2. Пам'ять і мозок

Одним з найважливіших і найзагадковіших аспектів вивчення пам'яті є дослідження процесу кодування та збереження інформації в мозку. Більшість психологів дійшли висновку, що введення нової інформації залишає в мозку «сліди» (фізичні зміни). Під час дослідження цих «слідів» перед вченими постали дві великі проблеми:

• ідентифікація ділянки чи ділянок мозку, які, можливо, беруть участь у виникненні процесу пам'яті;

• визначення, розкриття природи змін у мозку в процесі пам'яті.

Ключем до розв'язання цих проблем є вивчення мозку людей з розладами пам'яті.

Існують психологічний, біохімічний, нейрофізіологічний та кібернетичний підходи до вивчення пам'яті. Теорій чимало. Спробуємо проаналізувати сучасні погляди на проблему. Існує думка, що пам'ять — це усталений зв'язок між групами клітин. Розроблено гіпотезу, за якою зміна хімічної конфігурації молекул РНК і зростання нейронів суттєво впливають на здатність мозку зберігати та переробляти інформацію.

Експерти з американського фонду Ч.Дана вважають, що пам'ять залежить від наявності в мозку особливого гормону, який можна замінити лікарським препаратом, що дасть змогу уникнути склерозу. Сьогодні це ще міф, який, можливо, й стане реальністю. Існує теорія, за якою організм виробляє особливу хімічну речовину, що забезпечує запис інформації в мозку.

Пам'яттю та емоціями керують одні й ті ж ділянки головного мозку (амігдалове тіло і гіпокампус). Ми швидше можемо відтворити емоційний матеріал, ніж неемоційний, сухий. Цю залежність пояснюють у своїх дослідженнях Б.Мілнер, С.Коркін, Г.Тойбер. Хворому на епілепсію видалили більшу частину гіпокампуса з обох сторін. Лікарі виявили, що одужавши, пацієнт втратив можливість утворювати нові тимчасові зв'язки, тобто запам'ятовувати. Він пам'ятав усе, що було до операції, і міг чітко розповідати про те, що діється довкола. Однак через кілька хвилин уже не міг відтворити те, що тільки-но сказав чи зробив. Пацієнт постійно почував себе так, ніби щойно прокинувся, він втратив набутий досвід.

Практика свідчить, якщо пошкоджена ліва проміжна ділянка (проміжний мозок), то порушується словесна пам'ять (запам'ятовування розповідей, імен, слів). Якщо ж уражена права проміжна ділянка, то людина втрачає здатність згадувати невербальну інформацію (малюнки, обличчя, мелодію тощо).

Усіма нашими знаннями та уміннями завдячуємо пластичності кори головного мозку — здатності утворювати, зміцнювати та відновлювати тимчасові нервові зв'язки. Нервова система людини здатна зберігати в закодованому вигляді інформацію, яка за певних умов може бути виведеною з цієї системи без порушення її властивостей та характеру.

Пластичність — явище вроджене, вона у всіх різна, однак піддається тренуванню, її можна вдосконалювати. З віком пластичність погіршується. Нові тимчасові зв'язки утворюються повільніше. Відомий іспанський письменник, кінорежисер, сценарист Л.Бюнюель пише у своїй автобіографічній книзі, що коли йому виповнилося сімдесят років, він вже не міг пригадати імена людей з такою ж легкістю, як раніше.

Оскільки мозок не переобтяжений новими тимчасовими зв'язками, то відновлюються старі тимчасові зв'язки. Стає зрозумілим, чому люди похилого віку так часто згадують своє дитинство, хоча іноді не пам'ятають останніх подій тижня, дня.

Пластичність залежить і від стану здоров'я. Японські вчені доводять, що, коли знижується атмосферний тиск, у людей погіршується пам'ять. Мозок не лише зберігає знання про світ, а й має здатність за нашим бажанням відтворювати ці знання. Отже, аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку полягає у введенні інформації (виникнення «слідів» у корі головного мозку від певних подразників); збереженні, закріпленні цих «слідів»; актуалізації, тобто відтворенні цих «слідів».

