3. Функції мовлення.

Мовлення, як процес, виконує чимало функцій, що важливо для суспільства в цілому та кожної індивідуальності зокрема.

Мова є засобом комунікації, спілкування людей. Комунікативна діяльність забезпечується не лише засобами мови, а й рухами, жестами. Проте мовленева діяльність посідає серед засобів спілкування провідне місце.

Комунікативна функція — найважливіша, оскільки їй певною мірою підпорядковані всі інші функції. Саме тому Л.Виготський та С.Рубінштейн зазначають, що спілкування — це не лише обмін думками, але й почуттями та переживаннями. Спілкуючись, люди обмінюються певною інформацією. На думку А.Урсула та Л.Рєзнікова, спілкування — специфічна соціальна форма інформаційного зв'язку. Ми маємо можливість виявляти в процесі комунікації свої бажання, волю. Ґрунт комунікації — спільні інтереси, потреби, цілі. Спілкування, як зазначають Б.Ананьєв, М.Каган, І.Кон, О.Леонтьєв, є одним із різновидів людської діяльності.

Кожній особистості важливо оволодіти мистецтвом спілкування. Культура мовлення — це свідчення ерудиції, інтелекту особистості. Перш за все, слід розрізняти мовлення та базікання. Народне прислів'я мовить: «Або розумне казати, або зовсім мовчати».

Балакучість людей має різні причини: може бути виявом жвавості характеру, товариськості та доброзичливого ставлення до людей; бажанням похизуватися і справити враження; виявом нестриманості та обмеженості людини. Натомість небалакуча людина може бути відлюдною або стриманою, з почуттям відповідальності за будь-яку інформацію.

Під час спілкування важливо бути ввічливим, особливо при запереченні; не вихвалятися; не давати даремних обіцянок; не зловживати увагою та терпінням співрозмовника; говорити стисло, коротко; вміти вислухати товариша; не скаржитися іншим; висловлюватися лише тоді, коли ви впевнені, що добре знаєте предмет розмови, усвідомлюєте терміни та поняття, якими оперуєте, щоб не потрапити в халепу; знати звичаї місцевості, країни, в якій перебуваєте, не лицемірити, говорити правду.

Спілкуючись, ми використовуємо різноманітні засоби мовлення. Оптимальний їх вибір здійснюється відповідно до мовленевої ситуації та особистісних якостей співрозмовника. У процесі спілкування особистість розкриває свій неповторний внутрішній світ. Стародавні мудреці стверджували: «Говори — і я тебе побачу». Таким чином реалізується експресивна функція, або функція вираження. Людина має змогу за допомогою мови повідомляти фактично все, а також виражати своє ставлення до переданої інформації, відповідно створювати певний психічний стан слухача.

Однак не лише слова несуть в собі отой емоційний заряд, а навіть зовнішній вигляд співрозмовника, його рухи, жести.

Мова і мовлення дають змогу кожній індивідуальності розкрити свій внутрішній світ, висловити все те, що сфокусовано в її свідомості, інтелекті та волі і, завдяки цьому, вплинути на іншу особу, її інтелект, почуття та поведінку. Таким чином реалізується функція впливу. Вплив може бути різної інтенсивності, тому поведінка одних людей на нас впливає, а інших — ні. Слухач піддається впливу того, хто висловлює свої думки, лише визнаючи його авторитет. Тільки яскрава особистість може формувати іншу особистість.

Вчені доводять, що наші думки є матеріальними, але матеріальними енергетично. Їхній вплив на особистість неоціненний. Тому важливо ніколи не посилати злих думок щодо когось, при спілкуванні вміло добирати слова, пам'ятаючи при цьому, що словом можна окрилити, але можна й вбити. Окрім цього, «коли ви посилаєте злі думки, ви відбираєте енергію в самого себе. Та енергія, яка потрібна нам, витрачається даремно...», — зазначав почесний академік енергоінформаційних наук О.Ільїн. Отже, корисно навчитися думати хороше, позитивне про все і всіх, та й частіше висловлювати добрі думки вголос.

Вдалий добір слів, висловів можливий при глибокому розумінні їх значення, тобто суті того, що означає висловлене.

Сигніфікативна функція, або функція означення, якраз забезпечує смисловий аспект мовлення. Єдині сигніфікації в певній мові дають людям змогу розуміти один одного, засвоювати знання, що передаються з покоління в покоління. В цьому велич кожної мови. Під час спілкування слово для кожної людини стає носієм особистісного змісту, зазнає суб'єктивної інтерпретації. Тому ми розрізняємо літературне значення слова і особистісне його значення.

