Хід уроку

Учитель: Ветерани і учасники Великої Вітчизняної війни – люди, імена яких ніколи не зітруться в пам’яті народній.

На війні немає перепочинку. Вона – це щоденна, повсякчас важка і небезпечна робота, і винагороду за неї одержуєш одну – перемогу.

Війна. У цьому слові – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства.

Давайте з вами подивимося міні-фільм і нагадаємо, як це було.

(перегляд міні-фільму «Велика Вітчизняна війна»)

Учитель: Багато невідомих солдатів і офіцерів забрало страшне лихо. Тож давайте не забудемо жодного із них і цей урок присвятимо як відомим, так і невідомим нашим визволителям.

Презентація проектів, ілюстрацій, плакатів кожної групи. Експерти доповнюють виступи учнів своєї групи. Запитання до виступаючих можуть ставити всі присутні.

1-а група. Комп’ютерна презентація «Війна і люди».

Учні коментують слайди.

2-а група. Комп’ютерна презентація «Хроніка визволення Петрового».

Доповнення експерта та учнів з 2-ї групи

Експерт: Почалася важка прихована боротьби патріотів села проти окупантів. Коли німці почали завозити до клубу полонених, сюди ж переборюючи страх прийшли групи жінок, щоб вирвати солдатів з полону. Надавали допомогу військовополоненим і партизанам М.С.Педан, Я.М.Селевко, В.О.Волощенко, Л.О.Сугак, Е.В.Назарець, Х.С.Решотка, К.Г.Назарець, П.М. Копань, Г.І. Щербак та інші.

У своїх спогадах вчителька Петрівської середньої школи Олександра Михайлівна Ганжа розповідає: «Частина вчителів та молоді організувала групу опору. До неї ввійшли вчителі Яків Кузьмович Коваленко, студент Ленінградського інституту журналістики Володимир Пимонович Головатенко, колишні учні середньої школи Василь Кривда, Микола Іванович Сидоренко, Степан Іванович Кириченко.

Групі запропонував свої послуги радіотехнік Іван Петрович Пек, який встановив в стайні радіоприймач. Було налагоджено регулярне приймання зведень Радінформбюро. Попереджали молодь про набір в Німеччину, розповсюджували листівки, метою нашої групи було встановлення зв’язку з партизанами. Для більшої оперативної роботи потрібна була своя людина в комендатурі. Тому Головатенка влаштували туди перекладачем, він регулярно став постачати документами радянських воїнів, які потрапили в полон. Було послано двох військових на зв’язок з партизанами, але нас повідомили, що поки ще важко перейти до рішучих дій в степовій місцевості.

Учень 2-ї групи: Однією з форм боротьби проти окупантів був саботаж у проведенні сільськогосподарських робіт, приховування виробленої продукції тощо.

У своїх спогадах вчителька Петрівської середньої школи Килина Тимофіївна Головченко писала, як їх відправляли з села:

«22 червня 1942 року 200 чоловік під конвоєм на ст. Долинська. Та не корилася молодь німецькому конвою. З дороги втекли Лідія Дорофіївна Ярмола, Галина Павлівна Висоцька, Марта Милославська, Марія Данилівна Шляхова, Іван Григорович Байсак, Марфа Василівна Овдій, Григорій Петрович Нетюхайло, Лідія Олександрівна Лось та інші.

21 жовтня 1943 року війська 2-го Українського фронту звільнили с. Петрове – перший райцентр на Кіровоградщині.

Не було меж радості й щастя зустрічі з воїнами-визволителями. Ще тоді, як прислухалися до гуркоту канонади на Дніпрі, громадськість села робила все, щоб зберегти худобу, інвентар, зерно. Першим подарунком воїнам були збережені два великих склади зерна. На 20.ХІІ.1943 року у фонд Радянської Армії здано 1641 тонну хліба».

