Війна у долі моїх рідних

Роки йдуть, часи змінюються і ми змінюємося разом з ними. Але такі поняття як честь, совість, правда, гідність, справедливість, любов до Батьківщини залишилися незмінними від народження і до старості.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, то вона не обійшла і мою родину.

Мій прадідусь проходив строкову службу, тож пішов воювати з перших днів війни. Починав солдатом у1941 році, а закінчив війну в 1946 командиром. Всі груди на дідусевому кітелі були вкриті орденами та медалями. Дідусь визволяв не тільки свою Батьківщину, а й Польщу, Австрію, Румунію та Угорщину. Серед нагород дуже багато інтернаціональних.

А ось моїй прабабусі, коли німці ввійшли в село, було лише чотирнадцять років. Це була худенька, довгоноса, русява дівчина з блакитними, мов небо, очима. Сім’я була багатодітна, але початкову освіту здобули всі діти. Бабуся дуже любила вчитися і мала гарну пам’ять.

Німці всю молодь села відправили на примусові роботи до Німеччини. Потрапила до списків і старша бабусина сестра. Коли вони пішли на вокзал прощатися, то німці не стали розбиратися, хто їде, а хто проводжає, і всіх завантажили у товарні вагони і відправили до Німеччини. Так моя бабуся в 14 років потрапила в чужу, ворожу країну. Коли приїхали на місце, всіх жінок вишикували у дві шеренги: в одну заміжніх, а в другу незаміжніх. Заміжніх відправили на заводи, а дівчат забрали на сільськогосподарські роботи хазяї, або, як їх називали, бауери.

Прабабуся була в наймах у заможного хазяїна. Жили вони на окремому хуторі. В господарстві було багато землі, худоби, птиці, свої жатки, молотарки, млини. Серед десяти робітників були поляки, росіяни, українці, з усіма моя бабуся знаходила спільну мову. Спочатку вона доїла корову і поралася по господарству, а потім, коли побачили господарі, що вона старанна, працьовита та ще й непогано розуміє німецьку мову, то запросили її до хатніх робіт. Працювали з раннього ранку і до пізнього вечора. Довгих чотири роки бабуся була в полоні. Бачила смерть, кров, знущання, часте бомбардування, коли вже наші війська бомбили Німеччину. Сестра теж попала до хазяїна, але була за 70 кілометрів від бабусі і бачилися вони лише три рази за всю війну. Звільнили їх американські війська. Відвезли всіх у табори, довго вербували, щоб їхали до Америки, але моя прабабуся повернулася додому, у рідне село, там жила, працювала, вийшла заміж за мого прадідуся, народила четверо дітей.

Була війна, розлука, холод, голод, але наші близькі люди все це пережили, витерпіли, бо були вони чесними, щирими, роботящими, дуже любили свою країну і вірили в її світле майбутнє. І нам слід брати приклад з них і ніколи не забувати своє коріння.

Маргарита Многолітня, член гуртка «Здоровенькі були» Бобринецького районного Будинку дитячої творчості (керівник І.М.Многолітня)

Батьківська любов

Глибока оманлива тиша причаїлась до самого обрію. Сонце ще не зійшло, та край неба на сході вже почав червоніти. Це тільки підсилювало гнітючу тривогу, якою були просочені останні дні. І раптом вимогливий крик новонародженого розітнув повітря і відкинув лихі думки геть. Здавалося, тепер уже нічого більше не мало значення. Шалена радість охопила молодого чоловіка і наповнила його груди гордістю. Син! Знову син!

Іван схилився над колискою сина. Дитя лупало на нього оченятами-тернинами. Йому було байдуже до вибухів снарядів, що рвали землю десь на передовій і підіймали її до неба. Йому було байдуже до невимовної туги, що краяла батьківське серце. Чи знав прадідусь, що бачить свою кровиночку востаннє? Все було в тому погляді: і розпука прощання, і безмірна любов, і несказані щирі батьківські слова. Рукавом змахнув гарячу сльозу, а до дружини промовив лише: «Як на життя – житиме».

Так 21 червня 1941 року всього за добу до початку Великої Вітчизняної війни у сім’ї мого прадіда Івана та прабабусі Ганни народився мамин тато – Очкала Микола Іванович. Та пізнати свого батька не судилося. У перші ж дні війни той пішов боронити Батьківщину.

