Інформаційне право: основи теорії і практики

З аконодавство України про мови має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов, якими користується населення, в державному, економічному, політичному і громадському житті, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, дальшого зміцнення дружби і співробітництва між народами.

З точки конструктивної критики можна зауважити, що Закон є досить архаїчним за змістом, але дуже важливим за сутністю для титульної нації, яка сформувала суверенну державу. При кодифікації законодавства про інформацію життєдіяльні норми цього Закону повинні увійти до проекту Кодексу України про інформацію, а цей Закон підлягає втраті чинності після набуття чинності зазначеного кодексу.

Як зазначалося, в українському національному правовому просторі спеціальним юридичним джерелом, а отже і спеціальним системоутворюючим юридичним фактором (чинником) публічного визначення специфічності сфери суспільних інформаційних відносин, як інституції державного (се б то - публічного) права можна вважати Закон України «Про інформацію», прийнятий 2 жовтня 1992 року. Зазначений статус цього нормативно-правового акту був закладений у його преамбулі, у абзаці першому. Цей Закон, серед іншого, закладає правові основи інформаційної діяльності⁸⁹***. У абзаці другому - визначено, що Закон стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Незважаючи на те, що Закон був прийнятий раніше чинної Конституції, у ньому знайшли відображення доктринальні положення визначені раніше у науці конституційного права.

" Тут і далі у визначенні виділено автором положення на які пропонується звер-

нути особливу увагу.

124 Цимбалюк в. С.

С тосовно цього структурно, сутнісно та змістовно Закон України «Про інформацію» повністю відповідає чинній Конституції України, але не відповідає їй за назвою: по суті -він не «Закон», а «Основи законодавства у сфері інформації». У зазначеному тексті Закону, методом теоретичного виключення вторинних особливостей, були виділені функ­ціональні форми права щодо інформацію. їх можна подати наступним чином:

а) закладання правових основ - юридичного забезпечення інформаційної діяльності (системних принципів, рамкових норм);

б) закріплення прав щодо інформації (які вже усвідомлені суспільством);

в) визначення правових форм участі громадян та держави у міжнародних інформаційних правовідносинах.

Виходячи із зазначених законодавчих формулювань, методом юридичної догматології, можна сформулювати і визначення інформаційного права у об'єктивному, позитивному, пуб­лічному змісті

Публічне інформаційне право, на рівні законодавства, це визначена законодавцем система норм, що закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності, стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Чи можна вважати таке формулювання змісту інформаційного права на рівні законодавства коректним? З точки зору семантики та лінгвістики спостерігається тавтологія щодо неодноразового вживання поняття „право". З точки зору герменевтики права (юридичної герменевтики) таке формулювання інформаційного права побудовано тільки на визначенні окремих провідних його функціональних напрямків чи завдань. Не має у такому

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

визначенні щодо повноти суб'єктних ознак ( є тільки права громадян, суверенітет країни, та міжнародне співробітництво). Суспільство (народ), його організаційні громадські утворення, як суб'єкти права, у визначенні відсутній.

Відповідно до статті 7 Закону суб'єктами інформаційних відносин в Україні визнані не тільки громадяни України, але й юридичні особи, держава, інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства. Таким чином розширено кількісний склад правовідносин не тільки щодо суб'єктів правозастосування Закону, але й кількісний склад суб'єктів правотворення (правозастосування). Але знову ж у статті визначена прогалина - відсутність конституційно визначеного складу суб'єктів правовідносин, зокрема суспільства (народу) та його громадських формувань. Не вдаючись до розширеної полеміки щодо проблеми можна зазначити, що коректнішім було б більш праксеологічне (коротке, відповідно до юридичної техніки сформованій у стародавньому римському праві), але ємке за сутністю формулювання змісту функції цього Закону.

Юридико-когнітивний (предметно-пізнавальний) аналіз, у інтеграції з методологічними положеннями герменевтики права, формулювання функцій законодавства щодо інформації свідчить про те, що розробники Закону у поданих в ньому дефініціях заклали ряд колізій з нормами визначеними у послідуючих його статтях, а також не врахували у ньому ряд позитивних положень не тільки вітчизняної практики та теорії права, але й деяких позитивних положень міжнародного права у сфері інформації. Зазначене свідчить, що на час прийняття цьо­го Закону ще була відсутня ґрунтовна теоретична база адаптова­на до потреб практики правовідносин щодо інформації.

У контексті проблематики, виходячи з сучасних досягнень теорії інформаційного права та правової інформатики, можна

125

Цимбалюк В. С.

з апропонувати для розгляду науковій громадськості наступну редакцію формулювання. "Цей Закон закріплює правові основи суспільних відносин щодо інформації в Україні".

Цей варіант редакції у майбутньому може бути адаптований до законопроектної практики кодифікації законодавства у сфері інформації наступним чином.

"Цей Кодекс визначає правові основи (основні засади) суспільних відносин щодо інформації в різних видах діяльності в Україні".

Інші функції інформаційного законодавства пропонується визначати таким методом теорії управління соціальними системами як "дерева цілей". Сутність гіперзв'язку Закону з міжнародним правом коректніше викласти у наступному змісті, виходячи із принципів та норм міжнародного права.

"Ґрунтуючись на Декларації про державний суверенітет, Акті проголошення незалежності та Конституції України, законодавство у сфері інформації закладає основні засади співробітництва в галузі міжнародних відносин щодо інформації, інформаційної діяльності".

Теоретико-правовий аналіз сутності Закону України «Про інформацію» також свідчить, що він відноситься до змішаних законодавчих актів: у ньому є рамкові юридичні норми (формулювання принципів та декларацій), атакож норми прямої дії. Рамкова сутність Закону підтверджується формулюваннями поданими у окремих його нормах. Так, для прикладу у статті 4 Закону, визначено, що крім нього та Конституції законодавство України про інформацію також складають законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, принципи і норми міжнародного права. Тим самим законодавець відкрив для себе можливість фрагментарного регулювання суспільних відносин щодо інформації, а не системного наповнення (доповнення)

126

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО: основи теорії і практики

п равовими нормами у структурі самого Закону, як єдиного галузевого джерела інформаційного законодавства країни.

У цьому контексті, а також щодо гіперз'язку інших нормативно-правових актів - то сьогодні його можна визначати доктринально, застосовуючи положення теорії права щодо аналогії законодавчого акту, яке юридично було сформульоване у статті 3 Закону України «Про інформацію»: його дія поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства, держави при одержанні, поширенні та збереженні інформації.

Детальніше регламентація інформаційної діяльності була відображена й у спеціальних (комплексних) Законах України. Серед них виділяються Закони України: «Про державну таємницю» та «Про авторське право і суміжні права». Посилання на них існують в ряді спеціальних законів України про окремі види інформаційних відносин.

Ці закони також мають ознаки комплексних правових актів: вони базуються на методологічних ознаках провідних галузей законодавства - цивільного, адміністративного, кримінально­го; та екстраполюється з іншими комплексними (спеціальними) галузями законодавства. У методологічному аспекті можна зазначити, що ці закони (окремо кожен з них) ще не створюють умов для формування однойменних комплексних галузей права, їх можна вважати базисом формування міжгалузевих комплексних інститутів права. Проте, виходячи з позицій системного підходу щодо формування комплексних галузей права, у своїй множині вони можуть розглядатися як комплексні галузеві інститути інформаційного законодавства, які можуть бути екстрапольовані, інтегровані, конверговані та розвинуті у системі інформаційного права як комплексної галузі права.

Медіа законодавство, як джерело медіа права. Інституиійні засади спеціального законодавчого регулювання у сфері засобів

127