13. Спорткомплекс «Зірка».

Пам'ятний знак воїнам-спортсменам, що загинули за Батьківщину.

14. Військове містечко (вул. Орджонікідзе, Дзержинського, 90).

Комплекс архітектурних споруд (штабний корпус Кавалерійського училища, двірцевий корпус, ансамбль споруд училища та манеж).

Військове містечко (кінець 40-х - початок 50-х років XIX століття). Виникло в колишньому передмісті Ковалівці. Ансамбль зберіг своє архітектурне і містобудівне значення і відіграє істотну роль в архітектурній зовнішності міста.

15. Меморіальна дошка (вул. Орджонікідзе).

Кошови́й Петро́ Кири́лович (21 грудня 1904 — 30 серпня 1976), Маршал Радянського Союзу (1968). Двічі Герой Радянського Союзу (16 травня 1944 р., 19 квітня 1945 р.).

Народився у місті Олександрії в селянській сім'ї, що походила з українського козачого роду. У 1920 році вступив до лав Червоної Армії. У 1927 році закінчив кавалерійську школу, а в 1939 році – академію ім. Фрунзе, перед Великою Вітчизняною війною займав посаду начальника штабу дивізії у званні полковника.

У Великій Вітчизняній війні П.К.Кошовий до вересня 1943 року був командиром стрілецької дивізії, а потім – стрілецького корпусу, проявив себе як ініціативний і вольовий командир. Провів ряд успішних бойових операцій, відзначився, зокрема, при штурмі Сапун-гори під Севастополем і взятті Кенігсберга (за ці битви отримав звання Героя Радянського Союзу). Закінчив війну в званні генерал-лейтенанта. На параді Перемоги командував зведеним полком Третього Білоруського фронту.

Найвища посада, яку займав П.К.Кошовий, — головнокомандувач Групою радянських військ у Німеччині (1965-1969 рр.).

16. Пам'ятник засновникам заводу «Червона Зірка (поруч з приміщенням музею ВАТ «Червона зірка», вул. Орджонікідзе, 1). Відкрито на честь 130-річчя від заснування заводу англійськими підприємцями братами Робертом і Томасом Ельворті (1874). Автори — скульптор М.О. Олійник і архітектор В.Є. Кривенко.

Завод був зруйнований фашистами, а після війни збільшив виробничі площі в 5 разів. Вперше в СРСР був змонтований конвейєр для сівалок.

У першій половині 50-х років з'явилися нові цехи: ремонтний і механічний.

Завод «Червона зірка» експортував свою продукцію у 36 країн світу. В 1969 р. завод був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

17. Меморіал героїв-червонозорівців (на розі вулиць Медведєва і Шевченка).

Споруджений у 1974 році на честь робітників заводу «Червона зірка», які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Автори — скульптор А.Мацієвський, архітектор А. Губенко.

До початку Великої Вітчизняної війни на заводі працювали добре відомі червонозорівцям Будніков Дмитро Якович, Костенко Михайло Іванович, Залевський Василь Родіонович, Панченко Олександр Максимович, Побережний Гнат Романович, Невмивайченко Григорій Порфирович, Твердоступ Павло Олексійович та інші. У роки війни вони загинули у боях з фашистами. О.М.Панченко, Г.Р.Побережний, П.О.Твердоступ загинули в 1944 році, визволяючи від ворога Кіровоградщину. Д.Я.Будніков – під Москвою, М.І.Костенко – в Молдавії, В.Р.Залевський, М.Г.Тернавський – на Корсунь-Шевченківському напрямку. Олександр Якович Будніков у дев’ятнадцять років загинув під Сталінградом. Імена полеглих червонозорівців назавжди занесені на скрижалі заводського меморіалу.

У списку легендарного Параду Перемоги – працівники «Червоної Зірки», учасники визволення рідного краю від гітлерівських загарбників:

Пономаренко Петро Іванович, механік-водій танка 139-го танкового полку 8-го Олександрійського механізованого корпусу, старший сержант. Колишній робітник заводу «Червона зірка» уже 22 червня 1941 року опинився в горнилі війни. Водій важкого танка КВ, потім знаменитої «тридцятичетвірки», він у складі механізованого корпусу пройшов з боями Сталінград, Україну, Білорусію, Польщу, дійшов до Берліна. На берегах Ельби зустрів союзників із армії США і Великобританії.

На Параді Перемоги П.І.Пономаренко йшов у зведеному полку 2-го Білоруського фронту. Кавалер орденів Вітчизняної війни, ордена Червоної Зірки, ордена Слави ІІІ ступеня після війни повернувся в Кіровоград і працював на заводі «Червона зірка».