З функцій випливають властивості мовлення:

- змістовність (характеризується об’ємом виражених у ній думок, забезпечується підготовленістю мовця);

- зрозумілість (обумовлена в основному в об’ємі знань слухачів, забезпечується вибірковим відбиранням матеріалу, доступного слухачу);

- виразність (зв’язана з емоційною насиченістю, забезпечується інтонацією, акцентом);

- впливовість (визначається впливом на думки, почуття, поведінку, забезпечується врахуванням індивідуальних особливостей слухачів).

4. Види мовлення.

Робота з схемою «Мова і мовлення» (додаток 1).

Окремі вияви мовленевої діяльності (акти мовлення) класифікують за різними ознаками (ступенем довільності мовлення, ступенем складності психофізіологічного механізму тощо). Визначають зовнішнє та внутрішнє мовлення. Спілкуючись, ми висловлюємо думки вголос. Таке мовлення називається зовнішнім, воно може здійснюватися в усній та письмовій формах.

Усне мовлення характеризується простими граматичними конструкціями. Воно має суб'єктивний відтінок, оскільки слова ми наповнюємо зрозумілим для нас особливим змістом. Рівень мовлення залежить від рівня ерудиції індивідуальності, її професії, а також належності до певних соціальних верств.

Висловлюючи думки, ми використовуємо невербальні засоби (міміку, пантоміміку) та засоби мовленевої виразності (дикцію, інтонацію, силу голосу, темп мовлення тощо). Іноді жести більш експресивні, ніж саме мовлення. Деякі психологи стверджують, що 60% інформації передається жестами. Римський вчитель риторики Квінтіліан зазначав, що рухи всього тіла допомагають оратору, але руки говорять самі. Не дивно, адже рукам, за твердженням відомого дослідника жестів А.Піза, доступні близько 700 різних рухів і позицій. Наприклад, за допомогою пальців чи долоні можна висловити заперечення, заборону, відмову, згоду, прохання, попередження.

Діалог — це розмова між двома або кількома особами, під час якої активність і пасивність переходять від одного учасника комунікації до іншого. Усі учасники розмови активні певною мірою, перебувають в однакових умовах, а кожне наступне висловлювання стимулюється попереднім, є реакцією на нього, тобто діалогічне мовлення є контекстуальним. Оскільки співрозмовники добре володіють ситуацією, діалогічне мовлення є згорнутим. Такий контакт здебільшого неофіційний, має невимушений розмовний характер. Тривалість діалогу залежить від зацікавленості співрозмовників, їх інтелекту, ерудиції, предмета розмови та вміння її підтримувати.

Монолог — вимагає спеціальної підготовки, ерудиції, наявності достатнього словникового запасу, грамотності, вдалого застосування ідіом, вміння бути дотепним тощо. Монологічне мовлення є переважно активним, або довільним видом мовлення. Довільність монологічного мовлення передбачає, зокрема, вміння користуватися мовленевими засобами відповідно до ситуації, тобто вміння вживати потрібні слова, словосполучення, синтаксичні конструкції. Монолог моделюється в цілому, в ньому шліфується кожний вислів. Іноді монолог фіксується на папері у вигляді плану, доповіді, реферату, промови, конспекту, іноді заздалегідь підготовлений зберігається в пам'яті.

Монологічне мовлення — це логічний, розгорнутий виклад думок. Воно не вимагає чиєїсь оперативної відповіді і зазвичай залежить від реакції слухачів. Цінним в монолозі є висловлення власної думки.

У зовнішньому вираженні монологічне мовлення — це переважно публічні виступи, в писемному — публіцистика, мемуари, щоденники тощо. У Стародавньому світі дуже цінувалося красномовство. Яскравими представниками цього мистецтва були Демосфен, Ехін (IV ст. до н. є., Греція) та Ціцерон (І ст. до н. є., Рим).

Для викладача, вчителя абсолютно необхідне красномовство. Адже, як стверджував Д.Локк: «Убогість слова — це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної «товстошкірості». Учитель особливо повинен вміти засвідчити своє ставлення до науки, предмета, який викладає, до особистості учнів і рівня їх мислення, ерудиції, щоб викликати зворотний зв'язок, встановити контакт і взаєморозуміння.

Культурою мовлення можна оволодіти не лише в результаті багаторічного практичного досвіду, але й внаслідок копіткої цілеспрямованої праці над собою, виконуючи різні за складністю мовні завдання, вивчаючи курси риторики, логіки, навчаючись мистецтву полеміки.

Монологічне мовлення — доволі цінний вид викладу думок, але в початкових класах не слід ним зловживати, оскільки живе спілкування, обмін думками — це найефективніший шлях оволодіння рідною та іноземною мовами. Добір виду мовлення залежить від конкретної ситуації.