Але німці не хотіли змиритися з втратою цього важливого стратегічного пункту і будь-якою ціною хотіли повернути назад. У кінці жовтня між 5-ю гвардійською і 37-ю арміям «ничем не прикрываемые промежутки между дивизиями достигали десяти-двадцати километров... в стрелковых дивизиях создавались подвижные отряды заграждения». Сюди перекидалася 92-а гвардійська стрілкова дивізія, яка вийшла зі складу 57-го корпусу.

Учень 2-ї групи: Щоб оволодіти Петровим і цим забезпечити подальший наступ «Немецко-фашистское командование бросило против ослабленных предыдущими боями семи стрелковых дивизий нашей армии, действовавших на растянутом фронте, семь танковых дивизий общей численностью до 800 танков. Три танковые дивизии нанесли лобовой удар со стороны Кривого Рога и четыре танковные дивизии – со стороны Кировограда по наиболее уязвимому правому флангу армии, в тыл 57-му стрелковому корпусу».

Саме про цей «уязвимый правый фланг» збереглися архівні документи Н-ської частини, про героїчні діла якої пише офіцер В.Ходирєв:

«Кілька німецьких і румунських дивізій відійшли з Кривого Рога і намагалися відкинути наші війська до Дніпра через села Петрове і Зелене. I трапилось так, що одна з наших частин опинилася в тилу ворога, відірвана від основних сил. Цим артилерійським протитанковим підрозділом командував Герой Радянського Союзу, гвардії підполковник Ковтавських. Перед бійцями стояло завдання: не пропустити німців до Петрового, за будь-яку ціну утримати висоту 1699 «Чубату могилу» до приходу основних сил. Це трапилось 29 жовтня 1943 року.

А ранком 30 жовтня розвідники – старший лейтенант Семенов, лейтенанти Марк, Лазукін та інші виявили в селі Олександродарі багато танків і піхотних частин. Ворог помітив пересування артилеристів і вирішив їх атакувати. 12 «Тигрів» і до чотирьох піхотних рот на броні мчали назустріч полку. Артилеристи вступили в бій з маршу. Танки рухалися на вогневі позиції до взводу лейтенанта Лазукіна, десять з них – на гармату старшого сержанта Пашкова. Перший постріл у головну машину фашистів зробив рядовий Кравченко. «Тигр» запалав. Другий танк загорівся від третього пострілу, а третій підбила сусідня частина. Інші артилеристи розправлялися з піхотою. Втративши три танки і 68 солдат, німці все ж знову почали готуватися до атаки. Німці ще тричі накидалися на висоту, але кожного разу змушені були відступати з великими втратами. Захищати «Чубату могилу» радянські бійці кинулися врукопашну. В цьому кровопролитному бою смертю героя загинув командир батареї старший лейтенант Момнецький, командир взводу лейтенант Марк, рядові Никифоров, Маринін та ще вісім чоловік.

Учень 2- ї групи: Німці ж втратили 12 танків і 287 солдатів і офіцерів. Атака закінчилась о 19 годині 20 хвилин».

В цей час на висоту 1399 Богданівська могила (південніше села) на артилерійський підрозділ з боку села Маріамполя насувалось 40 «Тигрів» і «Фердинандів». Артилеристи зустріли ворога кинджальним вогнем. Залишивши на підступах висоти 4 танки, гітлерівці відступили.

П’ять днів йшли жорстокі бої. Воїни зайняли оборону від с. Новий Стародуб до Недай-Води із стиком в селі Петрове.

На підступах до Петрового на Інгульці бої набували все жорстокішого і запеклішого характеру, тривали 5 місяців. Приведемо ще один із епізодів з книги генерал-полковника танкових військ М.Д. Соломатіна. Першому Красноградському корпусу 5.XI. командуючий 2-м Українським фронтом наказав: ^«К 11 ноября сосредоточиться в районе Березниговатое, Райполе, Кадетовка (15-20 км восточнее Петрово). Это было вызвано тем, что противник нанес контрудар своей сильной танковой группировкой по нашим наступающим войскам северо-восточнее Кривого Рога и начал их теснить.

