3. Якість відчуттів.

Очевидним є той факт, що ми не можемо відчувати, уловлювати будь-який стимул оточення. Щоб викликати те чи інше відчуття, подразник має бути достатньо сильним, оскільки нашим аналізаторам властивий певний рівень чутливості. Тож наскільки сильним має бути стимул, щоб викликати у нас відчуття? На це питання можемо знайти відповідь у концепції про абсолютний поріг чутливості.

Німецький філософ Ж.Герберт ще у 1800-ті роки першим заговорив про абсолютний поріг, однак лише у I860 р. Г.Фехнер (1801-1887 pp.) дослідив поріг чутливості щодо світла: суб'єктам запропонували у темній кімнаті дивитися прямо на порожній екран, на якому згодом мала з'явитися світла пляма, що поступово ставала світлішою. Індивіди фіксували, коли саме вони побачили цю пляму (тобто коли у них виникло відчуття). Повторивши безліч разів цей експеримент, Фехнер виявив, що абсолютним порогом чутливості є найнижча інтенсивність стимулу, яку суб'єкт виявляє у 50% експерименту.

Мінімальна сила подразника, здатна викликати ледь помітні відчуття, називається абсолютним порогом чутливості.

Що нижчий поріг, то вища чутливість. Для багатьох професій є дуже важливою наявність низького порогу чутливості. Наприклад, дегустатори завдяки високій чутливості органів чуття розрізняють різні сорти чаю, кави, вина і навіть їх виробника.

Вчені визначили нижній поріг для усіх видів відчуття (додаток 2). Однак слід пам'ятати, що абсолютний поріг не є сталою величиною, він змінюється залежно від особистості (у кожного свій рівень) і від ситуації (стан здоров'я особистості, суб'єктивні умови).

Чутливість до змінних стимулів є сильнішою, ніж до постійних. Люди зі слабшою нервовою системою мають нижчий поріг чутливості, відповідно більш вразливі й тонше відчувають світ.

Відомо, що чутливість можна посилювати шляхом тренувань. Ф.Купер зазначав, що справжній індіанець розпізнавав ворога ще тоді, коли той лише з'являвся на горизонті. А В.Бетс вважав, що феноменальний зір північноамериканських індіанців не є генетично успадкованим, а виробляється з раннього дитинства за допомогою певних вправ.

Поліпшують чутливість професія та спосіб життя людини. Наприклад, досвідчені шліфувальники бачать на поверхні предмета нерівності в 0,6 мікрона, тоді як здорове людське око може розрізняти не менше 10 мікрон.

Поріг чутливості може змінюватися під впливом шуму, завдяки досвіду (ми швидше відчуваємо, коли знаємо, про що йде мова), внаслідок мотивації суб'єкта (наприклад, діти швидше помітять ту чи іншу властивість, якщо інформація надійде в ігровій формі). Це все призвело до того, що деякі вчені заперечують існування абсолютного порогу чутливості. Вони пропонують теорію виявлення сигналів, завдяки якій трактують роль психологічних факторів у виявленні відчуттів, оскільки спостерігач може помилятися: заперечувати наявність сигналів, коли вони насправді є, і стверджувати про їх існування в момент відсутності. Теорія виявлення сигналів дасть змогу з'ясувати, яким чином досвід, мотивація та інші фактори впливають на оцінку сенсорних стимулів у різних ситуаціях. Ця теорія має велике прикладне значення для судової практики.

Таким чином, наша можливість виявляти сигнал залежить не лише від його інтенсивності, але й від багатьох інших факторів, таких, як мотивація, досвід тощо.

Зрозуміло, що сигнал має характеризуватися певною силою (кількість, розмір, яскравість) для того, щоб він був виявлений нашими органами чуття. Очевидно, має бути і певна відмінність між стимулами, щоб їх можна було розрізнити.

Мінімальна відмінність між дією двох подразників, яка зумовлює ледь помітні зміни у відчуттях, називається диференційним порогом.

Першим помітив зв'язок між зміною природної якості стимулу та межею, при якій він буде сприйнятий, німецький фізик Е.Вебер у 1834 р. На його думку, диференційний поріг для певних стимулів є сталою величиною.

При тривалій дії подразника на органи чуття ми звикаємо і навіть можемо не помічати його (наприклад, не відчуваємо обручку чи годинник на руці). Це відбувається завдяки адаптації.

