Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІЕ та ЕД - КЛ.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
538 Кб
Скачать
☆
  1. Становлення індустріальної цивілізації в Європі

Індустріальна цивілізація починалася у визначеній соціально-економічній формі. За всіма ознаками — це був капіталізм. Процес переходу до капіталізму ґрунтувався на революційних змінах у продуктивних силах, а саме формуванні фабрично-заводської промисловості, великої машинної індустрії, а також на змінах в економічних відносинах.

Капіталізм — соціально-економічна система, за якої:

1) всезагального характеру набувають ринкові відносини;

2) приватні особи володіють і управляють власністю, включаючи капітальні активи;

3) робоча сила стає особливим товаром і купується за заробітну плату;

4) зникають обмеження до відкритої конкуренції;

5) вільні ціни є головним регулятором розподілу ресурсів;

6) забезпечується свобода підприємництва.

Економічна думка

Під впливом величезного припливу в Європу з Нового світу золота і срібла, що засвідчило причинний взаємозв'язок між зміною кількості грошей і цінами на товари, змінюються меркантилістські погляди. Формуються наукові погляди представників класичної політичної економії.

У сучасній історії економіки та економічної думки є два головних підходи до розгляду поглядів критиків меркантилістського вчення. Згідно з першим, критики меркантилізму (В. Петті, Д. Hope, Д. Юм, Р. Кантільйон, П. Буагільбер та ін.) сприяли формулюванню принципів нового напряму в історії економічних учень — класичної школи політичної економії. Вони, хоч ще й не повністю звільнились від догм меркантилізму, намагались перенести аналіз питань вартості та прибутку із сфери обігу в сферу виробництва, висунули плідну ідею про стійкі економічні закони. Тим самим вони відходили від меркантилізму і сприяли формуванню майбутніх основ класичної політичної економії.

Прихильники другого підходу розглядали етап в історії економічних учень із середини XVII до середини XVIII ст. як перехідний від меркантилізму до класичної політичної економії. У працях зазначених вище вчених-економістів містилися як елементи меркантилістських ідей, так і теоретичні основи класичної політекономії. Тому їх можна вважати попередниками класичної школи політекономії.

Першим представником наукової політичної економії був В. Петті (1623— 1687, Англія), якого називають Колумбом політичної економії. Він виклав свої погляди у творах, надрукованих у 60—80-х роках XVII ст. Найбільш відомі та значущі серед них "Трактат про податки і збори" (1662), "Політична анатомія Ірландії" (1672), "Різне про гроші" (1682). К. Маркс назвав його батьком політичної економії та найгеніальнішим, найоригінальнішим дослідником-економістом.

На відміну від меркантилістів, багатство, на думку В. Петті, утворювали не тільки дорогоцінні метали і камені, включаючи гроші, але й землі країни, будівлі, кораблі, товари та ін. Роздумуючи з цього приводу, він зазначав: "Праця — це батько і активний принцип багатства, а земля — його мати".

Між міновою вартістю, величину якої визначають затрати праці, та реальною ринковою ціною є багато посередницьких ланцюгів, що ускладнює процес ціноутворення. З надзвичайною прозорливістю вчений назвав ціноутворювальні чинники, на які доводиться зважати сучасним економістам і плановикам, вказав на вплив товарів-замінників, товарів-новинок, мод, традицій споживання.

Заробітну плату В. Петті тлумачив як мінімум засобів для існування. Пізніше його погляди поділятимуть й інші представники класичної школи, наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. Заслуга економіста полягала в тому, що він розглядав проблему заробітної плати економічно, прагнув об'єктивно визначити її величину. Вчений розумів, що вартість, створена працею робітника, — зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця — джерело додаткової вартості, яка є рентою.

Прибуток підприємців і землевласників В. Петті характеризував за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним, по суті, поняття "рента". Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння й утримання робітника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту, вчений виводив із земельної ренти. Вдаючись до спрощення, він звернув увагу на те, що цей показник має дорівнювати ренті з певної кількості землі, котру можна купити за наявні, чи надані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки.

В. Петті започаткував економіко-статистичний метод дослідження явищ і процесів господарського життя, дав зразки його застосування (завжди намагався проникнути у сутність економічних явищ, з'ясувати причинно-наслідкові зв'язки у розвитку тих чи інших господарських процесів). Уперше, вираховуючи національне багатство держави, включив його важливу складову — населення країни і дав йому грошову оцінку, значно вищу (417 млн. фунтів стерлінгів), тобто заговорив про "людський капітал".

В. Петті трактував гроші як особливий товар, що виконував функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створювалася працею, а мінова вартість кількісно визначалася обсягами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів, порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначалася обсягами торговельно-платіжного обігу, тобто кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових одиниць у різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть замінюватись паперовими, випущеними банком.

Учений був ідеологом підприємництва, активно відстоював принципи економічної свободи у господарській діяльності; вважав приватну власність священною і недоторканною. Разом з тим він необґрунтовано заперечував участь торговельного капіталу в створенні багатства країни, закликав зменшувати чисельність торговців.

Погляди меркантилістів змінює французька школа фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго), яка вважала, що джерелом національного багатства є землеробство.