Людський мозок здатний щодня запам'ятовувати 86 млн. біт інформації. В середньому пам'ять людини похилого віку зберігає 100 трильйонів біт інформації. Вчені доводять, що можливо звільнити мозок від усієї зайвої інформації, яка в ньому зберігається. У цьому напрямі є певні доробки. Академік Н.Бехтерєва провела надзвичайно складну нейрохірургічну операцію, вжививши в мозок хворого найтонші золоті електроди, з метою стерти пам'ять про фантомний біль. Таким чином звільнила його від болю в ампутованій руці.

Заслуговують на увагу експериментальні дослідження французького філософа А.Бергсона та австрійського психолога К.Бюлера, які виділяли дві форми пам'яті: нижчу, або асоціативну, яка є наслідком діяльності мозку, і вищу, що є наслідком генного коду. Запам'ятовування та відтворення, у яких бере участь вища пам'ять, відбуваються у вигляді суто духовних актів, незалежно від утворень і збережень нервових зв'язків у мозку (генна пам'ять).

Отже, ви мали змогу переконатися, що немає єдиного тлумачення фізіологічних основ пам'яті.

3. ПРОЦЕСИ ПАМ'ЯТІ (схема «Процеси пам’яті»).

Запам'ятовування — це процес прийому інформації, кодування її та реєстрації в пам'яті. Інформація записується в нашому мозку, залишає «слід». Це перший етап, з якого починається пам'ять, в його основі лежить утворення тимчасових нервових зв'язків, які називаються асоціаціями.

Ми запам'ятовуємо інформацію з різною швидкістю, різну за обсягом. Процес запам'ятовування може здійснюватися двома шляхами: смисловим і механічним. Смислове, або логічне, — це усвідомлене запам'ятовування, під час якого встановлюються зв'язки, активізуються попередні знання.

Механічне запам'ятовувамня — зазубрювання без розуміння суті, без здійснення аналізу тощо. Це просте повторення, часто без усвідомлення змісту. Іноді воно дуже необхідне для короткочасної пам'яті. Однак рідко переходить у довготривалу пам'ять (таблиця множення, окремі номери телефонів).

Смислове запам'ятовування більш продуктивне: кодування інформації у даному випадку відбувається по-різному: за звучанням, значенням, написанням, зображенням, функціями, призначенням. Тоді, коли ми не сподіваємося досягнути мнемічних цілей, запам'ятовуємо мимоволі.

Мимовільне запам'ятовування властиве і для тварин. Під час мимовільного запам'ятовування суб'єкт пасивний. Людині для діяльності необхідно запам'ятовувати багато матеріалу і надовго, їй уже не вистачає мимовільної пам'яті і вона звертається до довільної.

При довільному запам'ятовуванні ми ставимо собі чітку мету і примушуємо себе запам'ятати.

На думку В.Штерна, Г.Маєрса, О.Смирнова, довільне запам'ятовування більш ефективне, ніж мимовільне. Яскравим прикладом цьому є випадок, описаний сербським психологом Радославлевичем, якого часто цитували у психологічній літературі. В експерименті брав участь іноземець, якому запропонували запам'ятати вісім безглуздих слів. Інструкція експерименту була незрозуміла його учаснику, бо він не володів сербською мовою, тому просто читав цей набір слів. Після 46-го повторення експериментатор попросив переказати прочитане. Іноземець щиро здивувався, що мав запам'ятати ці слова, прочитав текст лише шість разів і легко переказав.

Мабуть, ви переконалися, як важливо поставити чітку мету, запрограмувати себе на запам'ятовування. Іноді, взявши в руки книгу, ви кажете собі, що вивчити треба чимало, текст важкий і вам ніколи його не запам'ятати, та чи воно й потрібне. Це і є установка, яку ви собі дали, вона чітко зафіксується у вашій підсвідомості. Хоча після цього ви й намагатиметеся опанувати матеріал, зробити це вже буде значно складніше, оскільки вхід інформації у мозок заблокований негативною установкою.

Для успішного запам'ятовування важливо усвідомити зміст, суть, значущість матеріалу та необхідність його вивчення. Український психолог П.Зінченко та російський психолог О.Смирнов розглядають пам'ять як результат пізнавальної активності суб'єкта. Чим глибше та всебічніше проведено суб'єктом перцептивний та семантичний аналіз матеріалу, який він сприймає, тим вища продуктивність запам' ятовування.