У діалогічному та монологічному мовленні велике значення мають інтонації — основний засіб виразності. На думку окремих психологів, 33% інформації передається засобами інтонування. Отже, лише 7% інформації містить в собі саме слово ( 60%, як ви пам'ятаєте, передається жестами). У нашому арсеналі є різні інтонаційні засоби: мелодійність мовлення (підвищення чи зниження основного тону), динамічність мовлення (паузи, наголоси), тембр (відтінки основного тону), темп мовлення.

Міміка та жести, зрозуміла вимова окремого слова з метою його своєрідного наголошення — це теж дуже важливий засіб виразності, якому слід спеціально навчати.

Діалогічне та монологічне мовлення залежать від свідомості людини, стану її душі. Діалог виникає тоді, коли свідомість особистості орієнтована на обмін думками, міжособистісні контакти, взаємне збагачення досвідом тощо. Якщо ж людина, навпаки, потребує відносної духовної ізоляції, зосередженості на своїх думках, бажає сама висловлюватися, а не вислуховувати інших, переконана у своїй інтелектуальній зверхності й єдиній істинності власних суджень та переконань, то народжується монолог.

Безцінними скарбами духовного надбання кожного народу є писемне мовлення. Письмо — це система знаків мови, яка фіксує мовлення, людський досвід і передає його в часі і просторі з покоління в покоління.

Писемне мовлення — це різновид монологічного мовлення. Воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне тому, що відсутній зворотній зв'язок зі співрозмовником (існує відстань у просторі та в часі).

Однак писемне мовлення може бути стислим. Найкоротший лист історики літератури приписують Вольтеру. Стурбований долею свого твору, він відправив видавцеві листа з одним знаком «?». Видавець же відповів: «!».

Мистецтву писемного мовлення потрібно навчати. Як зазначають учителя, навчати письму важче, ніж навчати будь-якій іншій мовленевій майстерності. У писемному мовленні опосередковано наявні інтонації — в синтаксичних конструкціях, підтексті, розділових знаках, у графічних засобах (абзаци, різний шрифт, розмір тощо). Основну роль у цьому процесі відіграє грамотність. Під час розмови помилки здебільшого не мають великого значення (щонайбільше хтось здивується, що ви — неграмотні, хтось і не зауважить), бо тут головне — викладення ідей, усвідомлення їх суті та змісту співрозмовниками. Граматичні помилки можуть дорого коштувати. Рекордно дорогою стала синтаксична помилка однієї необачної американської друкарки у 1962 р. Передруковуючи програму для комп'ютера, вона пропустила тире. Внаслідок цього з'явилась помилка в обчисленні траєкторії космічної ракети, яку довелося знищити одразу після запуску. Ціна пропущеного тире — 18 тисяч доларів.

Вивченням історії письма займається історико-філологічна наука — палеографія. Існує чотири основних типи письма:

• ідеографічне письмо — кожен знак у ньому означає різні дії у будь-якій граматичній формі: числі, роді, відмінку. Цей вид письма існував на ранніх етапах розвитку людства;

• складове, ієрогліфічне письмо існує в Китаї, Японії;

• силабічне письмо — передає послідовність звуків і поширене в Індії та Південно-Східній Азії. Під час його читання виникають труднощі (важливими є наголоси);

• альфа-бетичне — це буквено-звукове письмо. Назва його походить від назви грецьких літер альфа і бета. Прикладом стародавнього альфа-бетичного письма є фінікійське. Сучасне альфа-бетичне письмо використовується в Європі, зокрема й на Україні. В основі українського алфавіту лежить спрощення стародавньої слов'янської кирилиці.

Особливим видом сучасного письма є стенографія — спосіб скороченого письма.

Але не завжди ми звертаємося лише до писемного мовлення. При виникненні певних труднощів чи обдумуванні проблем ми використовуємо внутрішнє мовлення. Внутрішній монолог — це звернене до себе висловлювання особистості, що безпосередньо відображає внутрішній психічний стан, це «мовлення подумки», в ньому імітується розумово-емоційна діяльність людини. Воно схематичне, фрагментарне, згорнуте, оскільки ми розуміємо з півслова власні думки, але за певних умов може бути і розгорнутим. Елементи внутрішнього мовлення граматично не оформлені, воно виступає в ролі механізму мовного мислення. На думку Л.Виготського, слово — це похідна мовлення і мислення однаковою мірою. Слово є живою клітинкою, що містить в собі в примітивному вигляді основні властивості, притаманні мовленевому мисленню взагалі. Воно не лише називає предмет чи явище, але й характеризує його, дає йому оцінку. Отже, одночасно є актом мовлення і мислення. «Власне в значенні слова зав'язаний вузол тієї єдності, яку ми називаємо мовленевим мисленням», — зазначав Виготський.

