Моя родина і війна

Війна… Навіть через десятки років ми чуємо її страшний відгомін у наших серцях. Немає в Україні жодної родини, котрої не торкнулися жахіття війни.

Мої рідні свято бережуть пам’ять про страшні роки лихоліття, про горе, що чорним круком налетіло на нашу землю, про втрату близьких і дорогих серцю людей.

У моїй сім’ї від покоління до покоління передається розповідь про другу світову війну.

Мій прадідусь Тихон Романович Манькута пройшов крізь страшні випробування війною. Влітку тисяча дев’ятсот сорок першого року він з багатьма іншими чоловіками пішов захищати рідну землю та свою родину: старих батьків, дружину, трьох маленьких діточок. Особливо страшними були перші місяці війни: фашисти наступали, а наші солдати змушені були відступати з величезними втратами. Непідготовлені, погано озброєні, вони не могли протистояти армії ворога. Частина, в складі якої воював мій прадідусь, потрапила в оточення. Ледве пробилися до своїх. Знову фронт. Два роки пекельних боїв. Загибель багатьох товаришів по зброї. І найстрашніше – полон. Військовополонений Тихон Романович Манькута працював у шахті німецького Руру. Вісім місяців він не бачив сонця, бо його не підіймали на поверхню. Коли знесилений і хворий полонений не зміг витягати лантух з вугіллям із забою, його викинули на поверхню вмирати. За кілька днів він мав сконати, як багато інших радянських військовополонених. Їх не охороняли – адже вони не могли навіть рухатися. Та знайшовся німецький фермер, що взяв до себе вмираючого українця – їм дозволяли фашисти використовувати цю робочу силу у своєму господарстві. Селянські харчі та досить людяне ставлення допомогли моєму прадіду вижити.

Переможний травень 1945 року! А Т.Р.Манькута потрапляє в зону окупації Німеччини англійськими союзними військами, йому пропонують емігрувати в Англію чи Сполучені Штати, лякають таборами в СРСР. «Я повернуся на батьківщину, – непохитно відповідав мій прадідусь, – я повернуся до свого рідного села, до батьків, до дітей, навіть якщо мене за це покарають». Тяжким був шлях додому – колишні полонені долали його пішки, багато з них так і не побачили рідну землю. Прадід Тихон дійшов, пригорнув до зболілого серця родину, вислухав сумну розповідь про роки окупації: як фашисти хазяйнували в його домі, як знищили господарство, як горланили дурнуватих пісень, напившись «шнапсу», як об’їдалися «яйками» та «млеком», а в цей час мерзли в клуні та пухли від голоду троє маленьких дітей. Як мати Тихона, старенька Палажка, не стерпіла, коли п’яні покидьки почали розстрілювати вишитий нею портрет Тараса Шевченка і вишитими рушниками витирати чоботи. Де й сила взялася в старечому тілі (роки праці та горе зовсім висушили її та пригнули до землі) – як кібець вчепилася в петельки двометровій фашистській горилі та так і повисла, як голубка, що боронить своє гніздо від хижака! Мужній вчинок цієї старої українки навіть на фашистів справив неабияке враження – в управі видали наказ щодо гуманнішого поводження з населенням.

Найяскравішим повоєнним спогадом мого дідуся Григорія, старшого сина Тихона Романовича, став перший урок у звільненій від фашистів школі: вчителька розповідала про подвиг землячки-партизанки Леніни Топор.

У глибині цвинтаря в Трудолюбівці майже непомітна могила – там впокоїлася моя прапрабабуся Палажка. Там спочиває і мій прадідусь Тихон та багато родичів Манькутів. У кожного своя гірка історія про війну.

А у кожного з нас, громадян вільної України, своя щаслива доля на вільній землі під мирним небом, у колі близьких і рідних. Я, Манькута Інна, учениця 9-А класу, проводжу екскурсії у шкільному музеї Бойової слави і розповідаю про подвиг партизанки Леніни Топор.

Пам’ятаймо минуле, цінуймо сьогодення, бережімо й будуймо світле майбутнє Вкраїни, бо свобода цієї землі вистраждана багатьма поколіннями українців і іншої батьківщини у нас не було, немає і ніколи не буде!

Аліна Москалик, член гуртка «Спадок» Бобринецького районного Будинку дитячої творчості (керівник Н.І.Щіченко)