1. Поява і розвиток форм психічного відображення у тварин.

Розвиток – це рух від простих форм і структур до вищих, більш складніших.

Процес розвитку природи не можна уявити у вигляді прямої лінії. У своєму розвитку вона, як говорив О.І.Герцен, ніби «кидається в різні боки і ніколи не йде правильним маршем вперед». Це й зумовило всю багатоманітність форм існування матеріальних тіл та явищ. Еволюція людини – лише одна з ліній розвитку органічного світу. Історія розвитку психіки людини мала передісторію, яка пов’язана з біологічною еволюцією живих організмів.

Усім видам матерії, починаючи з неживої, неорганічної і закінчуючи найвищою складною матерією – людським мозком, властива якість відображення, тобто здатність реагувати на впливи. Вищою формою відображення є психічне відображення, а вищою формою психічного відображення – свідомість.

Можна виділити кілька підходів до розв’язання проблеми виникнення психіки:

1. «антропопсихізм», в основі якого лежить думка про те, що психіка властива лише людині;

2. «панпсихізм», в основі якого лежить думка, що психіка властива будь-якій матерії;

3. «біопсихізм» - визнання психіки як властивості лише живої матерії (Т.Гоббс, В.Вундт…);

4. «нейропсихізм», за цією концепцією психіка властива не будь-якій матерії взагалі, а лише організмам, які мають нервову систему (Ч.Дарвін, Г.Спенсер…).

Концепція «нейропсихізму» набула найбільшого поширення у сучасній фізіології та психології.

Увесь тривалий процес психічного розвитку складається з двох якісно відмінних періодів:

• розвитку психіки у тварин, який підпорядковується законам спадковості, мінливості та природного добору;

• розвитку психіки – свідомості – у людини, який визначається суспільно-історичними закономірностями.

2. Стадії та рівні розвитку психіки та поведінки тварин.

Робота з схемою «Стадії та рівні розвитку психіки і поведінки тварин» (додаток 1).

Формування і розвиток психічного відображення світу у тварин відбувалися на різних рівнях. Вчені виділяють стадії елементарної та перцептивної психіки тварин.

Стадія елементарної психіки.

Першим одноклітинним живим організмам (амеба, евглена зелена, інфузорія-туфелька), як свідчать різні наукові дослідження, була властива здатність реагувати на зовнішні подразники.

Тваринам зі складнішою будовою властива чутливість, тобто здатність відчувати окремі предмети, реагувати на стимули. На цьому рівні розвитку психіки у тварин, наприклад у кишковопорожнинних, існує дифузна нервова система. При цьому весь організм реагує на подразники зміною свого стану, швидкості та напрямку руху, центр керування ще відсутній.

Вузлова нервова система має центр керування або на стику двох нервів, або в мозку, оскільки всі вузли (ганглії) пов'язані між собою і організм діє як єдине ціле. У вищих комах (бджоли, мурашки) вже розвинені нюхові, смакові, зорові відчуття.

Стадія перцептивної психіки.

Перцепція — акт сприймання. Тварини, які перебувають на цьому етапі розвитку психіки, не лише відчувають, а й сприймають предмети та явища довкілля як єдине ціле. Це можливо завдяки наявності центральної нервової системи.

Є три основні форми поведінки тварин: інстинкт, навичка та інтелектуальна поведінка.

Інстинкт — вроджена біологічно зумовлена схильність до певної поведінки без участі мислення, навчання чи досвіду. Виникає як реакція на внутрішні чи зовнішні чинники. Прикладом інстинктивної діяльності птахів є: будівництво гнізда, відліт у вирій, кількість пташок у зграї, певний час відльоту та повернення тощо; у тварин — зимова сплячка, спаровування, «залицяння», сексуальні стосунки. Відомо, що міграцію птахів, наприклад, стимулюють зміни в гормональній секреції.

Кожному виду тварин властиві свої інстинкти, які зберігаються без змін у будь-яких умовах і є універсальними для даного виду. В основі інстинктів лежать безумовні рефлекси, що формуються під час природного добору.

Інстинкт — це стереотипна поведінка, що відповідає програмі, закладеній у генетичному коді. Якщо умови змінюються, тварина однаково діє шаблонно.

Французький ентомолог, письменник, лауреат Нобелівської премії Дж.Г.Фабр (1823-1915) усе життя спостерігав за комахами та жуками. Одного разу він досліджував поведінку оси, яка принесла паралізованого коника-стрибунця до своєї нірки. Відповідно до інстинкту оса спочатку пішла її обстежувати. Оскільки Фабр переніс коника-стрибунця на певну відстань від нірки, оса знову повторила попередню комбінацію дій. Цей процес повторювався 40 разів. Приклад свідчить про стійкість інстинкту та його обмеженість.