Судець Володимир Олександрович, маршал авіації, Герой Радянського Союзу. Народився 23 жовтня 1904 року у Запоріжжі. Під час Великої Вітчизняної війни командував ВПС 51-ї армії, був командиром бомбардувального авіакорпусу. З березня 1943 року до кінця війни командував 17-ю повітряною армією. У 1950 році закінчив Академію Генштабу. Червонозорівці пишаються тим, що майбутній маршал розпочав свою трудову біографію на їхньому підприємстві, у нашому місті відвідував аероклуб. Небо полонило його назавжди. Льотчики 4-го авіакорпусу, яким командував полковник Судець, взяли активну участь в обороні м. Кіровограда в серпні 1941 року. З середини жовтня 1943 до лютого 1944 року з’єднання 17-ї повітряної армії допомагали наземним частинам оволодіти м. Кіровоградом. На Параді Перемоги В.О. Судець крокував у зведеному полку 3-го Українського фронту.

18. Пам´ятний знак у Ковалівському парку (з боку обласної філармонії).

Встановлений 1969 року на відзначення 50-ліття страти на цьому місці денікінцями командира і членів партизанського загону.

19. Обласний музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького (вул. Леніна).

У скверику перед будівлею обласного музично-драматичного театру встановлено погруддя Марка Кропивницького. Автори — скульптор Е.Кунцевич та архітектор Ю. Кисличенко (1969).

Єлисаветград називають батьківщиною українського професійного театру. Традиції театрального мистецтва мають у нашому краї глибоке коріння. Ще у XVIII ст. дуже популярними серед народу були вертеп, ярмаркові балагани, мандрівні актори.

На початку XIX ст. у Єлисаветграді збудовано приміщення стаціонарного театру. В другій половині XIX ст. аматорський рух набуває значного поширення, виникають аматорські театри в Бобринці, Єлисаветграді. Саме тут почали свій творчий шлях корифеї українського професійного театру М.Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський і т. д. Перша професійна трупа створена у 1882 році.

Відділ народної освіти при міській управі у часи окупації об’єднав артистів та утворив театр, надавши йому ім’я корифея українського театру, талановитого учня Марка Кропивницького, Івана Тобілевича.

Театр ставив переважно українську класику: «Ніч під Івана Купала», «Циганка Аза», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Запорожець за Дунаєм», «Майська ніч», «Сватання на Гончарівці», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», а також в театрі «Вар’єте» – опери: «Мадам Батерфляй», «Євгеній Онєгін», «Кармен», «Весела вдова», оперети, комедії, водевілі, давав концерти, проводив вечори.

До річниці з дня народження Т.Г. Шевченка театр провів урочистий вечір вшанування Великого Кобзаря. Виконувалися твори Т. Шевченка. Перед початком концерту та в антрактах духовий оркестр виконував українські мелодії.

Щоб ставити в роки окупації п’єси, які закликали до боротьби з ворогами рідної батьківщини, збуджували почуття непокори, кликали до дії – треба було мати мужність і сміливість. І театр робив це в міру своїх можливостей, аби своїм вогненним словом бути корисним людям.

Згадує Іван Полєнцов (комісар міської підпільної організації): «З метою суворої конспірації організація була поділена на п’ятірки, а пізніше – на трійки. Наші люди були майже у кожній організації та установі міста. Навіть в управі і жандармерії. Були наші товариші і в театрі. Добре виконувала свою справу хористка театру, зв’язкова Людмила Швець. Допомагала розповсюджувати, листівки переносити зброю, переховувати полонених У неї було багато знайомих, які не були підозрілі для окупантів».

Людмила Швець (працювала в обласному Палаці піонерів і школярів після війни): «Як було тяжко! Як було страшно! Моторошно. Поки пройдеш містом у призначене місце побачення, сім разів холодним потом вкриєшся. У будь-яку хвилину тебе могли зупинити, обшукати, схопити, заарештувати і кинути до гестапо, розстріляти. Життя людини нічого не варте було. Не життя, а мука. Та ніхто не хизувався, не вип’ячувався. Кожен робив усе за покликом серця. Навіть підлітки, які, мов горобці, нишпорили і по машинах, і серед німців, вишукували, вистежували, запам’ятовували і розповідали. Юні безіменні розвідники, дорослі, діти. А скільки було навкруг запроданців, перевертнів! Окупація – то кошмарний сон. Щодня – як по лезу бритви».

20. Пам′ятний знак жертвам Голокосту (вул. Дзержинського).