1. Поняття про мову і мовлення.

Досягнення будь-якої галузі, сучасний рівень науки не були б можливими без мови та мовлення. Ми спілкуємося, мислимо і висловлюємо свої думки та почуття за допомогою мови в процесі мовлення.

Мова — найважливіший засіб спілкування людей, висловлення думок та почуттів. Мова — це система знаків і звуків, оформлених граматично. Знак опосередковує нашу теоретичну, інтелектуальну діяльність. Л.Виготський називав знаки психологічним знаряддям. Якби треба було б назвати лише єдине найвидатніше надбання людства, то це була б мова.

У мові узагальнено образи предметів і явищ навколишнього світу, їх властивості, ознаки та відношення. Саме завдяки мові зберігаються і передаються знання про світ, історію, культурні та наукові здобутки. Про це влучно висловився Панас Мирний: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота схованка його духу, його багата скарбниця».

Мова — духовне надбання народу, що передається від покоління до покоління. Завдяки мові знання однієї генерації стають основою для поступу наступної. Ми маємо можливість пізнати, якими були наші предки, визначити, що у нас спільного і відмінного, оцінити наші досягнення порівняно із духовними скарбами минулого. Мова — це те, що єднає покоління.

Мова — об'єктивне явище в житті суспільства. Вона, єдина для всього народу, виникла на певному етапі розвитку нації і поступово розвивалася, вдосконалювалася. Мова — це жива річ, що постійно змінюється. З розвитком суспільства формувалися правила вимови, граматики та стилістики кожної мови, збагачувався її словник.

Структурними елементами мови є словниковий склад, граматична будова, яка визначає правила творення слів (морфологія) і правила поєднання слів у реченні (синтаксис). Мова тісно пов'язана з мисленням. На думку В.Гумбольдта, «мова — творчий орган мислення».

За допомогою мови людина висловлює думку, дає оцінку побаченому, вирішує назрілі проблеми. Мова — знаряддя інтелектуальної діяльності. Вона є безпосереднім втіленням думки, засобом обміну думками у людському суспільстві. О.Потебня зазначає: «Мова є засіб не висловлювати вже готову думку, а створювати її. Вона не є відображенням світогляду, який уже склався, а діяльністю, що становить його».

Якщо мова втрачає спільноту, для якої вона була живим засобом спілкування, вона стає мертвою. У давнину налічувалось близько 5000 мов, сьогодні лише 2500, що належать різним націям, народностям і племенам. Деякі мови зникли назавжди. Однак чимало мов залишилось духовною пам'яткою зниклого народу у вигляді художніх та інших текстів. Прикладом мертвих мов є латинська (джерело наукової термінології), давньогрецька, санскрит. Деякі з них і сьогодні не дешифровані, наприклад етруська.

Хоча на світі чимало природних мов, Р.Декарт і Г.Лейбніц висунули ідею створення штучної мови як допоміжного засобу міжнародного спілкування. Вивченням штучних мов займається наука інтерлінгвістика. Прикладом штучної мови є інформаційна мова, есперанто, арґо тощо.

Мову есперанто створив у 1887 р. варшавський лікар Л.Заменгоф, який взяв собі псевдонім Есперанто.

У XVI ст. виникла штучна таємна мова арґо — система різних кодів і знаків, зрозумілих для вузької соціальної або професійної групи, нею спілкувалися жебраки і злочинці. У 1893 р. львівський суддя О..Менчинський опублікував короткий словник таємної мови. Допоміг йому скласти цей унікальний словник професійний жебрак з Дубно М.Клебанський.

Мова, яка є засобом писемного та усного спілкування нації, називається національною. Наша українська мова — солов'їна, співуча, подібна до пісні за багатством її інтонації, лексики, що відображає емоційний український темперамент. Мова існує і розвивається лише в умовах живого спілкування, а тому невід'ємна від мовлення. Психологію цікавить мовлення саме як психічний процес. Вивченням цього феномена займається також психолінгвістика — наука про розумовий процес усвідомлення, розуміння мовлення.

Мовлення — це процес спілкування засобами мови, це мова в дії.

Що ж спільного та відмінного між мовленням і мовою? Неодмінною умовою мовлення є володіння певною мовою, її законами та правописом. У свою чергу, закони й правопис кожної мови продиктовані мовленевою практикою людей.

Мовлення — індивідуальний психічний процес, під час якого виражаються специфічні властивості кожної особистості у вимові, структурі речень, лексиці. Ми можемо ідентифікувати особистість за мовленевими характеристиками, що широко використовується в юридичній практиці. Мовлення характеризує внутрішній стан людини, її емоційний фон. Суб'єкт за допомогою слів відтворює особливий світ, а в ньому виражає і формує свою індивідуальність. Іноді наше мовлення не є відображенням нашого внутрішнього світу, ми навмисне використовуємо певні слова (діалектизми, сленґи тощо) для створення бажаного ефекту.

У мовленні знаходять своє вираження розум, почуття і воля людини. Темп мовлення пов'язаний з особливостями темпераменту, в ньому відображені риси характеру людини. Одні люди прагнуть висловлюватися лаконічно, уникаючи образних засобів мови, інші ж — красномовно, пишно. Лексика їхнього мовлення образна та різноманітна. Для висловлення думки вони використовують своєрідні наголоси та інтонації, слова з переносним значенням.