Франсуа Кене (1694—1774, Франція)— лідер і основоположник школи фізіократів (до її складу входили А. Тюрго, В. Мірабо, В. Дюпон де Немур, Г. Летрон, П. Мерсьє де ла Рів'єр та ін.), яка діяла тільки 20 років, але ця специфічна течія в межах класичної політичної економії поширилася майже по всьому континентові, особливо у країнах із переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" грецького походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму зважали на визначну роль в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. Ф. Кене вважав, що постійно відтворюване багатство сільського господарства було основою для всіх професій, сприяло розвитку торгівлі, поліпшенню добробуту населення, приводило у рух промисловість і підтримувало процвітання нації. Воно (землеробство) слугує основою для всієї економіки держави.

У теоретичному надбанні Ф. Кене важливе значення мало вчення про чистий продукт, що нині називають національним доходом. Це надлишок тієї частини, котра покривала витрати виробництва. При цьому визначалася сутність цінності не тільки як грошове вираження продукту, а й як його натурально-речова форма.

Ф. Кене перший у теорії економічної думки детально обґрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали його, як правило, з грішми, то він вважав, що гроші самі по собі — безплідне багатство, яке нічого не виробляє. Але заслуга вченого не лише в поділі капіталу на основний (за термінологією Ф. Кене — первісні аванси) та оборотний (щорічні аванси) за його виробничою ознакою. Він переконливо довів, що разом з оборотним в обігу перебуває й основний капітал.

Стосовно "Економічної таблиці" (1758) Ф. Кене, то в ній уперше з наукового погляду проаналізовано кругообіг господарського життя, тобто суспільно відтворюваний процес. Ідея праці полягала у потребі дотримання й обґрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Учений виявив взаємозв'язок, який характеризував так: відтворення постійно відновлює витрати, а витрати відновлюються відтворенням.

З'ясовуючи процес відтворення, він аналізував походження доходів, обмін між капіталом і доходом, зв'язок між виробничим і кінцевим споживанням. Як момент процесу відтворення, намагався показати обіг між двома великими підрозділами виробництва — виробництвом сировини і промисловістю. Все це втілювалось в економічних схемах.

У цій праці подано всі головні положення вчення фізіократів:

1) суспільство поділяється на три класи — земельні власники, фермери і "непродуктивні" (промисловці, торговці та ін.);

2) чистий продукт виробляється тільки у сільському господарстві;

3) для промисловості характерне лише додавання вартостей;

4) обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції;

5) капітал фермерів поділяється на первісні та щорічні аванси (за сучасною термінологією, на основний і оборотний капітал).

Ф. Кене показав різницю вартісної і натуральної форм сукупного суспільного продукту, відокремив категорії капіталу й доходу.

Другою видатною (після Ф. Кене) особою серед фізіократів був Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781) — французький державний діяч, філософ-просвітник, за-вершитель школи фізіократів класичної політекономії. У 1774—1776 рр. — генеральний контролер (міністр) фінансів Франції. Головна праця А. Тюрго — "Роздуми про створення і розподіл багатств" (1776). Як і інші фізіократи, він стверджував: "Землероб є першою рушійною силою в ході всіх робіт: виробляє на своїй землі заробіток усіх ремісників. Його праця — єдина праця, яка дає більше того, що становить її оплату, тому вона — єдине джерело будь якого багатства”.

Економіст намагався пояснити проблему нагромадження капіталу. Він уперше вказав на відмінність між грошима і капіталом. У нього були спроби виокремити прибуток як особливий вид доходу. Розглядаючи питання заробітної плати, А. Тюрго пов'язував її зміну з конкуренцією між робочими на ринку праці; вважав, що це забезпечить зведення заробітної плати до мінімуму засобів існування.

Особливу увагу А. Тюрго приділяв дослідженню походження позикового (грошового) процента. Він стверджував, що той, хто позичає, втрачає прибуток, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а той, хто взяв позику, може використати гроші на вигідне придбання чи застосування, які можуть принести йому великий прибуток.

Він розумів, що збут і виробництво товарів гальмуються, якщо уповільнити потік споживчих витрат. Тому держава за допомогою податкової політики може сприяти високому рівню споживання і попиту в країні.

А. Тюрго детально тлумачив класову структуру суспільства, виділивши серед фермерів і промисловців, з одного боку, — господарів, а з іншого — найманих робітників. Таким чином, у суспільстві існує п'ять класів. Він намагався зрозуміти значення власності на засоби виробництва у класовому поділі і диференціації суспільства.

Отже, представники школи фізіократів різко критикували меркантилізм. Вони не визнали помилкового твердження про те, що єдиною формою національного багатства є золото, а його джерелом — зовнішня торгівля. Фізіократи вважали, що багатство формується із споживних вартостей. На їх думку, гроші відігравали роль посередника в обігу. Джерело багатства вони вбачали у виробництві, а не торгівлі, для якої властивий тільки обмін рівних вартостей (еквівалентний обмін). Заслуга фізіократів полягає в тому, що вони досліджували походження додаткового продукту в сфері безпосереднього виробництва і таким чином започаткували науковий аналіз капіталістичного виробництва.