Чорною їдкою хмарою загарбники сунули вглиб країни, підминаючи під себе все нові й нові українські міста. З кінця липня вони почали обплітати колючим дротом концтаборів територію нашої області. Четвертого серпня німецькі війська окупували Кіровоград, а вже сімнадцятого – були в Миколаєві.

Скількох дітей позбавила ця жорстока невблаганна війна батьківської любові і турботи! Навіть можливості схилитися з роками в скорботі над батьківською могилою позбавила. Вже на кінець 1941 року радянська армія втратила більше п’яти мільйонів: убитих, полонених, тих, що пропали безвісти. Серед них і мій прадідусь.

Свідком його загибелі був односелець Педоренко Андрій Іванович. Це сталося при переправі через Дніпро. Ось що він розповів про той страшний бій. «Міни не давали підняти голову. Нас підперли до Дніпра, а він темний, як туча. Ширина – метрів чотириста-шістсот та ще й сильна течія. Нас ніхто не питав, чи ми вміємо плавати, чи ні. Тоді багато загинули ще й через те, що не вміли плавати. Снаряди рвали берег, земля горіла й піднімалася від вибухів. А на поверхні води, як град, хлистав свинець, яким поливали нас німці з літаків.Тріски, шматки розірваних тіл, крики агонії – вода кипіла у Дніпрі, змішана з кров’ю. Це було справжнє пекло. Один із снарядів влучив у пліт, на якому переправлявся й Іван. Після того я його більше не бачив. Ніхто не бачив».

«Очкалов Іван Андрійович, 1908 року народження, с.Червонопілля, українець, колгоспник. Мобілізований в 1941 році. Рядовий. Пропав безвісти у грудні 1941 року» - так значиться в «Книзі пам’яті України» нині. А тоді, на початку липня 1944 року, прабабуся одержала похоронку з коротким «…проявивши героїзм і мужність в бою за соціалістичну Батьківщину, пропав без вісті…»

Сухі слова, виведені чужою рукою. Що відчувала людина, яка писала їх? І чи могла відчувати, штампуючи сотні і сотні подібних? Мабуть, серце обливалося кров’ю, а рука все ж до болю стискала перо і виносила вирок рідним, позбавляючи близьких останньої надії, прирікаючи коханих на вічне вдівство, а дітей – на сирітство.

Я бачу прабабусю у ту страшну мить – вона оніміла, скам’яніла, заклякла. Глибокі зморшки враз порізали її молоде обличчя. Гірка сльоза викотилася з кутика ока і впала на страшний папірець (у цьому місці чорнило трішки розтеклося). Він пік їй пальці, а нестямний біль заповнював все її єство, і коли терпіти його стало уже несила, нелюдським криком розірвав її груди і понісся над селом страшним голосінням.

Моя рідна, ти приречена бути сильною: тамувати біль і сіяти, жати, косити, бути дітям за матір і за батька. Як і всі жінки того часу, моя прабабуся тяжко працювала. У повоєнні роки пекла хліб для всього колгоспу. Поки старший син служив в армії, з молодшим Миколкою звела власний будинок. Вже й онуків дочекалася. Дуже внучку хотіла. Тож, коли народилася моя мама, дуже зраділа. Це вона назвала її Яриною, щоб росла сильною, як ярина.

А чи плакала коли крадькома, знесилена? Чи картала подумки свого Івана, що мусив кинути її саму? Чи надіялась до останнього, чи вірила, що повернеться? Думаю, що так.

Ось ця похоронка. Вона зберігається тепер у нашому шкільному музеї. Для мене це не просто музейний експонат. Це частина історії моєї сім’ї, мого роду, моєї країни. Це часточка мене самої. Я притискаю її до грудей і уявляю пов’язану білою хустиною прабабусю і усміхнене обличчя прадідуся. Їх, молодих, розлучила війна, найстрашніша з усіх, які пережило людство за останні п’ять з половиною тисяч років. Народжені жити, любити, творити, люди гинули у боях, таборах смерті, на берегах Дніпра, Інгулу, Ятрані, у степах України.

Цього ніколи ніде не має повторитися!

Цього ніколи нікому не можна забувати!

Ми просто не маємо на це права.

Євгенія Мокусієнко, учениця 10 класу Користівського НВК Олександрійської райдержадміністрації