На краю лісу, неподалік дороги, що вела в Голованівськ, труп батька кинули в канаву.

На другий день мати пішла до комендатури, щоб дізнатись про чоловіка. Фашисти не взяли передачі. Мати зрозуміла: чоловіка немає. Зі слізьми на очах поверталась додому. Коло лісу її наздогнав підводою сільський староста Платон. І тут мама побачила труп батька. Староста заховав жінку у соломі на возі, просив не плакати, щоб ніхто не чув, бо кругом були німці. Вони заборонили забирати труп.

Вночі мама з дідом Якимом (батьком мого батька) пішли до лісу. Як могли, прикопали тіло, щоб не розірвала звірина.

Ми ще не знали, що до звільнення залишалося тридцять днів.

14 березня 1944 року наше село звільнили від фашистів. Тіло батька привезли з лісу і поховали на сільському кладовищі.

(Пісня «Ровесники»)

1-й ведучий. Велика Вітчизняна війна залишила незабутній слід в долях жителів нашого району. Не дивлячись на репресії окупантів, населення всіляко чинило опір завойовникам.

2-й ведучий. На довгий час район був окупований фашистами, які встановили режим кривавого терору. На каторгу в Німеччину вивезено 2213 юнаків і дівчат. Протягом другої половини 1941 року фашисти стратили в Голованівську 908 місцевих жителів. У застінках гестапо, жандармерії, пересильних таборах було розстріляно 2480 чоловік, в тому числі 622 дитини.

(Пісня «Журавлі»)

1-й ведучий. З 11 по 18 березня 1944 року на території нашого району йшли запеклі бої. Частинами Другого Українського фронту під командуванням І.С.Конєва, бійцями 233-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської Корсунської дивізії 14 березня 1944 року було звільнено село Вербове.

(Хореографічна композиція «Дитинство»)

2-й ведучий.

Нашу пам'ять обпалює Вічний вогонь,

Де граніти, у зелені повінь.

До священного чистого світла його

В день весни ми приходим на сповідь.

(Пісня «Біля вічного вогню».

Пісня «Фронтовики, наденьте ордена»)

Заключне слово вчителя. Щороку День Перемоги приходить з рясними дощами, зеленим трав'яним килимом, з щебетом птахів, духмяним ароматом, з пишним яблуневим цвітом. І падає до гранітних ніг білий цвіт, де стелиться білим килимом, підіймається з вітром і знову летить, мережачи слова:

Багато на нашій землі обелісків,

Вкарбовані в них золоті імена.

Вклонися, людино, низько-низько –

Це пам'ять, яку залишила війна!

Н.М.Клімовська, керівник історико-краєзнавчого гуртка «Пам'ять» Долинської загальноосвітньої школи № 1