2. Емоції тварини та людини

Прості емоції — переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю — властиві і тварині, і людині.

Потреби людини і тварин відрізняються за змістом, інтенсивністю, способом задоволення, що спричинює відмінність в їх емоціях. Наприклад, людина на відміну від тварини може стримувати голод.

Сьогодні відомо, що тварини, так як і люди, вміють любити, вони залицяються, іноді змагаються за обраницю, їм властиві полігамні шлюби. Такі птахи, як лебеді, пінгвіни, залишаються вірними на все життя. Закохані птахи ходять парами, труться дзьобами, пестять одне одного.

Прості емоції в людському житті перетворюються на складні емоції та почуття —моральні, естетичні, пізнавальні.

Свідомість та аутогенне тренування, воля дають людині змогу керувати своїми емоціями, стримувати їх при потребі, стимулювати позитивні стани. Людина усвідомлює свої емоції, аналізує їх, вони перебувають у постійному зв'язку з мисленням. Ми можемо також говорити про свої почуття, висловлювати їх, тобто вони тісно пов'язані з мовленням.

Отже, вміння керувати своїми емоціями - це одна з істотних відмінностей людини. Воно є важливим не лише тому, що оберігає нас від різних спокус, але й тому, що маємо змогу стримувати свої потяги душі, пристрасті, які, коли переходять певну межу, стають хибними, оскільки наслідки їх негативні. Будь-яка надмірність шкідлива. Якщо людина переживає своє чи чуже горе, то вона дуже чутлива. Це позитивне явище. Однак, коли вона сумує надмірно, то такий стан переходить у звичку і стає шкідливим. Людина втрачає самовладання, падає духом, а наслідки можуть бути непередбачені.

Відмінність емоцій полягає і в суті, соціальній можливості та різноманітності людських потреб, адже наші емоції ґрунтуються на наших потребах, інтересах. Задоволення чи незадоволення їх зумовлює відповідні емоційні стани, при цьому виявляється характер кожної індивідуальності, її сутність.

3. Вираження емоцій

Емоційне спілкування — різновид соціальної комунікації, під час якого особистості збагачуються духовно, вчаться розуміти почуття інших і адекватно реагувати на них: виявляють симпатію чи антипатію, спокій чи роздратування, захоплення чи обурення.

Емоційне спілкування — явище динамічне, воно має свій генезис: спочатку у нас виникає зовнішнє сприйняття почуттів особистості, їх пасивне споглядання, яке поступово переростає у внутрішнє сприйняття, тобто ми поступово глибоко проникаємо у внутрішній, духовний світ співрозмовника, активно співпереживаємо з ним. Все це може виражатися в різних формах: активно підтримуємо особистість у приємні чи неприємні хвилини життя, схвалюємо чи засуджуємо її вчинки.

Пасивність початкової стадії емоційного спілкування відзначав великий гуманіст К.Роджерс: «Наша перша реакція на висловлювання інших людей полягає в миттєвій оцінці та аналізі висловленого, але не в розумінні».

Активна фаза спілкування дуже неоднозначна. Психологи розрізняють чотири основних напрями емоційної поведінки людини, активності її емоційної енергії:

• проти співрозмовника,

• назустріч,

• уникнення спілкування,

• замкнутість у собі або боротьба з собою.

Відповідно до цих напрямів ми виражаємо такі емоції: гнів — спрямований проти джерела фрустрації; любов — назустріч джерелу задоволення та насолоди; страх — намагання уникнути чинника; депресія — емоції не видаються назовні.

Емоції та почуття передаються від особистості до особистості (нас підбадьорює або ж пригнічує присутність тих, хто нас оточує) і таким чином створюється загальний настрій.

Мова емоцій — це особливе й цікаве явище. Словесне оформлення емоцій притаманне лише людині. Однак, існує ще і невербальне вираження емоцій, яке властиве і людині, і тварині.

Можливості виразити свої емоції безсловесним способом дуже широкі: вираз обличчя, очей, поза і рухи тіла, позиція брів тощо. Доктор А.Лоуен у книзі «Фізична динаміка структури характеру» пише, що ніякі слова не можуть бути такими зрозумілими, як мова тіла, коли ми навчимося її розуміти і «читати». Наприклад, у сумної людини опущені плечі та куточки вуст, у веселої людини плечі розправлені, наче крила, брови підняті, очі світяться, обличчя усміхнене.

Вияви емоцій мають зовнішнє та внутрішнє вираження. Розрізняють внутрішні, фізіологічні компоненти, а також зовнішні, поведінкові.

У нашому організмі відбувається чимало змін, які залежать від тих чи інших емоцій:

• пришвидшується або сповільнюється серцебиття;

• змінюється тиск крові (підвищується чи знижується);

• змінюється темп дихання (пришвидшується чи уповільнюється);

• відбуваються зміни у гормональній секреції (наприклад, у Китаї підозрюваному в злочині пропонували пожувати рисову муку, а потім змушували виплюнути. Якщо йому це легко вдавалося, тобто в роті не пересохло від хвилювання, вважали його невинним);

• змінюється вираз обличчя, колір шкіри (Юлій Цезар під час спровокованої загрози стежив за обличчям свого воїна; якщо той червонів, значить, він сміливий, якщо блід — боягуз);

• руки дрижать, стискаються в кулак тощо (в одному з тропічних племен Африки підозрюваному в зґвалтуванні кладуть у руки по пташиному яйцю; при появі потерпілої руки винуватця стискаються від переляку і яйце тріскається).