Суперечливим є питання про природу мовлення. Доказом того, що мовлення не є природженим, може служити той факт, що при мовленевій ізоляції діти не були здатні вимовляти звуки людської мови. В Індії в різний час було знайдено кількох дітей, які ще немовлятами потрапили в середовище мавп. За рівнем розумового розвитку вони нічим не відрізнялися від них. Подальший їхній розвиток відбувався дуже повільно.

У штаті Атланта, США, у 1994 р. знайдено чотирирічну дівчинку, яка росла серед вужів. Вона була дуже пластична, імітувала рухи плазунів, але, звичайно, не вміла розмовляти. Через певний адаптаційний період навчилася видавати звуки.

Однак індивідуальні відмінності у формуванні процесу мовлення свідчать про неабияку роль генетичного коду у цьому процесі. Вони виявляються у швидкості, глибині та чистоті оволодіння мовою, позначаються на спілкуванні. Оволодіння мовою відбувається поступово. Слід зазначити, що навчаючись розмовляти, кожна дитина проходить однаковий шлях, який складається з кількох етапів. До речі, це є ще один аргумент, який психологи використовують для підтвердження гіпотези про можливість існування вроджених передумов до оволодіння мовленням. Окрім цього, жодна дитина не може оволодіти мовленням раніше певного періоду часу або минаючи певні етапи. Послідовність оволодіння мовою однакова для всіх.

Чуття мови, розвиток фонематичного слуху є першим етапом у цьому процесі. Слухаючи колискові пісні, пестливі слова, малюк вчиться розрізняти інтонацію, тембр голосу тощо. Розвиток слуху спричинює появу активного мовлення у дитини. Після двох місяців вона починає виспівувати голосні звуки, і це ми називаємо агуканням. Спочатку вони нелокалізовані (виникають випадково), некорельовані (логічно не пов'язані), а також нерелевантні (не мають певного значення). Пізніше дитяче агукання переходить у лепет, тобто багаторазове повторення складів (ба-ба-ба, та-та-та, ма-ма-ма), що згодом переростає у свідомо вимовлені слова. Це другий, так званий домовленевий, етап, який триває приблизно до одинадцяти місяців.

У рік дитина вимовляє перші слова, які мають об'єктивну предметну співвідносність. Спочатку ці слова з'являються в результаті наслідування дитиною мовлення дорослих, потім вона починає аналізувати. Свідченням цього є допитливість, завдяки якій дитя збагачує свій словник. Перші слова стосуються того, що малюк бачить, чує або відчуває, і вони є багатозначними. Наприклад, вимовляючи «мама», дитина може хотіти, щоб її взяли на руки, або дали пити, чи щось допомогли їй зробити тощо. Усі бажання позначаються одним словом. Здогадатися, про що йдеться, можна з жестів, рухів дитини. Це третій етап первісного оволодіння мовою та процесом мовлення. Він триває приблизно від одинадцяти місяців до одного року і семи місяців.

Четвертим є етап активного оволодіння граматичною будовою мови. У мовленні дитини з'являються складніші граматичні конструкції, збільшується кількість слів у реченні, вона вільніше добирає синоніми. У сім років дитина практично знає лексичні правила усного мовлення.

У двомовних сім'ях діти легко навчаються розмовляти двома мовами одразу. Дошкільний вік є сенситивним (найбільш сприятливим) для оволодіння іноземною мовою, без усвідомлення фонетики та граматики. Процес відбувається за допомогою ігрових методів, велика роль належить спілкуванню в повсякденному житті.

Вивчаючи рідну мову, дитина йде від вимовляння звуків, складів, однослівних речень до звукового та граматичного аналізу, довільності мовлення, свідомого оперування мовними одиницями тощо. Натомість іноземну мову вона починає засвоювати свідомо через довільний вибір мовленевих засобів, досягаючи автоматизації мовлення. При цьому процес вивчення будується за аналогією з рідною мовою.

Мовленева діяльність властива лише людині. Однак є чимало фактів, що підтверджують наявність у тварин розвиненої системи комунікації. Ця система виконує дві функції — комунікативну та експресивну (ці ж функції притаманні людському мовленню). Слід зауважити, що комунікативна система тварин обмежена. У тварин є звукові сигнали, за допомогою яких вони передають життєво важливу інформацію (про загрозу небезпеки — повені, пожежі, наявність сторонньої небажаної істоти; про наявність їжі; щоб привабити пару тощо), а також виражають емоції (радість, задоволення, страх, гнів тощо).

Різноманітні сигнали, які подають тварини, принципово відмінні від людського мовлення, оскільки в їх основі лежить перша сигнальна система. Слово ж, властиве людині, за І.Павловим, є другою сигнальною системою, або «сигналом сигналів». Основна відмінність між ними полягає в тому, що комунікативна діяльність тварин є здебільшого інстинктивною, людська ж — інтелектуальною. Хоча, завдяки особливостям свого мозку, тварини певним чином «розуміють» мовлення людини і реагують на окремі слова, «зчитують» людські жести і поводяться відповідно.