Екстремальні умови також підвищують продуктивність пам'яті. Прикладом цього може бути діяльність розвідників, шпигунів, які, глянувши лише один раз на запис чи план, «зафотографовували» його в пам'яті. Стимул — ціна життя.

Американські вчені експериментальним шляхом визначили закономірність: найкращий час для запам'ятовування — вечір. Що менше часу до сну, то більше одержаних знань засвоюється. Це перевірено експериментально.

Відомий болгарський психолог Г.Лозанов доводить, що не зважаючи на загальні закономірності та індивідуальні особливості пам'яті, в кожного звичайного учня можна викликати гіпермнезію — підвищену здатність до запам'ятовування. На курсах іноземної мови слухачі, які навчалися за його методикою, працюючи по чотири години у день, без страху та оцінок, свідомо запам'ятовували близько 2000 слів і зворотів на місяць, хоча, можливо, і не дуже міцно, але для цього є хороший засіб — повторення.

Збереження — процес закріплення інформації у пам'яті. Святий Авґустин (бл. 400 років н.е.) порівнював нашу пам'ять зі сховищем: «Я входжу у просторі палати пам'яті, де знаходяться скарби незчисленних образів (уявлень)... Коли я перебуваю у скарбниці, хочу, щоб все, що мені потрібно, з'явилося, і воно тут же з'являється...»

Однак не все зберігає наша пам'ять. Забування — процес, протилежний запам'ятовуванню, полягає у втраті чіткості уявлення подій, фактів, зменшенні обсягу запам'ятованого. В його основі лежить стирання тимчасових нервових зв'язків.

Забування виконує кілька функцій. Завдяки забуванню ми маємо можливість зберігати у пам'яті те, що дійсно для нас цінне та важливе, тобто, на думку багатьох вчених, забування запобігає перевантаженню мозку, сприяє адаптації до нових умов, виробленню нових навичок внаслідок стирання в пам'яті старих моделей; звільняє від тривоги чи відчуття болю.

Існує кілька теорій, що пояснюють процес забування:

• теорія розпаду (стирання інформації у пам'яті з часом);

• теорія інтерференції (накладання однієї інформації на іншу);

• теорія неспроможності відтворення (неможливо віднайти ключ до відтворення);

• теорія мотиваційного забування (ми прагнемо забути інформацію, пов'язану з неприємними моментами).

З.Фройд у 1914 р. першим висунув думку, що ми прагнемо забути біль та сумні спогади, придушити їх, не пропустити у свідомість.

Забування може бути повним і частковим. Експериментально доведено, що найшвидше забувається матеріал одразу після заучування. Вивчене має влежатися. Перед іспитом слід відпочити, а матеріал вчити поступово, заздалегідь.

Як свідчать наукові дослідження, пам'ять людини зберігає все колись прочитане і відновлює, коли побажає цього наше потаємне «Я». Отже, повного стійкого забування начебто не існує. К.Ушинський зазначав: «...причиною забудькуватості часто буває лінь згадати забуте...» Ми забуваємо те, що втратило для нас значущість. Відомий випадок з К.Ліннеєм, шведським природодослідником, академіком Королівської шведської АН, який описав близько 1 500 видів рослин. У старості він любив перечитувати свої твори і хвалив їх, але не пам'ятав, що написав їх саме він.

Зрозуміти процес забування нам дають змогу вивчені розлади мозку, які спричинюють забування.

Амнезія — порушення пам'яті з втратою здатності фіксувати, зберігати та відтворювати набуті знання. Амнезія досі залишається однією з основних таємниць людського мозку. Причини її різні: черепномозкові травми, психічні та інфекційні захворювання, отруєння, епілепсія. При ретроградній амнезії людина пам'ятає те, що було в далекому минулому, але забуває навіть недавні події.

Антероградна амнезія характеризується тим, що людина володіє короткочасною й довготривалою пам'яттю, але не здатна вводити нову інформацію у довготривалу пам'ять.