Зміст і рівень внутрішнього мовлення визначаються рівнем розвитку мислення і зовнішнього мовлення. Внутрішнє мовлення виконує функцію планування.

Внутрішнє мовлення особистості можна досліджувати, спостерігаючи за рухами її артикуляційних органів (язика, губів). Людина, міркуючи, у внутрішньому діалозі ніби спілкується сама з собою. «Тема нашого внутрішнього діалогу завжди відома нам, — зазначав Л.Виготський. Підмет... завжди маємо на увазі». Предикативність — це основна синтаксична форма внутрішнього мовлення. Доволі цікавим видом внутрішнього мовлення є егоцентричне мовлення, оскільки воно ніби перебуває між зовнішнім і внутрішнім. Це мовлення спрямоване до самого промовця, а не до співрозмовника, хоча й проголошене вголос. Легко помітити таке мовлення у дітей. Під час гри вони ніби розмовляють самі з собою, не звертаючи уваги на тих, хто їх оточує. Дорослі звертаються до такого виду мовлення тоді, коли треба розв'язати складну інтелектуальну проблему. Вирішуючи її, людина міркує вголос і таким чином стимулює розумовий процес. Врешті це мовлення переростає у внутрішнє. У науці відсутній єдиний погляд на природу цього виду мовлення. Відомий швейцарський психолог Ж.Піаже вважав, що егоцентричне мовлення є рудиментом і відмирає на порозі шкільного віку, тому що дитина навчається логічно мислити. Згодом він змінив свої погляди під впливом досліджень Л.Виготського, на думку якого егоцентричне мовлення із зовнішньої форми поступово переходить у внутрішню завдяки абстрагуванню думки. Аналіз розвитку та змін егоцентричного мовлення допоміг би зрозуміти внутрішнє мовлення, яке важко дослідити експериментально.

Усі охарактеризовані види мовлення входять до поняття активного мовлення. Але існує ще пасивне мовлення, за якого людина не розмовляє, не пише, а лише слухає, сприймає і розуміє мовлення інших. Сприймання мовлення іншої людини залежить від його логічності, доступності, переконливості, змістовності. Якщо промовець і сам добре не розуміє висловленої думки, або не вірить в неї, то й аудиторія не сприйме її. Мовлення, засмічене словами-паразитами, діалектизмами і вульгаризмами, тяжке для сприймання і зумовлює неадекватну реакцію слухачів.

Важливою якістю оратора є вольова саморегуляція мовлення, самоконтроль і самооцінка.

Наявність живої думки, емоцій, відсутність штампів, зрозумілість, яскравість, жвавість мовлення — запорука успіху. Слово має впливати на почуття і свідомість, стимулювати мислення, уяву, зумовлювати потребу в пошуковій діяльності. Важливим є зворотний зв'язок у процесі спілкування. Сподіваюся, ви переконалися у важливості оволодіння всіма видами мовлення.

ІІІ. Теми для дискусій

1. Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням: «Усі європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити все життя» (Вольтер)?

2. Багато відомих людей влучно охарактеризували мовлення особистостей, його основні особливості. Ось деякі з них. Спробуйте визначити, про кого це сказано:

а) «Немає такої найбільшої нісенітниці, яка не була б сказана одним з них» (Ціцерон);

б) «Існує тисячі хитрощів, щоб примусити їх говорити, але ще не знайдено жодної, щоб примусити їх замовкнути» (О.Дюма);

в) «Закрити їм рота — не ввічливо, а дозволити їм продовжувати — просто жорстоко» (Б.Франклін).

ІV. Підсумок заняття. Домашнє завдання.

Література:

Веракіс А.І. «Основи психології» с.112-122.

Дрозденко К.С. «Загальна психологія в таблицях і схемах» с.130-137.

Дубравська Д.М. «Основи психології» с.124-137.

Підготуватися до самостійної роботи.

Тема. Психічний процес мислення.

Мета: провести контроль знань по попереднім темам; охарактеризувати психічний процес мислення, процеси мислення, види та форми мислення; ознайомити з методикою розв’язування логічних задач..

Обладнання: схема «Мислення як психічний процес».

Хід заняття

І. Організаційна частина

1. Перевірка присутності студентів на занятті.

2. Самостійна робота.

ІІ. Основний зміст заняття

План

1. Мислення як пізнавальний процес.

2. Мислення і мозок.

3. Процеси мислення.

4. Види мислення.

5. Форми мислення.

6. Розв’язання логічних задач.

Лекція