Напиши листа на війну

Любий брате!

Пишу. Не знаю, чи отримаєш цей лист,

Але пишу..

Не знаю, чи прочитаєш, чи відповіси,

Але пишу...

Бо серед старших братів і сестер зостався тільки ти. Мабуть....

Якщо ще живий…

Пишу... Щоб хоч трохи був обізнаний з тим,

Що в нас вдома коїться. За що ти воюєш.

Як живеться тим, хто знаходиться поза межами фронту.

Як сам – не питаю,

Бо знаю, що тяжко тобі.

Лишень спитаю: чи живий ?

Чи не в полоні ?

А все інше - не важливо…головне, щоб живий…

Не знаю, чи зустрінемось іще колись,

Не знаю, чи знову буде, як раніше,

Головне, щоб живим був,

А ми вже будемо якось…

Мама нездужає. Навіть ходити сама вже не може.

А лікувати нема як…

До лісу за травами не піти – вб’ють…

А в саду вже все давно пропало.

Харчі ми розтягуємо, як можемо,

Їмо зовсім мало.

У найменшого Якима можна ребра рахувати…

Мама весь час плаче…

Проклинає війну…

Проклинає все…

Говорить, що хоче померти, щоб не бачити цього…

Але на кого вона нас покине?

Батько вже давно загинув.

Не знаю, чи тобі відомо, але розповім.

На фронті під час битви його в полон забрали.

А там, за словами дядька Гриші,

(він потрапив у полон з ним, але повернувся),

Його до смерті побили німці…

А десь із місяць тому

У нашому селищі були фашисти.

Мати наказали нам ховатися до льоху.

Зостались у хаті лише мама та Ольга (найстарша).

Що саме там робилось, ми не бачили, але…

Але чули жахливі крики, благання про допомогу,

Крики були настільки сильними, що різали нам душу,

Що здавалось, ніби їх там заживо роздирають на шматки,

А ми сиділи і мовчали в льосі. Нам було дуже страшно…

Навіть коли все скінчилось, ми дуже довго не вилазили.

У хаті стояла нестерпна тиша.

Така, що здавалось, ніби там немає і живої душі…

Крізь малесеньку шпаринку я побачила, що, окрім домашніх, нікого немає.

Було моторошно, але все - таки я вилізла з льоху.

Те, що я побачила, було жахливо…

Матір дуже сильно побили. А Ольгу ще й зґвалтували.

Навколо них було багато крові.

А на Ользі роздерте плаття і численні сліди побоїв…

Через тиждень вона вчинила самогубство, залишивши передсмертну записку:

« Я так жити більше не можу.

Відчуваю себе ганчіркою, якою скористались і викинули на смітник.

Не хочу жити з клеймом «шльондра» на все життя.

Майбутнього не маю. Заміж все одно не вийду.

Кому я, зіпсована, потрібна буду?

Краще вже померти, ніж жити так. Простіть мене. Ольга»

Жахливіше те, що її, підвішену, знайшла мала Марія.

Тепер вона не розмовляє…

Пишу. Чи зустрінемось, чи ні - не важливо. Але пишу.

Чи ти прочитаєш листа, чи інший… Але іншої розради не маю.

Пишу. Інакше я просто збожеволію.

Пишу. Бо не знаю, як жити далі…

Фашисти з нашою родиною ще легко вчинили…

Хату, що за дві вулиці від нас, вони взагалі спалили…

А разом з нею стару бабусю із сімома внучатами…

Іншим двом пощастило більше. Вони в цей час якраз були у школі.

Від хати залишились лише одні руїни…

Тепер скитаються по людях…

Пам’ятаєш нашого сусіда дядька Микиту?

Так от у його дім влучила бомба ... і тепер на місці хати величезна яма.

Всі вони загинули…

Німці пішли з села,

Залишивши по собі зруйновані будинки,

Понівечені тіла,

Моральні потрясіння,

Горе в кожному домі,

Горе в кожній душі.

Ще й з собою забрали до Німеччини молодих наших дівчат,

Дужих парубків та все те,

Що нажито непосильною працею.

Пишу, не знаю, чи востаннє, але пишу…

Не знаю, чи відповіси, але пишу.

Бо немає з ким горем поділитись…

Тут що не двір – то горе.

Хоча знаю, що й тобі нелегко, та не можу вже тримати це в собі.

Тому і пишу…

Юлія пішла на фронт медсестрою. Мати відмовляла, але марно…

Вона говорить, що краще там героїчно загинути,

Ніж тут, як собаці, з голоду вмерти…

А сусідську Братиславу взагалі в заслання відправили…

А ось нещодавно захворів Яким.

Мама говорить, що це простуда, а насправді, хто його зна…

Сама мама тяжко хворіє, не знаю, чи довго ще протягне…

А якщо помре, хтозна, що буде.

Я як найстарша не витримаю такого тягара…

Лише одна надія залишилась у мене.

Надія, що повернешся ти…

Серце вірить, що ти повернешся,

А розум знає, що навряд…

Але серце вірить, що все ще налагодиться…

Що видужає мати, що вернеться Юлія, що вернешся ти.

Що цей весь жах колись скінчиться. Скінчиться.

Але чи доживемо ми?

Чи побачимо ми сонце, знаючи,

Що при виході з дому тебе не розстріляють?

Не знаю. Вірю. Але з кожним днем моя надія згасає.

Як і згасає бажання жити. Та живу. Бо повинна жити.

Повинна малих доглядати.

Повинна зберегти хоч кровиночку єдину від нашої великої родини.

Пишу. Не знаю, чи напишу іще. Не знаю, чи живий ти, брате.

Але пишу. Бо так говорить мені моє серце.

Ми виживемо. Обіцяю.

Ми житимемо в злагоді й любові. Обіцяю.

Коли жахи скінчаться, станемо людьми. Обіцяю.

Навіть малий Андрій хоче підрости і піти на фронт,

Щоб покінчити з цими страхіттями. І я в нього вірю. Вірю.

Але виживи і ти. Обіцяй.

Крім тебе більше нікого немає. Немає.

Ми самі.

Якщо живий – дай знати. І ми будемо знати, що ми не самі.

Що в нас є хтось.

Якщо живий – дай знати.

Коли ці жахи скінчаться, я клянусь, що знайду тебе.

Клянусь. Клянусь!

Але виживи. Виживи. Виживи…

Обіцяй!

Ми тебе любимо, брате!

Вікторія. Твоя сестра.

Р.S. Якщо живий – дай знати.

Яна Ткаченко, член гуртка «Народознавство» Устинівського РБДЮТ (керівник Л.С.Кожевник)