Французький психолог і філософ Т.Рібо глибоко проаналізував загальні та часткові амнезії. Серед загальних він виділяв тимчасову, періодичну, прогресуючу та вроджену амнезію. Тимчасова амнезія може тривати від кількох хвилин до кількох років. Прикладом є випадок, який трапився з героєм польського роману «Знахар». Талановитий нейрохірург професор Вільчур внаслідок фізичної травми втрачає пам'ять. Він не пам'ятає, хто він, чим займався, щоправда, інтуїтивно починає лікувати людей. Першою відновлюється його рухова пам'ять (він вдало оперує сина господаря, згодом віртуозно здійснює складну операцію на головному мозку). У результаті стресу, бо прооперована виявляється його донькою, до професора повертається асоціативна пам'ять.

Яскравий приклад періодичної амнезії описаний Мекнішем у «Філософії сну». Молода американка, прокинувшись після тривалого сну, забула все, що знала і чого навчилася за своє життя. Пам'ять її стала, за словами Дж.Локка, схожа на «чисту дошку». Виникла необхідність навчати її всьому заново, як маленьку дитину: читати по складах, писати, рахувати, розпізнавати предмети і всіх тих, хто її оточував. Через кілька місяців вона вдруге впала в глибокий сон, а прокинувшись, стала такою ж, якою була до першого сну. До неї знову повернулися пам'ять, досвід, але вона зовсім на пам'ятала того, що трапилося.

Прогресуюча амнезія — це повільний, тривалий процес розладу пам'яті, який врешті зумовлює її знищення. Спочатку згасають недавні спогади, згодом — давніші. Закінчується цей процес розладом найбільш організованої пам'яті.

Відтворення — процес відновлення інформації, повернення її зі «сховища» у свідомість. Здійснюється відтворення завдяки активізації раніше утворених тимчасових нервових зв'язків при бажанні особистості чи при необхідності. Цей процес відбувається двома шляхами: впізнавання та пригадування.

Впізнавання передбачає цільовий аналіз; наші домагання; минулий досвід. Ми впізнаємо об'єкт чи явище при повторному його сприйманні, ідентифікуємо його з нашими уявленнями про цей предмет, тобто з образами, які збереглися у нашій пам'яті, відтоді як ми бачили їх вперше.

Пригадування — відтворення, яке вимагає напруження нервових сил і вольових зусиль. У цьому випадку явище чи об'єкт недоступні для повторного сприймання. Тому й закономірно, що впізнавати легше, ніж пригадувати, оскільки в першому випадку предмет наявний, а в другому — відсутній. Однак і при впізнаванні можливі помилки. Тому при впізнаванні аналізуємо, робимо висновки і при потребі коригуємо наші помилки. Особливим видом пригадування є спогади. Відтворюючи матеріал у пам'яті шляхом пригадування, ми користуємося уявленнями пам'яті.

Уявлення пам'яті — поновлення в пам'яті образів конкретних об'єктів, які виникли у корі головного мозку в момент сприймання. В певний момент ці об'єкти відсутні, але «сліди» їх залишилися у нашому мозку. Уявлення є біднішими, менш яскравими і більш схематичними, ніж образи сприймання. Це не лише тому, що об'єкт відсутній, але й тому, що образи уявлення є результатом не тільки сприймання, узагальнення. Уявлення є поодинокі та загальні. Вони ґрунтуються, утворюються на основі сприймань і поділяються на такі види: зорові, слухові, мовленеві, музичні, рухові, просторові, топографічні (розміщення об'єктів на певній місцевості).

Цікавим явищем, яке потребує детального дослідження, є персевераційні образи — уявлення, що виникають попри наше бажання внаслідок тривалої дїї об'єкта (тривалого сприймання). Наприклад, ми довго «бачимо» перед собою монітор комп'ютера після того, як закінчили на ньому працювати, «чуємо» гудіння літака після тривалого польоту тощо.

Процеси запам'ятовування, збереження та відтворення необхідні для успішного функціонування пам'яті. Однак чимало світових і вітчизняних психологів, які досліджували проблеми пам'яті, вважають, що є три етапи, через які інформація проходить, щоб зафіксуватися в мозку. Ці процеси відбуваються за допомогою видів пам'яті.