Тварини, життя яких змінилося і не відповідає природним умовам, можуть загинути. Дж.Даррелл описує випадок з дукерами (рідкісний вид антилоп, що живуть лише в Африці). Жителі Ешобі (Камерун), принесли йому дитинчат вбитої антилопи, вони відмовлялися їсти. Даррелл навіть робив спробу годувати їх з пляшечки, схованої під шкірою дорослого дукера, яку він купив; пізніше у ролі годувальниці він використовував козу, але безрезультатно — дукери померли.

Інстинкти властиві й людині (харчовий, оборонний, материнський, статевий). Однак, на противагу тваринам, людина підкоряє свої інстинкти інтелекту, керує ними, вміє їх стримувати (звичайно, бувають і протилежні випадки, але це винятки). Поняття інстинкту описав у своїх працях англійський натураліст Ч.Дарвін. І.Павлов, І.Сєченов, Ч.Дарвін вважали, що інстинкти — це функція нервової системи, яка пов'язує організм зі зовнішнім середовищем. І.Павлов ототожнював «рефлекс» і «інстинкт», оскільки рефлекси та інстинкти — вроджені. Він також визнавав можливість закріплення інстинктів у ряді поколінь.

Зігмунд Фройд (1856-1939 pp.) радикально переглянув це поняття. Він виділяв два інстинкти, які керують поведінкою: інстинкт самозбереження (є запорукою збереження життя індивіда) і сексуальний інстинкт (збереження всього роду), так зване лібідо.

Австрійський етнолог, лауреат Нобелівської премії у галузі фізіології К.Лоренц (1903-1989 pp.) вніс суттєві доповнення у вчення про інстинкт. Його дослідження свідчать, що інстинкт відіграє основну роль у поведінці тварин. Слід зазначити, що ідеї Лоренца суперечили ідеям багатьох психологів. Він виділяв у тварин такі інстинкти, як агресія і боротьба, порівнював агресивну поведінку тварин із агресивними діями людини. Лоренц у своїх працях описав інстинктивний процес імпринтинг, за допомогою якого, наприклад, тварину можна навчити вважати власника своїм батьком за умови, що в мить народження тварини він буде поруч і візьме її на руки. Ці дані дуже цінні для дресирувальників.

Професор Р.Вудворс у своєму трактаті «Психологія» наголошує, що проблемам інстинкту та навички не приділяється належна увага в психології. Цю думку поділяли й інші вчені. «У зв'язку з плутаниною у постійному використанні термін «інстинкт» зникає з наукового вжитку» — стверджував професор Г.Мерфі. Питання інстинкту досліджували також американський вчений Л.Морґан, німецький вчений Е.Васман.

Інстинкт — біологічно корисна форма поведінки, завдяки якій тварини пристосовуються до навколишнього середовища, однак в теперішніх умовах (відсутність диких лісів, одомашнення багатьох тварин тощо) їм більше допомагають у цьому навички.

Навички — відносно постійні зміни в поведінці, набуті досвідом (внаслідок багаторазового повторення). Як же виробляється така індивідуальна форма поведінки? На початку XX ст. російський фізіолог, лауреат Нобелівської премії І.Павлов розпочав серію експериментів. З самого початку він не був зацікавлений у вивченні навички, бо досліджував фізіологію системи травлення собак. Під час експерименту Павлов змушував тварину виділяти слину, кладучи їй у рот м'ясо. Він виявив, що слина у собаки з'являлася ще до того, як вона отримувала їжу, тобто при спогляданні посудини. Павлов зробив висновок, що собака навчилася асоціювати зовнішній вигляд посудини з їжею. Тоді він вирішив продовжити роботу в цьому напрямі, учив собаку реагувати на дзвінок (одночасно із дзвінком собака отримувала м'ясо). Після 20 спроб тварина, почувши лише дзвінок (м'яса не було) виділяла слину. Павлов назвав дзвінок «умовним стимулом», а реакцію на стимул «умовною відповіддю». Таким чином у собаки виникала набута умовна відповідь.

Майже водночас з Павловим американський вчений Е.Торндайк, перебуваючи під впливом теорії Дарвіна та цікавлячись інтелектом тварин, почав експериментальне дослідження етапів формування навичок та їх використання. Він хотів з'ясувати, як тварина навчається пристосовуватися до навколишнього середовища. Торндайк помістив голодного кота в «карколомну коробку». Для того щоб поїсти, тварина мусила відкрити засув зсередини коробки. Після низки невдалих спроб кіт випадково зачепив засув, відкрив дверцята, втік і з'їв рибу. Щоразу для досягнення мети він робив все менше спроб, а згодом вже вміло відкривав дверцята. Торндайк назвав це явище законом ефекту (результату), або шляхом вироблення ефекту внаслідок спроб і помилок.

