Інформаційне право: основи теорії і практики

З вернемо увагу на включення у зміст поняття інформаційного права терміну „технології"". Технології одержання, поширення та зберігання інформації можуть бути різними, вони можуть змінювати сутність специфіки правовідносин але не їх зміст. З цього визначення інформаційного права, а також виходячи з інших результатів дослідження проблематики моделюються і його функціональні ознаки та місце в системі права України за галузевою ознакою наступним чином.

Ознаки інформаційного права як комплексної галузі права можна визначити за методом правового регулювання, який притаманний всім комплексним галузям права: комплексне (гіперсистемне) застосування методів адміністративного та цивільного щодо певного предмета правовідносин залежно від потреб людини, суспільства, держави. Для інформаційного права таким предметом є інформація - форма виразу результату аналітико-синтетичної обробки людьми відомостей, даних, сигналів, знань про події, явища що відбувалися чи відбуваються, або відбудуться у певному суспільстві, його навколишньому природному середовищі і які усвідомлені та мають вплив на життєдіяльність людей, суспільства, держави. У контексті проблематики розділу дослідження пропонується звернути увагу на відмінність доктрини інформаційного права як комплексної галузі права від доктрини інформаційного права як комплексного міжгалузевого інституту права (позиції щодо останнього притримувався раніше і автор цієї кнги і яка обґрунтовувалася ним у ряді публікацій щодо інформаційного права, які були зроблені раніше). Зазначимо, що то не були помилкові судження. Вони зумовлені були обсягом теоретичним матеріалі&щодо сутності інформаційного права які були на той час: відсутності вітчизняних фундаментальних цільових досліджень безпосередньо щодо предмета, тобто відсутності вітчизняних монографій, підручників, посібників,

107

Цимбалюк В. С.

а отже і широкого визнання серед науковців і практиків його у статусі комплексної галузі права.

Враховуючи невизначеність та дискусійність у юридичній науці щодо доктринальних положень ознак комплексних галузей права, пропонується вважати, що такими ознаками можуть бути наступні чинники:

1. Усвідомлена у суспільстві критична маса кількості норм правовідносин щодо конкретного предмета, у тому числі відображених та систематизованих у законодавстві і підзаконних нормативно-правових актах.

2. Рівень публічно-правової систематизації правил поведінки (у тому числі визначеності у системі права мінімум двох частин (загальної та особливої), а для комплексних галузей права і третьої - спеціальної).

3. Законодавча легалізація правил поведінки суб'єктів суспільних відносин щодо конкретного їх предмета.

4. Наявність відповідної загально визнаної більшістю дослідників та практиків методологічної бази, юридичної доктрини, концепції, яка знаходить вираз у наукових публікаці­ ях та у практиці - системі юридичних норм.

Нині зазначені ознаки комплексної галузі права вже притаманні інформаційному праву України, що дає теоретичні підстави переведення його зі статусу підгалузі традиційних галузей права, а також зі статусу міжгалузевого комплексного інституту в комплексну галузь права. Виходячи з класичних положень вітчизняної теорії права та поданого універсального визначення, сутність інформаційного права може проявлятися у трьох формах:

а) як сфера правовідносин (у тому числі сфери норм правил поведінки суб'єктів суспільних відносин щодо інформації);

б) як галузь наукових досліджень правовідносин щодо інформації, інформаційної діяльності;

108

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

в ) як навчальна дисципліна.

Зазначені системні ознаки щодо сутності та змісту інформаційного права дозволяють говорити про нього як про умовно автономну сферу правовідносин у загальній системі права і на рівні комплексної галузі права. Виходячи з цього можна сформулювати й універсальне розширене визначення інформаційного права.

Інформаційне право - це комплексна галузь права, що визначає суспільні відносини щодо інформації (форми відображення відомостей, повідомлень, даних, знань, сигналів), технологійїіпоширення,одержання,тазберігання у всіх сферах життєдіяльності людей, їх спільнот, суспільства, держави, міжнародного співтовариства.