4. ВИДИ ПАМ'ЯТІ (схема «Види пам’яті»)

Трактування видів пам'яті сьогодні дуже різноманітне. У науковій літературі існує поділ за такими ознаками:

• за тривалістю збереження (сенсорна, короткочасна (оперативна), довготривала);

• за змістом того, що ми запам'ятовуємо (рухова, образна, емоційна, словесно-логічна);

• за участю волі (довільна і мимовільна);

• за усвідомленням (розумінням) змісту матеріалу пам’яті (смислова й механічна).

За теорією про терміни функціонування пам'яті та тривалістю збереження інформації Р.Аткінсон та Р.Шифрін виділяють три види пам'яті, які відрізняються строками функціонування та тривалістю збереження інформації: сенсорна, короткочасна, довготри-вала.

Сенсорна пам'ять має дві важливі характеристики: вона може утримувати безмежну кількість інформації (майже все, що ми бачимо чи чуємо), а також зберігати цю інформацію лише протягом дуже короткого проміжку часу.

Сенсорна пам'ять — це запам'ятовування і відтворення життєво важливих для нас образів, предметів та явищ, які ми бачили, чули, куштували, пробували на дотик тощо. Тому розрізняють кілька її видів: слухову, рухову, зорову, нюхову, смакову. Кодування інформації у сенсорній пам'яті відбувається шляхом трансдукції.

Трансдукція — це процес трансформації стимулів зовнішнього світу у нервові імпульси. Звичайно, вчених цікавить питання, як довго зберігається інформація у сенсорній пам'яті, які її можливості. Сучасний американський психолог Дж.Сперлінг провів серію досліджень, які підтвердили, що візуальна сенсорна пам'ять починає розпадатися («сліди» стираються в мозку ) після 1/10 секунди і повне забування настає через одну секунду. Постає питання, чи потрібна нам сенсорна пам'ять, якщо вона така нетривала? Відповідь неоднозначна. Без сенсорної пам'яті світ був би для нас набором окремих елементів. Ми б мали труднощі зі засвоєнням мови, її розумінням, якщо б у нас не було слухової пам'яті. Оскільки інформація, введена у сенсорну пам'ять, є нетривалою, ми, осмисливши її, вводимо в короткочасну пам'ять і таким чином зберігаємо надовго.

Короткочасна пам’ять (іноді її ще називають робочою пам'яттю або оперативною) – це пам'ять, у якій інформація набуває для нас суті та значення. Ще не розкрито специфічність переходу сенсорної інформації у короткочасну пам'ять. Деякі вчені стверджують, що спочатку інформація трансформується у графічне зображення образів, інші ж — що така трансформація відбувається завдяки заміні сенсорних стимулів словами. Безперечним є те, що короткочасна пам'ять лімітована. Обсяг її залежить від характеру діяльності, рівня володіння навичками і є своєрідним показником здатності людини до навчання та діяльності.

Визначають можливості короткочасної пам'яті лише одним шляхом — вимірюють, скільки одиниць (предметів,об'єктів) може згадати індивід після одноразового їх споглядання. Вчені визначили кількість біт інформації, яку ми можемо втримати у короткочасній пам'яті; це сім частин інформації. Число «7» — так зване магічне число Джорджа Міллера. Згідно з Міллером, ми поділяємо інформацію, яку необхідно запам'ятати, на сім (існують при цьому індивідуальні відмінності — ±2) частин, тобто групуємо її у значущі для нас одиниці. Наприклад, щоб запам'ятати ряд букв: АОУПСКГ не потрібно докладати багато зусиль. Оскільки літер всього сім, вони за законом Міллера залишаються у нашій короткочасній пам'яті.

А от літери АРШТУПСРЮАУБФТСББРЛТН важко запам'ятати з першого разу, але якщо ми об'єднаємо їх у сім значущих для нас одиниць, то запам'ятаємо:

США ЮАР ПНР ФБР СБУ ЛТБ ТТУ

Незважаючи на те що тут наявні ті ж 21 буква, ми їх легко запам'ятовуємо, оскільки вони згруповані у «сім» моделей (додаток 1). Однак, введена інформація не може зберігатися дуже довго у короткочасній пам'яті, як свідчать дослідження, її «сліди» зникають через 15-25 с. Наприклад, читаючи книгу, ми мимоволі помічаємо малюнки на її сторінках, чуємо плач немовляти у сусіда, вловлюємо пахощі кави, що линуть з кухні, тощо, але це лише у певний момент. Пізніше ми про це забуваємо, ніби цього й не було.