Ранні дослідження Е.Торндайка продовжив Б.Скіннер у 30-х роках. Базуючись на законі ефекту Торндайка, він помітив три основних наслідки поведінки: підкріплення (позитивний результат), негативне підкріплення (негативний результат) і покарання. Під час експерименту Б.Скіннер поміщав у клітку щура, який мав натиснути на важіль, після чого їжа потрапляла до нього. Спочатку щур безперестанку бігав по клітці, поки випадково не зачепив важіль. Після повторення такого процесу кілька разів щур навчився натискати на нього, щоб отримати їжу.

Усі ці дослідження мають велику практичну цінність. Навички виробляються як в природних умовах, так і шляхом дресирування тварин, яке має на меті не лише розважати людей, але й допомагати їм у повсякденному житті. Наприклад, психолог М.Віллард та один зі студентів Б.Скіннера видресирували маленьку мавпочку для паралізованого Роберта. Мавпочка вміло виконувала щоденну роботу: вмикала та вимикала світло, відчиняла й зачиняла двері (навіть на ключ), приносила журнали, включала музику (ставила та забирала платівку), годувала господаря, була для Роберта справжнім другом і помічником.

Сьогодні нам відомо про тренованих собак, які є поводирями сліпих, а також помічниками глухих (наприклад, тягнуть за одяг свою господиню до ліжка, в якому плаче дитина). В основі усіх цих навичок — умовний рефлекс для вироблення якого потрібен тривалий час. Рівень складності навичок у тварин залежить від рівня розвитку їх нервової системи.

Інтелектуальна поведінка тварин.

Інтелектуальна поведінка властива багатьом тваринам (слонам, дельфінам, собакам, мавпам). Вона виявляється тоді, коли інстинкту та навичок замало. Однак тваринам характерні лише прості форми мислення, вони не вміють робити логічні висновки, узагальнювати, їм не властиве мовлення.

Цікавими з наукової точки зору є дослідження, проведені над мавпами І.Павловим та його учнями. Вони виявили, що мавпи здатні встановлювати зв'язки між предметами: діставати яблука за допомогою палиці, заливати водою вогонь, будувати із ящиків піраміди зі сходинками тощо.

В.Келер (1887-1967 pp.), німецько-американський психолог, який дослідив чимало аспектів ґештальттеорії, помістив шимпанзе на ім'я Султан у клітку з двома бамбуковими палицями, одна з яких була більшою у діаметрі. Поза кліткою висів банан, який шимпанзе не міг дістати. Султан намагався дотягнутися до нього то однією, то іншою палицею. І все даремно. Потім грався палицями доти, поки випадково не потрапив кінцем однієї з них в іншу. Тоді він швиденько з'єднав їх і дістав банан. Отже, зумів усвідомити проблему. Все це свідчить про наявність у мавп елементарного розуму. Наведемо ще кілька прикладів, які підтверджують цей висновок.

Відомий дослідник Дж.Даррелл описує дотепний випадок з мавпою Мері, яку він купив у крамаря з племені хауса. Очевидно, з нею погано поводилися: вона була злою і похмурою. Але після того, як кілька місяців її добре годували та ласкаво ставилися до неї, Мері повеселішала, однак не забувала, що африканці — вороги, і мстила всім чужим, хто з'являвся в таборі. Вона звабливо їм посміхалася, била себе в груди або крутила сальто — була готова на все, аби привернути увагу. Відвідувач підходив ближче, а мавпа, точно визначивши відстань, раптом хапала його за сорочку через сталеві ґрати. Після цього Мері переможно танцювала, розмахуючи клаптиком тканини.

Досі не розкрито таємниці інтелектуальної поведінки тварин, зокрема дельфінів. Неподалік Нової Зеландії є протока через острови Дюрвіля, відома серед мореплавців як Французька. Це найкоротший, але найнебезпечніший шлях. У 1871 р. там з'явився Джек-наві-гатор, сіро-голубий великий дельфін, який почав проводити кораблі цим шляхом. Слава про нього розійшлася по всьому світу. У 1903 р. пасажир зі судна «Пінгвін» у стані сп'яніння вистрелив у Джека. Протягом двох тижнів Джек не «виконував свої обов'язки», а коли одужав, то знову почав зустрічати кораблі. Однак ніколи більше не супроводжував «Пінгвін», який, до речі, наткнувся на рифи й затонув разом з екіпажем. У квітні 1912 р. дельфін пропав назавжди. За цей час він провів сотні суден. У Веллінгтоні стоїть пам'ятник дельфінові.

Отже, інтелектуальна поведінка тварин дає їм змогу пристосуватися до різних життєвих умов.