В ходе выдвижения в назначенный район был получен приказ, из которого следовало, корпус должен сосредоточиться в районе Петрово, где и поступить в оперативное подчинение командующего 7-й гвардейской армией генерал-лейтенанта М.С.Шумилова. С 14 ноября корпус во взаимодействиии с 25-м и 49-м стрелковыми корпусами вел наступательные действия от Петрово до рубежа Спасово, Варваровка против группировки противника, наносящего контрудар. Эта группировка состояла в основном из танковых дивизий и наше наступление развивалось очень медленно и не сулило хороших результатов. Позтому командующий 7-й гвардейской армией решил перенести главный удар на новое направление, чтобы обойти вражескую группировку и ударить по ней с севера».

Учень 2-ї групи: Перший механізований Красноградський корпус було виведено з бою і розміщено в районі Михайлівки, Веселої Зірки. З напрямку Ново-Світлополь, Новий Стародуб він увійшов в прорив, звільнивши 5 грудня, Семенівку, Головківку, а 6 грудня – Лозуватку. А 11 грудня звільнили м. Новгородку, Новомихайлівку, Інгуло-Кам^’янку і перерізали головні магістральні дороги Кіровоград – Кривий Ріг.

Незважаючи на щоденні бомбардування, прифронтове село жило трудовим життям. На руїнах своїх осель трудящі створювали матеріальну допомогу фронту. Відновилася робота районних організацій, шкіл, лікарень.

Багато петрівців билися на фронтах Вітчизняної війни. Прославили наше село Всеволод Федорович Череднюк, який героїчно загинув 8 травня 1944 року на підступах до Севастополя і посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни I ст., кавалер орденів Слава Андрій Панасович Копань, Григорій Федорович Ганжа, Михайло Григорович Байсак, рядовий Володимир Семенович Педан, який в боях на підступах до Петрового виніс з поля бою тяжко пораненого командира, Героя Радянського Союзу Володимира Олександровича Засядька.

Учень 2-ї групи: Світла пам^’ять про радянських воїнів та наших односельчан, які в запеклих боях загинули на підступах до Петрового, буде жити у віках. Серед них: Надія Федорівна Трипутень, Петро Іванович Коцюрба, Сергій Костянтинович Сербин, Петро Сергійович Неклеса, Никін Митрофанович Неклеса та інші.

Про героїзм Всеволода Федоровича Череднюка в березні 1944 року писала фронтова газета: «В боях он смел и решителен. Однажды, несмотря на ранения и превозмагая боль, шел в наступление впереди автоматчиков и своим личным примером храбрости повел бойцов на штурм траншей врага и обеспечил успешное выполнение задачи. Храбрый коммунист награжден орденом Червоної Зірки.

Більше 80 петрівців були удостоєні урядовими нагородами «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.» (М.Ф. Педан, В.М.Сугак, П.І.Вишневський, О.А.Хрокало, М.Л.Завгородянський, К.О.Мовчан, Л.Ф.Антоненко, С.В.Красноштан та інші).

3-я група: Комп’ютерна презентація «Герої Петрівщини».

Експерт 3-ї групи коментує слайди (перегляд презентації).

Учні 3-ї групи доповнюють його розповідь.

Учень 3-ї групи:

Петрівчанам і взагалі любителям художньої літератури відоме ім’я моряка М. Г. Байсака. Він – прототип головного героя роману Василя Кучера «Голод», в якому зображено стійкість і мужність захисників Криму. Пройшовши пекло війни, Михайло Григорович теж узявся за перо. Написав кілька книжок. Лауреат літературної премії імені Фадєєва. Продовжує розповідати у своїх творах про героїзм чорноморців. Повість «Мамина подушка», яку тоді писав, покликала на Батьківщину, у Петрове (у 2002р.), до Інгульця і рідної хати, щоб із цього життєдайного джерела 82-річний контр-адмірал міг зачерпнути сили. Приїхав із Севастополя, у супроводі сина Олександра, підводника, капітана другого рангу. Є у нього і другий син, Геннадій – кінорежисер кіностудії «Мосфільм», але через зйомки не зміг подорожувати разом з батьком. Тепло й гостинно зустріли представників славної морської династії.

