Війна в історії моєї родини

Війна 1941-1945 років, 28 мільйонів загиблих. Дивлюсь кінофільми – і стає моторошно! До сьогоднішнього дня живуть свідки тих років. І до сьогоднішнього дня згадка про ті дні зводить судомою болю старенькі, зморшкуваті обличчя, непрохані сльози течуть з очей. Не можна уявити все те, що пережили наші дідусі, бабусі. Людина, яка не відчула ніякого болю, не буде співчувати іншому. Так і для нашого покоління війна – зовсім щось далеке і не зрозуміле.

У мене в селі Медове живе бабуся Женя. Часто пригадуючи ті роки, коли вона була ще зовсім дитиною, розповідає, як німці входили в село. Молоді дівчата ховалися по ярах у скелях, боячись знущань німців. У прабабусі було четверо дітей, чоловік пішов на війну. І весь тягар голоду, холоду, страху ліг на їхні плечі. Одного разу німці в їхній оселі ділили між собою пайки, а вона, маленька, захотіла, щоб і їй дали шоколаду, і почала просити. А потім злякалась і заховалась на піч. Німець підійшов і почав давати шоколад, а вона страшенно кричала і плакала, він же повторював тільки «кіндер, кіндер», що і в нього є діти. А одного разу захотілося їм повеселитись, мародери взяли її і на паску підвішували до стелі. Бабуся ніколи про це спокійно не розповідає, сльози не дають говорити. Пам’ятає добре, як били її дворічного брата тільки тому, що він плакав і заважав їм розмовляти по телефону.

Все забирали з дворів: птицю, худобу, зерно, одяг. Не було їжі, одягу, взуття. Ходила боса по снігу, замотавшись у німецьку палатку. Їли корінці кульбаби, козелики. Святом була печена картопля, крупа кукурудзяна, шматочок хліба. І, як говорить бабуся: «Не пам’ятаю, що робила вчора, та добре пам’ятаю ті воєнні роки». Загравою все світилося, коли палили селище Бабанку. А в 1944 році в Польщі, на очах товаришів, снарядом на шматки розірвало її батька. Залишились без допомоги, захисту і зазнали таких поневірянь, страждань, що навіть сьогодні не може про це говорити.

Багаті спомини у бабусі Ніни та дідуся Саші. У війну їм було 11 і 12 років. Проживали у Бобринці. Йшли сильні бої. Рвалися снаряди, пролітаючи над головою, горіли поля, машини. Коли все затихло, вони побігли подивитись, що ж там? А там купи палаючих машин, багато трупів, земля зрита снарядами. Бігали леви з розбитого зоопарку, нікого не чіпаючи, бо не були голодними, десятками лежали убиті коні, люди. І ось до села входять німці – радісні, грають на губних гармошках, стріляють по хатах, підкинувши сусідського маленького хлопчика, стріляють по ньому. Ґвалтують дівчат, забирають все з домівок. Тітка бабусина не встигла розібрати гуску, як їх почали виганяти на вулицю. Вона кинула гуску в мішок і пішла на дорогу, де вже сотні людей гнали. Та по дорозі вона відкупилася тією гускою і заховалася у кущах, а потім вернулася додому.

Багато чого можна розповісти, цілу книгу спогадів написати. Натерпілися страху в ті дні, коли на горищі ховали єврейську сім’ю. Та найстрашнішими були дні відступу фашистів. Злі, ненависні, брудні, обдерті, замотані в лахміття, їхні очі палали ненавистю. Хто не встиг сховатись – розстрілювали. Горіли домівки, скирти, сараї. Все було чорним від диму та вогню. У березні були запеклі бої за Бобринець, Кетрисанівку. А потім увійшли наші війська до села. Бабуся говорить, що зустріч наших солдат передати словами неможливо. Всі цілувалися, обіймалися, раділи зі сльозами на очах, інші гірко плакали, знаючи, що рідні сини, чоловіки вже не повернуться. Коні брудні, в болоті, тягнули такі обози, які називали «лінійками». Багато солдат лежали на них, тяжко поранені, стогнали, кричали. Багато снарядів, патронів, зброї лежало обабіч доріг, у полі.

Все це до сьогоднішнього дня стоїть перед очима мої рідних. Але нині була радість! Радість, що не потрібно ховатися, лякатися автоматних черг.

Про війну потрібно говорити. Ця трагедія обпалила майже кожну сім’ю. Слухаючи розповіді, ми повинні задумуватися над тим, щоб подібне не повторилося. І коли на День Перемоги старенькі, немічні ветерани несуть тюльпани до пам’ятника, то для нас це свято, а для них – спогад про далекі події і їхню юність. І ми навіть до кінця не розуміємо, що тільки їхні рани, душевні, тілесні, їхня стійкість, відвага дали нам сьогоднішній день.

Світлана Магдій, член краєзнавчого гуртка центру дитячої та юнацької творчості Світловодської райдержадміністрації (керівник І.О.Карпушин)