Шляхами юності дідів

Життя дається людині лише один – єдиний раз. Потрібно цей шанс не змарнувати, щоб потім не шкодувати за безцільно прожитий час. Вся моя сім’я пишається своїм родовим корінням. У ній є багато учасників громадянської, Великої Вітчизняної воєн. Словами великої вдячності згадують про свого тата та дідуся Кривошею Олексія Олексійовича мої бабуся та мама.

Від них я дізналася, що мій прадідусь народився у 1914 році на Черкащині, в селі Красна Слобода. Там пройшло його дитинство, закінчив восьмирічну школу. Цікавився математикою, знав багато віршів напам’ять поза шкільною програмою. Дуже любив свою першу вчительку, Котину Павлівну, завдяки якій навчився писати, читати, рахувати. Багато літератури вона привозила з міста, яку потім читало все село. Саме вона прищепила йому любов до різних предметів, які тоді викладалися в школі.

Дуже тяжко було згадувати про прожите, але мій прадідусь частенько ділився спогадами про дитячі роки, коли втратив свою маму. Він часто говорив, що ніхто і ніколи не готував йому такої смачної картоплі в казанку, запеченого зайця, черкаського капусняку. Весь час він ріс із татом і мачухою. Не завжди складались відносини з мачухою, бо в неї були свої син та донька. Живучи в таких умовах, він сам прагнув досягти міцних знань, більше працювати фізично, щоб підготувати себе до самостійного життя.

У роки голодомору (1931 – 1933) вирушив пішки з Черкащини, де було неможливо вижити, на Херсонщину (а це близько 400 км). Ішов три дні. З великою надією вижити він дійшов до села Красне (нині Компаніївський район). Там зупинилося багато черкащан, тому й назвали село так, щоб нагадувало їхню малу Батьківщину.

Олексій починав життя з чистого листка. Працював добросовісно, виконував ту роботу, яку давали в колгоспі, і дуже радів, коли його відправили на навчання в Кіровоград, звідки він приїхав з дипломом бухгалтера. Почав зустрічатися з дівчиною Варварою і будував великі плани на майбутнє. Тоді ніхто й гадки не мав, що війна змінить усе.

До Великої Вітчизняної війни мій прадідусь працював бухгалтером, а перед відправленням на фронт – головою колгоспу.

Складний час довелось пережити йому, адже прадідусеві дали «білий» білет, який звільняв його від служби за станом здоров’я. Але він дуже хотів на фронт і тому незабаром пішов туди добровольцем. Служив у 13-ій гвардійській дивізії, яка в той час під командуванням Рокосовського обороняла Сталінград. Було дуже важко. Спали в окопах, прямо на снігу, під дощем. Перед битвою за Сталінград вступив у Комуністичну партію. В одному з боїв, 2 лютого 1942 року, мого прадідуся тяжко поранено, він підірвався на міні. Опритомнів у госпіталі і дізнався, що у нього немає стопи. Він поцікавився, як сюди потрапив. Медсестра повідомила, що в той день якась жінка з поля бою доставила до медсанбату понад сотню поранених солдат (але ім´я її не відоме). Після відчайдушних пошуків виявилося, що жодному врятованому не вдалося знайти цю мужню жінку. Одна з версій, що вона героїчно загинула на фронті, коли рятувала поранених солдат.

Через тиждень після першої ампутації – друга, але й вона не принесла бажаного результату. Ці операції проходили у великих муках, не вистачало медикаментів. Друга операція відбулася в медичному ешелоні, під стук коліс потягу, який ніби відбивав години, хвилини його життя. А він все терпів. З болем сприйняв повідомлення про необхідність третьої ампутації – до коліна. Саме про це йому повідомив професор невеликого зросту, з сивою борідкою, який прибув оглянути хворих і надати їм допомогу. Тяжка була розмова солдата і професора. Та все ж останньому вдалося вмовити прадідуся на операцію. Лікар запропонував прадідусеві перед операцією випити 100 грамів спирту, щоб трохи зменшити біль від перепилювання кістки пилкою. Страшно навіть уявити цей процес.

Операція пройшла успішно, але радості на душі не було. Адже в 28 років, у розквіті сил, залишитися інвалідом з однією ногою – це важко. Не хотів повідомляти про це дружині з двома дітьми, які були на окупованій території. Їм теж там було важко. Не раз потрапляли під обстріл, голодували. Одного разу під час обстрілу прабабуся помітила корову і змогла надоїти молока, напоїти своїх і чужих дітей. Декілька днів ця корова була їх годувальницею, а потім десь зникла. Прабабуся Варвара працювала в колгоспі, а вечорами в´язала шкарпетки і рукавички, які відсилала для солдатів на фронт.

Лише влітку 1944 року (через 2 роки після поранення) прабабуся отримала лист від медсестри, яка повідомила, де знаходиться прадідусь і що з ним сталося. Коли прабабуся отримала цього листа, вона залишила дітей у сусідки і поїхала до госпіталю, щоб забрати прадідуся. Можна тільки уявити їх зустріч, здивування прадідуся, який не хотів травмувати свою сім´ю. Дружина змогла переконати його, що дітям краще мати батька-інваліда, ніж зростати сиротами. Тому, коли відчув тепле ставлення дружини до нього, погодився повернутися додому. Депресії долали вдвох. А в 1946 році народилася моя бабуся Люда. Дякуємо тій медсестрі за лист, бо якби не вона, не було б моєї бабусі, моєї мами, а отже і мене.

Пройшов час. Прадідусь отримав протез, вчився ходити з ним. Це було не легко, бо часто натирав культю до крові.

Мій прадідусь мав багато орденів та медалей за бойові заслуги. Був чесною, розумною, справедливою, працьовитою людиною.

У післявоєнні роки, з 1946 по 1973, працював завідуючим загальним відділом Бобринецького райкому партії (у трудовій книжці є лише два записи: про призначення та звільнення).

Разом з прабабусею побудували будинок, в якому ми зараз живемо, виростили трьох дітей, дев’ятеро онуків.

Юрій Сергатий, учень 6-А класу Новомиргородської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 2 Новомиргородської райдержадміністрації