Де жили Байсаки, Інгулець був глибокий, тому дітлахи з усієї вулиці збігалися купатися й пірнати. Михайло, коли скресав Інгулець, плавав на крижині, і вже тоді уявляв себе капітаном. Мріяв бути і художником, бо мав хист до малювання. Але море вабило дужче. Писав навіть самому наркому оборони, щоб потрапити служити тільки у військово-морську частину. І потрапив. Навчався добре. Але війна внесла деякі корективи: з перших її днів пішов захищати Севастополь морським піхотинцем..

Звістка про приїзд М. Г. Байсака облетіла селище ластівкою. В сесійному залі районної ради зібралися ті, хто його знає, і ті, хто на власні очі хотів побачити контр – адмірала, послухати його розповідь про воєнне лихоліття. Радів цій зустрічі і ветеран, дякував товаришам, які у скрутну післявоєнну годину допомагали його батькам, адже повоєнна служба приякорила М.Г.Байсака на все життя до ВМФ. Другого дня ветеран зустрівся з учнями Петрівської загальноосвітньої школи ІІ – ІІІ ступеня, розповідав про подвиги моряків під час оборони Севастополя. До останньої краплини крові стояв посмертно нагороджений Зіркою Героя Радянського Союзу Олексій Калюжний, родом з Онуфріївського району. Зі своїми моряками-піхотинцями довго стримували фашистів на підступах до чорноморської столиці. Комісарові батальйону Івану Шляховому теж посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Шістнадцять воїнів – залишки батальйону – обороняли Сапун – гору. Комісарові осколком відтяло руку, але він продовжував керувати боєм. Морські піхотинці не віддавали ворогам без відчайдушного опору жодного метра рідної землі, обв’язувалися гранатами і кидались під гусениці ворожих танків. На гітлерівців і мертві моряки наводили жах, вони їх називали чорною смертю.

250 днів і ночей тривала оборона Севастополя. Але сили були нерівними. Залишивши місто, моряки рятувалися, хто як міг. Михайло з кількома однополчанами зробили пліт і вийшли у відкрите море. Дев’ятибальний шторм кидав на хвилях цей плавзасіб, як тріску. А ще бомбили з літаків гітлерівські пілоти. Вижити вдалося лише Михайлові Байсаку. Його підібрали непритомним, поклали тіло на березі моря до купи трупів. А ранком, коли підвезли інших загиблих і почули стогін… « Так я народився вдруге», - сказав легендарний моряк.

Одужав і знову у стрій. Після війни ще протягом 5 років виловлював у Чорному морі фашистські міни, щодня ризикуючи життям. Навчання продовжив у морській академії. Служив на відповідальних постах Військово-морського флоту. Його голос звучить сильно і піднесено: «Я, Михайло Григорович Байсак, доповідаю вам, землякам, що завдання щодо збереження миру на нашій землі з честю виконано. Щоб ніколи не повторилися страхіття війни, вам, юнакам і дівчатам, потрібно прийняти від нас, ветеранів, естафету захисників Вітчизни. Хотів бачити серед вас моряків і адміралів. Навчайтеся цієї професії». Особливо зворушила присутніх зустріч М.Г.Байсака з техпрацівницею навчального закладу Тетяною Марченко. Виявилося, що вона дочка чорноморця Зіновія Марченка, з яким контр – адмірал ріс і товаришував, а потім разом пішли служити моряками. Ця зустріч для юних петрівчан запам’яталася на все життя. З їх очей наче випромінювалося: «Ми пишаємося нашим славним земляком», «Ми дякуємо йому за все!»

Учень 3-ї групи:

Цю історію життя розповіла онука Зіновія Максимовича Марченка. «Мій дідусь народився 14 червня 1920 року в селі Петрове Кіровоградської області в сім’ї селян. Мати – Марченко Анастасія Никифорівна – працювала в колгоспі. Батько – Марченко Максим Петрович – теж трудився в колгоспі.