Які ж фактори пояснюють забування у короткочасній пам'яті? Перш за все згасання тимчасових нервових зв'язків. В іншому випадку відбувається заміщення однієї інформації іншою. В обох випадках інформація переходить до довготривалої пам'яті.

При переході з короткочасної в довготривалу пам'ять інформація перекодовується на сигнали, доступні мозку. Велике значення для цього переходу має мотивація. Наявний інтерес, потреба стимулюють цей процес. Ми ставимо собі за мету запам'ятати, групуємо цей матеріал у осмислені для нас структури, пов'язуємо його з наявним досвідом.

Перехід матеріалу з короткочасної до довготривалої пам'яті відбувається переважно шляхом повторення інформації, введеної в короткочасну пам'ять. Повторення забезпечує дві речі. Перш за все, доки інформація повторюється, доти вона зберігається у короткочасній пам'яті. Але важливішим є інше — перехід цієї інформації у довготривалу пам'ять завдяки повторенню.

Чи залежить тривалість перебування у довготривалій пам'яті інформації, трансформованої з короткочасної пам'яті, від способу повторення? Відповідь однозначна: так. Якщо просто будемо повторювати знов і знов матеріал, то пам'ятатимемо його доти, поки будемо користуватися ним, пізніше забудемо його як непотрібний. Чим краще проаналізуємо і згрупуємо матеріал, тим легше його запам'ятаємо, а потім і відтворимо.

Є кілька шляхів кодування інформації у довготривалій пам'яті: за значенням інформації; на основі уявлень; на основі фізичної активності. Семантична пам'ять містить у собі чимало асоціацій, які при підсиленні (закріпленні) швидко відтворюються і блокують забування.

На думку вчених, більшість інформації ми вводимо у пам'ять шляхом семантичного кодування: запам'ятовуємо загальне значення. А при відтворенні інформації не повторюємо її дослівно, а перефразовуємо, однак при цьому зберігаємо загальну суть. Під час кодування інформації у довготривалій пам'яті (образна пам'ять) уявляємо собі отриману інформацію у вигляді схем, графіків, зображень і таким чином запам'ятовуємо. При відтворенні спочатку згадуємо образ, а потім інформацію.

Відомий новеліст Набоков згадує, як одного разу він приїхав до Кембріджа, щоб зустрітися зі своїм колишнім викладачем. Але, на жаль, той не впізнав його. Професор не мав найменшого уявлення про те, хто перед ним, аж поки Набоков почав вистукувати пальцями по столі, як це він робив тоді, коли вони вперше зустрілися. І тут інформація відновилася у пам'яті викладача.

Фізична активність (моторна, або рухова пам'ять) сприяє запам'ятовуванню будь-якої інформації, пов'язаної з формуванням навичок (їзда на велосипеді, мотоциклі, автомобілі тощо; друкування на машинці чи комп'ютері; гра на музичному інструменті та багато іншого).

Важко сказати, який шлях кодування є більш ефективним, це явище ситуативне (залежить від інформації) та індивідуальне (залежить від особи). Щоб ввести матеріал у довготривалу пам'ять, погрібні час і зусилля. Відомо, що чим глибший і детальніший аналіз матеріалу ми здійснюємо, чим активніше працює мозок і чіткіше виражені «сліди», які залишає матеріал у короткочасній пам'яті, тим менше потрібно повторень для переходу її в тривалу.

Відтворення у довготривалій пам'яті залежить від багатьох факторів, зокрема від того, наскільки міцно ми заклали інформацію в пам'ять.