Залежно від типу емоцій людина виявляє специфічну поведінку — вона посміхається чи плаче, підстрибує, скаче, завмирає, присідає, дрижить тощо. Зміни в поведінці особистості під впливом сильних емоцій вивчав фізіолог Гарвардського університету В.Кеннон. Він виділяв такі основні ознаки:

• приплив енергії: людина не говорить, а кричить, грюкає дверима, не може спокійно сидіти на місці, бігає, підстрибує, багато жестикулює тощо;

• максимальне напруження фізичних сил: людина може зробити в екстремальній ситуації те, що їй було не під силу в нормальних умовах (відомий випадок, коли мати підняла вантажівку, щоб визволити сина з-під коліс внаслідок аварії);

• тимчасова анестезія організму: в шоковому стані можемо не відчувати болю завдяки сильним емоціям (поранені під час війни могли допомагати один одному, не відчуваючи болю на перших порах; відомий випадок, коли футболіст продовжував гру з поламаною ногою).

В.Джеймс вважає, що «тілесні зміни прямо пропорційні сприйманню стимулюючих фактів. Відчуття цих змін є емоцією». Більшість людей не вміє контролювати свої емоції, тому «тілесні зміни» — дуже важлива ознака емоційного стану.

Усім важливо вміти «читати» вирази обличчя — це забезпечить контакт між співрозмовниками. На думку багатьох вчених, індикатором наших емоцій та почуттів є саме вираз обличчя. Дарвін стверджує, що за виразом обличчя ми можемо зрозуміти почуття кожної людини і передбачати, якою буде її поведінка щодо нас та оточення. На підтвердження своєї теорії Ч. Дарвін описав велику кількість виразів облич людей в різних емоційних станах (демонстрація ілюстрацій з різними виразами облич).

Хочеться, однак, застерегти від помилкових висновків, зроблених за виразом обличчя, бо це не завжди чіткий і правильний індикатор людських емоцій. Іноді, за певних обставин, добре контролюючи свої емоції, людина може зовні залишатися спокійною, нічим не виказуючи своє хвилювання (розвідники в екстремальних ситуаціях, дипломати тощо). Окрім цього, деякі вирази обличчя є подібними при вираженні різних емоцій: наприклад, величезна радість і горе — «сміх крізь сльози». Щоб розрізнити їх, нам необхідно зважити і на інші фактори — зміни в організмі, рухи людини, її поведінку.

Теорія Дарвіна передбачала генетичну визначеність або інстинктивну природу вираження емоцій. Зрозуміло, чому багато психологів ігнорували його теорію, хоча, треба зауважити, останнім часом до неї зріс інтерес.

Щоб переконатися, чи має вираження емоцій генетичну основу, психологи П.Екман і В.Фрізен провели експеримент, в якому студентам університетів з п'яти різних країн (США, Бразилія, Чилі, Аргентина, Японія) пропонували описати рідною мовою шість ілюстрацій, на яких було зображено вираз обличчя людини в шести неповних емоційних станах: радість, огида, здивування, сум, гнів, страх. Важливо відзначити, що у всіх п'яти країнах, незважаючи на відмінності у культурі та мові, був великий відсоток подібності в описі емоційних станів. До речі, подібними були й результати експерименту з плем'ям Нової Гвінеї, яке за рівнем культури досі перебуває у кам'яному віці. Це дало змогу стверджувати, що гіпотеза вчених про те, що певні вирази обличчя асоціюються з певними емоціями, незважаючи на приналежність особистості до тієї чи іншої культури, є небезпідставною. Згідно з цією гіпотезою активність нервових імпульсів, які змушують обличчя виражати певні емоції, є вродженою. На цій основі вчені П.Екман, Р.Левенсон, Д.Мацумото, Т.Маккен, Дж.Андерсон, П.Аделманн стверджують, що вираз обличчя впливає на самопочуття, хоча прямих доказів цьому немає. У світлі цієї теорії стає зрозумілим вираз: «Посміхайся, хоча тобі сумно». Таким чином, усміхаючись, ми змінюємо наші емоції на позитивні. Власне це і підтримує вольових людей у важкі хвилини: «Щоб не плакать, я сміялась...», — писала Леся Українка.

В.Джеймс подібно до І.Павлова та Ч.Дарвіна стверджував, що емоційні реакції — інстинктивні. Наприклад, страх — вроджена реакція на певні шуми, чужих людей, невідомих тварин, темряву, висоту тощо.

Джон Уотсон експериментально перевіряв гіпотезу В.Джеймса. Дітям чотирьох-шести років демонстрували чорного кота, голуба, зайця, щура, великого собаку (принцип невідомості). Діти не виявляли страху. Вони також не боялися вогню, темряви, висоти. Страх, як дослідив Уотсон, «викликали такі чинники, як крик, біль, відсутність підтримки дорослого». Таким чином Дж.Уотсон довів, що емоційні реакції, перелічені В. Джеймсом, є не інстинктивними, а набутими в процесі емоційного спілкування.

Ми вчимося контролювати емоції, оволодіваємо культурою їх вираження завдяки аналітичній роботі мозку.