Наприкінці 1940 року Зіновій Максимович призваний на Чорноморський флот у школу зброї. Школа була однією з кращих на флоті. Вона готувала спеціалістів для ВМФ. Та не судилось мирної служби. В ніч на 22 червня 1941 року небо освітили червоні зарева сигнальних ракет. Повітря пропахло порохом та димом. Це був перший день війни. Вдень по Всесоюзному радіо повідомили про віроломний фашистський напад на Радянський Союз. Набирались морські загони для відправлення на фронт з навчальних рот школи зброї. Був сформований батальйон морських піхотинців.

Дідусь брав участь в обороні міста-героя Севастополя та міста-героя Одеси. Також брав участь в обороні Кавказу, за що був нагороджений орденом та медалями «За оборону Кавказа», «За оборону Севастополя», «За Победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.».

Учень 3-ї групи: Георгій Арсенович Книш (Книшев) народився у листопаді 1922 року в селищі Петрове в родині священика, вихованця Одеської духовної академії, освіченого і ерудованого пастиря, прекрасного полеміста і знавця. Вже в 30 років він був відзначений найвищими церковними нагородами.

Життя позбавляло його храмів та парафій – влада їх закрила і опоганила. З благословення митрополита батько тимчасово переходить «за штат» і їде до Єнакієвого на Донбас, де б його діти – син і дочка – не зазнавали переслідувань і змогли закінчити середню освіту.

Так воно й трапилося. З найвищими оцінками Георгій Арсенович не отримує ні золотої медалі, ні червоного атестата зрілості – служба безпеки не дрімала. Він потрапив не до вузу, а до «непереможної і легендарної» Червоної Армії – спершу до Грузії, а напередодні війни зі своїм підрозділом – до Перемишля. Всю війну провів на передовій в протитанковій артилерії Кримського, Сталінградського, Південно-Західного, перейменованого в 1-й Український, фронтів. Відзначений бойовими орденами, медалями. Декілька разів був поранений і контужений.

Видав за 30 повоєнних років п’ять тоненьких збірочок, вирішив не спокушати долю новими темами і художніми засобами, а перейшов на прозу, створивши трилогію, до якої увійшли романи «Жайвір», «Приціл», «Гніздо», котра зробила його ім’я широко відомим, прихилила до нього трохи ласки можновладців. Далі він написав романи: видані - « Брость», «Літа на долоні», «Обітниця», «Магічний кристал», «Утоли мої печалі», не видані – «Хрущі під вишнями» тощо.

Учень 3-ї групи: Вулиця Литвинова в Петровому. На ній проживають мешканці багатонаціонального мікрорайону «Сонячний». Листи на цю вулицю йдуть навіть з далекого зарубіжжя. Проте багато мешканців (особливо молодих) уяви не мають, хто такий Литвинов, чим прославився.

У нашій пам’яті назавжди залишаються подвиги героїв Великої Вітчизняної війни. Своїм щасливим сьогоденням ми зобов’язані, зокрема, Івану Пилиповичу Литвинову.

Народився 1907 року в селі Катеринівка на Сумщині. Працював у колгоспі, а згодом був обраний головою сільської ради. У роки війни хоробро боронив Батьківщину від загарбників. Особливо проявив себе при форсуванні Дніпра. 02.10.1943 р. на гармату Литвинова рухались 12 ворожих танків. Бійці відтіснили їх на відстань 300 м. І. П. Литвинов, надихаючи воїнів особистою відвагою, наказав зайняти кругову оборону і стояти на смерть. І обслуга гармати вистояла, знищивши майже 80 загарбників. За цей подвиг старшого сержанта Литвинова удостоєно звання Героя Радянського Союзу. 22.12.1943 р. в жорстокому бою він загинув. Його ім’я викарбуване на мармурі біля пам’ятника загиблим воїнам у Петровому.

Оцінка роботи учнів. Виставлення оцінок всім активним учасникам конференції. Журі відзначає найкращий проект і мотивує своє рішення.

А.В.Врадій, учитель історії та правознавства Добровеличківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 Добровеличківської райдержадміністрації