У контексті подальших перспектив розвитку напрямку дослідження за проблематикою практики упорядкування законодавства України про інформацію, пропонується також звернути увагу на питання щодо публічної складової інформаційного права. Такою складовою (і джерелом) інформаційного права є полеміка стосовно коректності вживання в українській правничій мові категорії "інформацій­не законодавство", тобто надання цьому законодавству зазначеної форми його сутності у юридико-когнітивному (рефлексійному) аспекті.

Існує думка, що вживання категорії "інформаційне за­конодавство" є некоректним. Більш вдалим можна вважати формулювання законодавство про інформацію. Але це проблема для окремого дослідження, зокрема у рамках теорії права (у тому числі теорії інформаційного права), інформаційно-правової культури, правової інформатики та юридичної лінгвістики. Актуальність проблеми знаходить відображення у намаганні окремої групи урядовців та науковців запропонувати формулювання майбутнього кодифікованого законодавчого

109

Цимбалюк В. С.

а кту щодо інформації під назвою "Інформаційний кодекс України".

У контексті проблематики питання, можна вважати більш обґрунтованою альтернативою теоретичні положення щодо проекту Концепції удосконалення законодавства у сфері суспільних відносин щодо інформації, запропоновані групою вітчизняних дослідників-юристів, до якої належать Калюжний Р.А., Попович В.М., Тацій В.Я., Швець М.Я. та інші (Див.: матеріали форуму в Інтернет (за адресою http.V/mndc.naiau. kiev.ua).

У цій Концепції (ініціативно розробленій групою науковців у 1998 році), хоча вона і не була належним чином легалізованою, знайшли формалізацію методологічні положення, які закріпилися на рівні суспільної правосвідомості. З часом її положення були закріплені в нашій країні на законодавчому рівні: в Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства на 2007-2015 рокі», від 09 січня 2007 року.

У зазначеній Концепції відбилася думка про існування структури інформаційного права у двох частинах: загальній та особливій. Але практика засвідчила, що ця методологічна пози­ція не дозволила структурувати належним чином інформаційне законодавство на рівні кодифікації. У зв'язку з цим виникла наступна концепція структуризації проекту кодексу: виділення в ньому три частини: поряд з загальною та особливою -спеціальної. При цьому в особливій частині пропонується систематизація правовідносин за суб'єктною ознакою, визначаючи чотири провідні інститути: права та обов'язки людини, громадянина щодо інформації; права суспільства щодо інформації, права держави щодо інформації; права міжнародного співтовариства щодо інформації. У спеціальній частині пропонується систематизація правовідносин за

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

о б'єктними ознаками сфер (видів, різновидів) інформаційної діяльності, її специфічними ознаками (наприклад, медіа-право (інформаційна діяльність засобів масової інформації), інформатизаційне право (право про інформатизацію) тощо.

Теоретичні підходи до визначення структури інформаиійного права як напрямку наукових досліджень в Україні до цього часу знаходяться у постійному пошуку притаманного формуванню нових комплексних галузей права. Але на рівні навчальної дисципліни окремими викладачами вже чітко визначилися структурні елементи цього права. Не вдаючись до глибоких роздумів щодо доцільності систематиза­ції різних авторів пропонується авторське бачення структури інформаційного права на прикладі навчальної дисципліни.

Структуризація інформаційного права у змісті навчальної дисципліни різними викладачами здійснюється по різному. Не вдаючись до детального розгляду цього, як проблеми пропонується авторське бачення основних тем структури навчальної дисципліни «Інформаційне право» виходячи із класичних, традиційних положень методики і дидактики організації навчального процесу:

Загальна частина інформаційного права, яка включає наступний перелік учбових тем: сутність, зміст та структура інформаційного права; джерела інформаційного права; методологія інформаційного права; об'єкти інформаційного права; суб'єкти інформаційної діяльності; принципи ін­формаційної діяльності.

Особлива частина інформаційного права умовно складається із наступних тем для вивчення особливих інститутів, які визначають права основних суб'єктів правовідносин притаманних всім видам інформаційної діяльності: права та обов'язки людини, громадянина; права суспільства; прав та обов'язків держави; прав та обов'язків суб'єктів міжнародного

111

Цимбалюк В. С.