Адаптація — зниження чутливості аналізатора під впливом тривалої чи постійної дії подразника (стимулу).

Ми доволі швидко адаптуємося до світла, кольору, запаху. Наприклад, повністю пристосуватися до темряви можна за 30-40 хв. Потрапивши зі світлого до темного приміщення, людське око спочатку не бачить нічого, але поступово його чутливість змінюється.

Різноманітні відчуття взаємодіють між собою, вплив одного відчуття позначається на іншому, виявляється їх контраст. Наприклад, після солодкого морозива смак ягід нам здаватиметься гіркуватим, хоча до морозива вони були дуже солодкими.

Явище контрастів використовують у своїй практиці педагоги: пишуть білою крейдою по чорній дошці; помилки виправляють червоним чорнилом; щоб привернути увагу учнів, змінюють тон, темп, силу голосу. У декоративно-ужитковому мистецтві контраст відчуттів беруть до уваги, добираючи кольори, форми тощо.

При певній взаємодії відчуття однієї модальності можуть спричинити відчуття іншої модальності. Це явище називається синестезією. Наприклад, колір характеризуємо як холодний і теплий; голос — як соковитий, оксамитовий; смак — гострий і тонкий. До речі, світломузика, яку так полюбляє сучасна молодь, ґрунтується власне на явищі синестезії. Вперше світломузику створив знаменитий композитор О.Скрябін, який не лише писав ноти, а й позначав їх колір.

Відчуття не тільки взаємодіють між собою, але й зумовлюють певний стан. Наприклад, запах парфумів може створити гарний настрій. Цей факт беруть до уваги в ароматерапії. Кожна людина має свій улюблений аромат, важливо лише його відшукати.

Експериментально доведено, що апетит залежить не лише від якості їжі, але й від кольору посуду, на якому її подають. Збуджують апетит тарілки червоного, жовтого, оранжевого кольорів, а ось сервізами синього чи білого кольорів радять користуватися тим, хто намагається схуднути.

Колір іноді називають душею живопису. У творах майстрів Стародавньої Русі білий колір уособлював чистоту, незайманість, цноту; зелений — юність, цвітіння; чорний сприймався як ознака смерті та скорботи.

Науці відомий такий феномен, як «зір шкіри». Прекрасно володіла цими здібностями Р.Кулешова з Росії. Спочатку вона навчилася читати так, як читають сліпі (з заплющеними очима читала опуклий шрифт пальцями), згодом почала читати написане безконтактно. Читаючи, відчувала від чорного кольору тепло, а від білого — холодок на пальцях.

Така феноменальна здібність притаманна і дівчинці з села Пушкарне Орловської області в Росії, О.Шеіян. Вона не тільки вільно «читає» газету з заплющеними очима (великий і дрібний шрифт) і при цьому називає картинки, а й орієнтується в просторі. Кореспондент газети А.Полякова йшла з дівчинкою лісом протягом 20 хв, і Олена з закритими очима правильно називала всі дерева. Це велике чудо — таємниця природи. Сама дівчинка описує цей процес так: «Я бачу слова і фотографії так чітко, як і з відкритими очима». Подібних випадків зафіксовано чимало.

Відчуття, які виникли в результаті впливу на нас подразника (на око), не зникають одразу після припинення його дії, а залишаються ще певний час. Це явище називається післядією аналізаторів. Якщо ми намалюємо крапку на папері і дивитимемось на неї впродовж хвилини, то потім, перевівши погляд на стелю (на чистий аркуш паперу), побачимо її відображення.

Наша сенсорна система настільки гармонійна та досконала, що при ушкодженні одного з аналізаторів відбувається так звана компенсація відчуттів. Організм здатний перебудувати свої функції, порушені або втрачені внаслідок якогось захворювання чи травми. Рівень компенсації залежить від умов життя, сили волі особистості та інших психологічних факторів. Яскравим прикладом такої компенсації може бути життя сліпоглухонімої О.Скороходової, учениці відомого українського дефектолога І.Соколянського. Її книга «Як я сприймаю, уявляю і розумію світ» перекладена багатьма іноземними мовами.

Сліпоглухоніма від народження Е.Келлер стала доктором філософії в США, письменницею, громадським діячем, писала мемуари, вірші.

У сліпих краще розвинені моторні рухи, вібраційні відчуття, слух, мовлення, а також емоції. Все це допомагає їм орієнтуватися в навколишньому світі.