Чому ми не завжди можемо пригадати те, що маємо у довготривалій пам'яті? На це запитання є дві відповіді: по-перше, можливо, інформація стерлася в мозку, а можливо, вона є там, але ми не можемо зараз з певних причин її відшукати. Стирання інформації можна пояснити процесами розпаду. Давньогрецький філософ Платон порівнював «сліди» в пам'яті з відбитком на воску. Він зазначав, що подібно до воску, сліди відбитка на якому стираються з часом, пам'ять втрачає спочатку окремі деталі інформації, а потім відбувається повне її стирання.

Забування може відбутися й унаслідок інтерференції: ретроактивної та проактивної.

Ретроактивна інтерференція — процес, під час якого нова інформація переплітається зі старою (наявною). Наприклад, ви запам'ятали телефонний номер свого знайомого. Через деякий час виникла потреба запам'ятати, скажімо, номер швейного ательє. За відсутністю ручки цей номер теж запам'ятовуєте. Коли наступного дня хочете зателефонувати своєму знайомому, то все, що пригадуєте — це номер телефону ательє. Відбулася інтерференція, за якої перший номер зник з пам'яті.

Проактивна інтерференція — процес, при якому стара інформація накладається на нову. Наприклад, якщо вам замінили номер телефону, то тривалий час після цього згадуєте старий номер при потребі зателефонувати додому і не можете згадати новий.

Велике значення для запам'ятовування, збереження та відтворення інформації у довготривалій пам'яті мають емоції (йдеться про емоційну або афективну пам'ять). Емоції, які супроводжують нашу діяльність і життя, стимулюють або пригнічують пам'ять. К.Станіславський зазначав: «...в емоційній пам'яті оживають раніше пережиті почуття. Здавалось, що вони зовсім забуті, але раптом якийсь натяк, думка, знайомий образ — і знову нас охоплюють переживання... Якщо ви здатні бліднути, червоніти при одній згадці про пережите, якщо ви боїтесь думати про давно пережите нещастя, у вас є пам'ять на почуття чи емоційна пам'ять».

Запам'ятовування чистих емоцій неможливе, ми запам'ятовуємо їх лише у зв'язку з якимись обставинами.

Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів. Така необхідність виникає переважно в практичній діяльності людини: виробничій, спортивній, навчальній, ігровій… Велике значення цього виду пам’яті пояснюється тим, що вона служить основою для різних практичних навичок, особливо трудових, побутових, життєво важливих.

Образна пам’ять полягає в запам’ятовуванні образів, уявлень про предмети та явища навколишнього світу, властивостей і зв’язків між ними. Вона буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою, смаковою, залежно від аналізаторів, з якими пов’язане її походження. Завдяки їй ми запам’ятовуємо й відтворюємо картини природи, мелодії пісень, пахощі весни, смак чаю…

Словесно-логічна є специфічно людською пам’яттю, що базується на спільній діяльності двох сигнальних систем, у якій головна роль належить другій. Змістом словесно-логічної пам’яті є наші думки, поняття, судження, що відображають предмети і явища з їх загальними властивостями, істотними зв’язками та відношеннями. Думки не існують без мови, тому таку пам’ять називають не тільки логічною, а й словесною.

Мимовільна пам’ять полягає в запам’ятовуванні та відтворенні матеріалу без спеціальної мети його запам’ятати або пригадати.

Довільна пам’ять – це запам’ятовування і відтворення, коли людина ставить перед собою мету запам’ятати, коли виникає потреба в навмисному заучуванні.

Смислова пам’ять пов’язана з розумінням того змісту, що запам’ятовується. Вона спирається на смислові зв’язки, які вже утворили системи словесних і образних асоціацій і становлять основу досвіду людини.

Механічна пам’ять діє у тих випадках, коли не досягається розуміння заучуваного матеріалу, а навмисне чи ненавмисне запам’ятовуються речі, які до кінця не усвідомлюються.

Сподіваюся, ви переконалися, що сенсорна та короткочасна пам'ять є основними, але довготривала пам'ять нам украй необхідна, бо дає змогу зберігати величезну кількість інформації протягом тривалого часу. Довготривалу пам'ять можна порівняти з бібліотекою, в якій все реєструється, систематизується згідно з каталогом і при потребі використовується. Все, що ми заощаджуємо на майбутнє, перебуває саме тут. Тому й не дивним є таке велике зацікавлення психологів особливостями довготривалої пам'яті.