п рава на території держави. При цьому інформаційні права та обов'язки основних суб'єктів правовідносин визначаються незалежно від їх технологічної складової (прояву).

Для зручності вивчення, враховуючи обсяг часу виділеного для навчального курсу пропонується виділення спеціальної частини із наступних її тем: правовідносини у сфері засобів масової інформації (медіа право); правовідносини у сфері інформатизації (інформатизаційне право); правовідносини у сфері науки, інформаційної культури, освіти, бібліотечної, архівної, статистичної та інших галузей інформаційної діяльності; правовідносини у сфері інформаційної безпеки; деліктні правовідносини в інформаційному праві; інші види інформаційної діяльності.

Методично слід зазначити, що для підготовки різних фахівців, різними викладачами дисципліни може надаватися своя інтерпретація назв зазначених тем, виходячи з обсягу викладення інших правових дисциплін при підготовці фахівців для певної галузі суспільної діяльності.

Як узагальнені висновки етапу (розділу) проведеного дослідження пропонується наступне.

1. Інформаційне право нині вже може розглядатися, як комплексна галузь права, яка формується за об'єктною ознакою щодо предмета правовідносин (подібно до фінансового права, земельного права, водного права, повітряного права тощо). Це відрізняє його від інших комплексних галузей права, які формуються за сферою правовідносин (наприклад, господарського права, трудового права тощо) у яких правовідносини щодо інформації є похідними до основного їх предмета правового регулювання).

2. Виходячи з об'єктивних чинників сформувалася критична маса приватноправових та публічно-правових джерел, які

112

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

в икликали соціальне усвідомлення необхідності надання їм системних ознак, автономної структуризації на рівні сегменту суспільних знань, які закодовані у категорії "інформаційне право". Контексти категорії "інформаційне право" можуть розглядатися (розкодовуватися) за суспільними системно-функціональнимикритеріями(методомгіперсистем)наступним чином: як сфера (галузь) правовідносин щодо інформації, що знаходять вирах у відповідних нормах правил поведінки; звідси - як науковий напрямок у межах якого досліджуються зазначені правовідносини; та відповідно - навчальна дисципліна, через яку передаються систематизовані знання науки і практики від покоління до покоління. Все це разом умовно можна назвати як провідні форми прояву природи (сутності) інформаційного права.

На рівні міжнародних правовідносин можна вже вести мову про формування міжнародного інформаційного права: як складової національного права; та як складової міжнародного права, на межі двох його провідних складових: міжнародного публічного права та міжнародного приватного права.

3. Для повноцінного набуття інформаційним правом ознак комплексної галузі права існує потреба подальшого напрацювання критичної маси теоретичного матеріалу щодо його загальної, особливої, а також спеціальної частин (на рівні фундаментальних та прикладних наукових знань), які повинні знайти відображення у монографіях, підручниках, наукових, навчальних та практичних посібниках, через які у суспільстві гарантовано повинні передаватися знання від покоління до покоління, ефективно забезпечуватися правотворчий, правозастосовчий,правоосвітній процеси суспільної діяльності щодо інформації.

4. Інформаційне право на рівні такого його джерела, як законодавство та підзаконні нормативно-правові акти органів

113

Цимбалюк В. С.

д ержавної влади (на публічно-правовому рівні) має ознаки полісистемності (як у нашій державі, так і за кордоном). За цією ознакою, поки що, воно тяжіє до адміністративного права (доречи, яке кодифіковано в Україні тільки на рівні норм деліктних правовідносин). Проте в теорії інформаційного права вже напрацьовано відповідний комплекс знань щодо можливості окремої кодифікації норм інформаційних правовідносин визначених у окремих спеціальних галузевих законодавчих актах. Проблема полягає тільки у вияві волі республіканських органів державної влади щодо якісної систематизації інформаційного законодавства на рівні такого законодавчого нормативно-правового акту як кодекс.

Розділ 3. ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ЄДИНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ

■

Законодавче забезпечення формування та розвитку єдиного інформаційного простору України можна розглядати у трьох аспектах: як легальної форми відображення існуючої практики правовідносин у сфері інформації; як джерела дослідження (вивчення) для реалізації майбутньої практики правовідносин певних субєктів; як правову базу відповідності потребам (інтересам) практики правовідносин.

З теоретичної точки зору інформаційне законодавство можна розглядати і як предмет наукових досліджень на відповідність його практики правовідносин та дотримання практикою правовідносин норм законодавства з метою виявлення невідповідностей його норм потребам часу. При цьому законодавство може відігравати роль як чинника стримування бажаних для суспільства норм правил поведінки суб'єктів, так і чинника стимулювання бажаної поведінки. Через законодавство також вирішуються і проблеми стримання негативних проявів у суспільстві, окремих наслідків діянь, що становлять суспільну небезпеку. Зазначене зумовлює постійний інтерес науки інформаційного права до практики суспільних відносин щодо інформації, що зумовлює, в свою чергу теоретичні напрацювання для практики упорядкування, удосконалення, а отже і розвитку законодавства.

З інформаційної точки зору законодавство виконує функцію інформування окремих суб'єктів суспільних відносин щодо бажаної та небажаної поведінок в інформаційній сфері, її правового поля. Тим самим реалізується і функція підтримки безпеки, забезпечення життєдіяльності складових суспільства.

115

Цимбалюк В. С.

П ритримуючись традиційної методології формування системи правового регулювання на законодавчому рівні, як джерела інформаційного права, призначеного для забезпечення формуван­ня та розвитку єдиного інформаційного простору України, його можна подати шляхом визначення та структуризації певних законодавчих актів у яких інформація визначається прямо, чи безпосередньо, як предмет правовідносин. Як свідчать дослідження, на етапі становлення законодавче забезпечення формування та розвитку єдиного інформаційного простору України почало здійснюватися за методологією фрагментарного, ситуаційного підходу. Нині в законодавстві України вже накопичилася критична маса спеціальних законів, які потребують структуризації на науковому рівні за галузевою ознакою, переведення їх сутності із сукупності у нову систему - множину взаємопов'язаних правових норм, які у своїй єдності утворюють якість не притаманну окремим законам чи їх сукупності.

У цій частині дослідження ставиться за мету атрибутивне зазначення законодавчих актів, які визначають інституціональ-ну складову інформаційного законодавства як джерела окремих складових інформаційного права. Детальний аналіз окремих системних положень законодавства у сфері інформації, видів інформаційної діяльності робиться також фрагментарно у інших розділах, але вже у змісті ілюстрації легальної формалізації правовідносин.

Традиційно в правознавстві вважається, що першим методологічним кроком систематизації законодавства є його інкорпорація, другим кроком - вважається структуризація сукупності законів за певними критеріями у єдиному законодавчому акті за формою основ чи кодексу. При цьому основи (основи законодавства у певній його галузі) виконують функцію інтегратора сукупності окремих законів та мають та­кож переважно інформативну функцію. При цьому, зазначаючи

116

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

в основах законодавства, переважно норми-принципи, за­конодавець вирішуєзавдання пов' язане з можливим вирішенням колізій, які можуть виникнути при різному розумінні та застосуванні окремих норм різних спеціальних законів. В ідеалі окремі спеціальні закони покликані розвивати правові положення (норми-принципи) основ законодавства. Найвищою формою систематизації законодавства вважається кодифікація. При кодифікації зводиться до мінімуму кількість спеціальних законів, вони вилучаються із системи законодавства, а зазначені у них норми легально і гармонійно інтегруються в структурі одного законодавчого акта під назвою «Кодекс», як зводу законів у певній галузі правовідносин. Як правило, провідними критеріями структуризації законодавства є об'єктні (предметні) ознаки чи суб'єктні ознаки, що знаходить відображення у назвах законів прийнятих парламентом (законодавчою гілкою державної влади).

З точки зору формальної логіки, об'єктними ознаками інформаційного законодавства є інформація, її різновиди та види діяльності пов'язані з нею. Суб'єктними ознаками для систематизації виступає правовий статус певного суб'єкта правовідносин. В спеціальному інформаційному законодавстві України домінують об'єктні ознаки.

Застосовуючи методологію правової інформатики до структуризації соціальних явищ, матрицю (чи модель структури) будь-яких законодавчо визначених правовідносин, можна відобразити їх наступним чином на засадах теорії гіперсистем права.

Традиційним для спеціального законодавства в нашій країні (як і в більшості інших країн світу) є його структуризація з посиланням на структурні частини Основного Закону - Конституції України. Тобто, для будь-якого галузевого законодавства Конституція України визначає основну матрицю

117

Цимбалюк В. С.

п равовідносин, їх ієрархічність за суспільними пріоритетами. В ідеалі - положення (норми-принципи) конкретизуються за основними галузевими ознаками у провідних галузях права на засадах (принципах) домінування їх основного методу публічно-правового регулювання, методів державного забез­печення гарантій, охорони та захисту.

Традиційно для нашої країни (як і в багатьох інших країнах континентальної європейської системи права) законодавча систематизація здійснюється у формі кодексів, так званих у теорії права, умовно визначених провідних (основних) галузей матеріального та процесуального права. Ключовими кодексами матеріального права в системі законодавства України є: Цивільний кодекс України (відповідно - для вирішення колізій у судовому порядку існує Цивільно-процесуальний кодекс України); Кодекс про адміністративні правопорушення в Україні (для вирішенні колізій на судовому рівні - Кодекс адміністративного судочинства України); та Кримінальний кодекс України (відповідно - Кримінально-прцесуальний кодекс України). По суті названі кодекси матеріального права у єдності з їх процесуально-правовою складовою називають образно «малими галузевими конституціями права»

Цивільний кодекс України по суті і переважно визначає що і як законодавчо дозволено робити суб'єктам правовідносин та, частково, що є небажаним у цивільних правовідносинах під загрозою настання цивільно-правової відповідальності. Цивільно-процесуальне законодавство визначає процедури, порядок вирішення юридичних колізій цивільно-проце­суальними засобами між громадянами (фізичними особами) та іншими суб'єктами.цивільних правовідносин (юридичними особами).

Кримінальний кодекс України по суті визначає головну правову межу поведінки суб'єктів суспільних відносин

118

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

( фізичних осіб), за якою діяння набувають статусу суспільної небезпеки (злочину) та меж відповідальності за такі діяння (при наявності складу, ознак кваліфікуючих їх як злочин). Кримінально-процесуальне законодавство визначає процедури, порядок вирішення юридичних колізій, які мають правовий статус злочинів та функції суб'єктів при здійсненні досудової діяльності та судочинства.

Кодекс про адміністративні правопорушення в своїй основі визначає також межу поведінки суб'єктів правовідносин, але щодо таких діянь, які не становлять великої суспільної небезпеки, проте можуть завдати певної шкоди людині, суспільству, державі. В системі адміністративного права України окремо визначається і законодавчо закріплена державна функція адміністративного судочинства при вирішенні колізій пов'язаних з конфліктом інтересів між окремими представниками органів державної влади та іншими суб'єктами правовідносин стосовно діянь органів державної влади, їх посадових та службових осіб.

Слід зазначити і такі особливості відповідальності, як можливість відшкодування заподіяних збитків (матеріальних і моральни) на користь потерпілого. Переважно відшкодування збитків визначається цивільним законодавством (як ма­теріальним, так і процесуальним), кримінальне та адмі­ністративне законодавство (як матеріальне так і процесуальне) стосовно процедур відшкодування збитків відсилає до цивільного законодавства. Таким чином забезпечується гіперзв'язок галузей права у єдиній системі права, з можливими нюансами стосовно окремих комплексних галузей права.

В окремих комплексаних галузях законодавства (наприклад, як вже здійснено у господарському) робляться спроби ви­ділення у них специфічних процесуальних складових. Але, при ретельному розгляді виявляється, що така га-

119